Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
Свічка стояла на підлозі, і всі вони скупчилися навколо і глипали на мене, а я на них, отак із чверть хвилини. Троє кремезних чоловіків цілилися просто в мене — аж мене морозом обсипало, їй-богу; найстарший з них, сивий уже, років шістдесяти, двоє інших років тридцяти, може, й більше — всі троє ставні й вродливі, а ще дуже мила сивенька бабуся й позад неї дві молоді жінки, розгледіти яких мені як слід не вдалося. Старий сказав:
— Ну, от… гадаю, все гаразд… Заходь.
Тільки-но я увійшов, старий замкнув двері, підпер їх і взяв на засув, а тоді загадав молодикам з рушницями йти до хати; всі гуртом зайшли до просторої вітальні, де лежав новий штукований килим на підлозі, й збилися докупи в кутку,
— Та що ти, бійся бога, Сауле! Бідолашне дитя змокло до рубця і, мабуть, що й дуже зголодніло, га? Як ти гадаєш?
— Твоя правда, Рейчел, я й не подумав.
Тоді стара сказала:
— Бетсі (то була служниця-негритянка), неси йому їсти, що там у нас є, та швидше! Бідна дитина! А ви, дівчатка, біжіть збудіть Бака та скажіть йому… О, він уже й сам з'явився!.. Баку, забери з собою цього маленького прибульця, хай поскидає з себе усе вогке, а ти дай йому щось із свого, сухого.
Бак виглядав на мого однолітка — років на тринадцять-чотирнадцять чи близько того, хоча був за мене кремезніший… Він був у нічній сорочці, з розкучмленою головою. Увійшов, позіхаючи та тручи кулаком очі, а в другій руці тримав рушницю, що тяглася по підлозі. Він промовив:
— Що, тут десь тиняються Шепердсони?
Йому відповіли, що ні, то була фальшива тривога
— То й добре, — відказав хлопець. — Коли б вони поткнулись, я б хоч одного, а почастував би!
Усі засміялися, а Боб і каже:
— Еге, Баку, поки б ти наспів, вони б нам і скальпи познімали.
— А мене хіба хто сповістив? Хіба ж то чесно? Завжди мене відсувають набік! Мені аби нагода — я б себе показав
Гаразд, Баку, хлопчику мій, — мовив старий, — трапиться ще тобі нагода, на все свій час, не турбуйся А зараз іди та зроби, що тебе мати просить.
Коли ми дісталися нагору до його кімнати, він дав мені свою сорочку з грубого полотна, куртку та штани, і я переодягся. Поки я переодягався, він спитав, як мене звуть, але перше ніж я встиг йому відповісти, він почав мені роз повідати про блакитну сойку та кроленя, що він їх зловив позавчора в лісі, а потім запитав мене, де опинився Мойсей, коли свічка згасла. Я сказав, що не знаю, — зроду про те не чув.
— Ну, то здогадайся, — мовив він.
— Як же я можу здогадатися, — відказав я, — коли анічогісінько про те раніш не чув?
— Та спробуй-но! Це ж зовсім немудра річ.
— Яка свічка? — спитав я.
— Та однаково яка, — відповів він.
— Я не знаю, де він опинився, — сказав я. — Ну, то де?
— Ге, та звісно ж — у темряві! Он де він опинився!
— То чого ж ти мене питав, як сам добре знаєш?
— Отакої, та це ж загадка! Скажи, а ти надовго до нас? Ото коли б назавжди! Ми б з тобою добре повеселилися, до школи зараз ходити не треба. В тебе є собака? А в мене є собака, і він плига в річку й приносить звідти тріски, що ти йому кинув. А чи любиш ти зачісуватися по неділях, та чепуритися, та різне там казна-що витівати? Щодо мене — чхав я на все те, та коли ж мати мене силують. Ану їх до дідька, ці штани! А втім, краще б їх одягти, та ні — не хочеться, й без них жарко. Ти вже? От і гаразд. Ходімо, старий!
Холодний корж з кукурудзяного борошна, холодна солонина, свіже масло та сколотини — все те чекало вже на мене внизу, і, їй-богу, я зроду ще не споживав смачнішої страви. Бак, його мама й усі інші курили коротенькі люлечки, окрім негритянки, що пішла з кімнати, та двох дівчат. Усі вони курили й розмовляли, а я їв і теж розмовляв. Обидві дівчини обгорнулися ковдрами, а розпущене волосся розсипалося в них по спині. Всі вони розпитували мене і про те й про се, а я розповідав їм, як ми з татком і всією сім'єю жили на невеличкій фермі у найдальшому закутні Арканзасу, та як сестра моя Мері Енн утекла й десь вийшла заміж і ми про неї більше не чули, а Білл поїхав був її шукати та й сліду немає, а Том і Морт померли, і більш нікого не лишилося, крім мене й татка, а горе його так підкосило, що він ніяк не міг очуняти; тож коли татко помер, я забрав із собою все, що лишилося, — адже ферма була не наша, — і подався пароплавом проти води, як палубний пасажир, та й вивалився за борт; он як мене закинуло сюди. Після того вони сказали, що я можу жити в них, скільки схочу. Тим часом надворі вже майже розвиднілось, і всі пішли досипати, пішли й ми з Баком, і я ліг з ним разом у його ліжко; а щойно я продер уранці очі, то — хай йому біс! — ніяк не міг пригадати, як мене звуть. Ото лежу собі мало не цілу годину і все згадую, а коли Бак прокинувсь, я спитав його:
— Ти вмієш писати, Баку?
— Та вмію, — відповів він.
— Б'юсь об заклад, що мого імені правильно не напишеш! — сказав я.
— Б'юсь об заклад, що напишу, — відповів він.
— Гаразд, — кажу я, — вимовляй кожну літеру.
— Д-ж-о-р-д-ж Д-ж-е-к-с-о-н, так? — питає він.
— Дивись, — сказав я, — правильно, а я думав, що ти не зумієш. Боно не так легко написати моє ім'я, поки як слід його завчиш.
При першій же нагоді я нишком занотував собі, як воно пишеться: ану ж хто-небудь запитає, от я й відторохчу, як звичне мені ім'я.
Це була дуже гарна сім'я, і дуже гарний будинок. Я зроду ще не бачив на селі такого гарного будинку, ще й так добре обставленого. Парадні двері замикалися не на залізний засув, та й не на дерев'яний із шкіряним ремінцем; треба було повертати мідну кулясту ручку — точнісінько, як у міських будинках. У вітальні не понаставлювано ліжок, не було тут і сліду нічого схожого на ліжко, а проте навіть у місті по багатьох вітальнях понаставлювано ліжка. Великий камін був викладений з цегли; а щоб цеглини були гладенькі, їх шкребли шматком цеглини, поливаючи водою; коли-не-коли їх покривали червоною фарбою, яку називають тут «іспанська коричнева». Величезний мідний таган міг витримати цілу колоду. На полиці над каміном, посередині, стояв годинник під склом, а внизу на склі було намальоване місто з кружечком замість сонця, і крізь той кружечок видно було, як гойдається маятник. Було дуже приємно слухати, як він цокає; часом до господи заходив мандрівний годинникар, лагодив того годинника та чистив, і тоді годинник вибивав разів із півтораста, поки геть зовсім знеможеться. Господарі не погодилися б його продати ані за які гроші.
Обабіч годинника стояло по великій заморській папузі, зробленій з чогось ніби з крейди та пофарбованій у найпістрявіші барви. Поруч із однією папугою стояла череп'яна кицька, а поруч із другою — череп'яний собачка; а коли їх натиснути — вони пищали, проте пащі не роззявляли і писок лишався такий же байдужий. Вони пищали знизу. Позад усіх тих фігурок пишалося два великі розгорнені віяла з крил дикого індика. А на столі посеред кімнати стояв цяцькований череп'яний кошик із яблуками, помаранчами, персиками та виноградом, що виглядали набагато рум'яніше, жовтіше й показніше, ніж справжні, а проте було видно, що вони несправжні, бо подекуди вже пооблуплювалися і в пооббиваних місцях прозирало біле — чи то крейда, чи щось інше, з чого вони були зроблені.