Пригоди Гекльберрі Фінна

Твен Марк

Я підписався і пішов.

Джім, негр, що належав міс Уотсон, мав волосяний клубок завбільшки як кулак; той клубок було вийнято з волового сичуга, і тепер Джім на ньому ворожив. Джім казав, що в тому клубкові сидить дух, і той дух знає геть-чисто все. То я й пішов увечері до Джіма і розповів йому, що батько мій вернувся, — я бачив його сліди на снігу. Мені хотілося взнати, що батько збирається робити і чи має на думці лишитися тут. Джім витяг свого волосяного клубка, побубонів над ним, підняв його догори й потім кинув додолу. Клубок важко бебехнувся на долівку і відкотився всього на дюйм, не більше. Джім спробував ще раз, потім ще раз, а клубок ніяк не відкочувався далі. Джім став навколішки, притулив вухо до клубка й прислухався. Однаково — ніякого пуття: клубок, як сказав

Джім, не хотів говорити. Джім додав, що його талісман частенько відмовляється провіщати без грошей. Я сказав Джімові, що в мене є стара фальшива монета — чверть долара, яка вже ні до чого не була придатна, бо мідь світилася крізь накладне срібло. А втім, коли б навіть мідь і не просвічувалась, однаково тієї монети ніхто не взяв би, така вона зробилася масна, що гидко й у руках тримати; відразу видно, що фальшива. (Я вирішив і не заїкатись про долар, що його дав суддя). Сказав, що та монета кепська, а втім, може, клубок згодиться її взяти, бо, мабуть, нездатний відрізнити її від справжньої. Джім понюхав її, покусав, потер і пообіцяв зробити так, що клубок прийме її за справжню. Він пояснив, що розріже сиру картоплину навпіл і покладе в неї монету на цілу ніч, а вранці міді зовсім не буде видно, і монета вже не здаватиметься масною в руках, і не тільки волосяний клубок, а й будь-хто в містечку, не думаючи, прийме її за справжню. Я й сам знав, що картопля може допомогти, але забувся про те.

Джім підсунув монету під волосяний клубок, уклякнув на коліна і знову прислухався. Цього разу він сказав, що все гаразд. Тепер клубок усю мою долю наперед мені скаже, якщо я того схочу. «Хай шкварить», — кажу. Отож клубок і почав щось Джімові нашіптувати, а Джім переказував мені.

— Ваш батенько, — передає Джім, — сам не знає, що йому робити. То думає піти звідси, а то — лишитися… Найкраще його не чіпати, нехай старий сам вирішує, як йому бути. Навколо нього літають два ангели. Один з них білий — увесь так і світиться, а другий — зовсім чорний. Білому «ангелові часом щастить навернути старого на добрий шлях, а тоді підлетить чорний — і все пропало. Тепер іще ніхто не може сказати напевне, котрий із тих двох ангелів поведе його нарешті за собою. А щодо вас, то все добре. Будуть вам у житті великі прикрості й великі радощі. Часом вас таки добряче лупцюватимуть, а часом і недуга нападе, а проте все кінець кінцем перемелеться. Стрінуться вам двойко дівчат у вашому житті. Одна білява, а друга чорнява. Одна багата, а друга бідна. Ви спершу оженитеся на бідній, а там і на багатій. Вам не слід наближатися до води; а ще уникайте лихої пригоди, бо вам судилося сконати на шибениці.

Зайшов я того вечора із свічкою в руках до своєї кім-ти, аж там сидить мій татусь своєю власною особою!

Розділ V

Я зачинив за собою двері. Потім обернувся, аж гульк — він сидить! Я завжди його боявся, бо він мене добряче періщив. Мені здалося, що й цього разу я злякавсь, але за хвилину переконався, що ні, тобто мене здорово ошелешила зустріч із ним, така несподівана, аж мені дух у грудях забило; та тільки я відразу ж отямився і зрозумів, що не дуже-то й боюся, не варто на те й зважати.

Батькові було років під п'ятдесят, — так він і виглядав. Волосся він мав довге, розпатлане, масне, кудли звисали йому просто на обличчя, і очі блищали крізь них, немов крізь зарості. Волосся — зовсім чорне, ані волосинки в ньому сивої; довгі скуйовджені баки були теж чорні. На лиці, де можна роздивитися, рум'янців і сліду не було; лице зовсім бліде, але не таке бліде, як в інших людей, а таке, що страшно й гидко було дивитися — немов черево лісової жаби або білопузої риби. А одежина — саме рам'я та й годі! Одну ногу він задер на коліно, черевик на ній розлізся, а крізь дірку стирчали два пальці, й він раз у раз ворушив ними. Капелюх лежав долі — старий, чорний, з широкими крисами і увігнутим усередину верхом, точнісінько казанок з покришкою.

Я стояв і дивився на нього; він сидів і дивився на мене, легенько розгойдуючись на стільці. Я поставив свічку на підлогу. Роздивившися, я помітив, що вікно відчинене: виходить, він заліз до моєї кімнати по даху комори. Він пильно обвів мене очима від голови до п'ят, а тоді й каже:

— Чи ти ба, як убрався! Певне, думаєш, що ти тепер велике цабе, еге ж?

— Може, думаю, а може, й ні, — кажу я.

— Ти мені язика не розпускай! — каже він. — Поглянь, як запишавсь, поки мене не було! Нічого, я швиденько вкручу тобі хвоста! Який учений став — кажуть, читати й писати вмієш. Думаєш, ти тепер розумніший за батька, через те що він неписьменний? Я тобі увесь отой дур з голови витріпаю! Хто це втовкмачив у твою головешку, що тобі личить оте безглуздя? Признавайся, хто це тобі загадав?

— Удова. Вона загадала.

— Удова? Он як! А хто ж це їй дозволив пхати свого носа не в своє діло?

— Ніхто не дозволяв.

— Гаразд, я покажу їй, як лізти в чужі справи! А ти, диви мені, покинь школу, чуєш? Я їм задам! Іч, навчають хлопчиська, щоб копилив губу проти рідного батька та вважав себе розумнішим за нього. Насмілься мені тільки швендяти ще коло тієї школи, — я тобі покажу, де раки зимують! Твоя мати не вміла ні читати, ні писати, так і померла неписьменна. Ніхто з твоїх родичів грамоти не вчився — всі неписьменні померли. Я сам письма того не тямлю, а він — он куди тягне! Ще й дозволяє собі отако козиритися! Е, ні! Я не з таких, щоб усе те стерпіти, чуєш? А почитай-но мені, я послухаю.

Я взяв книжку й почав читати щось там про генерала Вашінгтона та війну. Послухавши мене не більш як півхвилини, він бабахнув по книжці кулаком — та так, що вона полетіла через усю кімнату.

Він мовив:

— Правду казали. Читати ти вмієш. А я, було, не повірив. Ну, тепер, гляди мені, кинь пиндючитись! Я такого не попущу! Я наглядатиму за тобою, мій голубе. Впіймаю коло тієї школи — шмагатиму, аж дрантя летітиме! Чого доброго, ще в релігію вдаришся! Ну й синочок, бодай він запався!

Він узяв до рук розфарбований синім та жовтим малюнок з коровами та хлопчиком і запитав:

— А це що таке?

— Це мені дали за те, що я добре вчуся.

Він подер малюнок на дрібненькі клаптики і сказав:

— Я дам тобі щось куди краще: доброї ременяки! Він хвилинку побурчав і помимрив собі під ніс, а далі мовив:

— Чи ти ба, яке пещене! І ліжко в нього, і простирадла, і дзеркало, і килимок на підлозі, а рідний батько повинен разом із свиньми в чинбарні валятися. Ну й синочок, бодай він запався! Стривай, стривай, я з тобою розрахуюсь, я відучу тебе від усіх тих витребеньок! Іч, як запанів голубчичок! Кажуть, що розбагатів. Яким же це робом? Га?

— Брешуть — отаким робом.

— Помалу, помалу! Ти як зі мною розмовляєш? Не дратуй мене, бо терпець мені от-от увірветься! Я кручуся вже два дні в містечку, і скрізь тільки й мови, що про те, як ти розбагатів. Я чув про це й на річці — нижче містечка.

Того я й приїхав. Ти мені ті гроші на завтра приготуй — вони мені потрібні.

— Немає в мене ніяких грошей.

— Брехня! Вони в судді Тетчера. Ти їх забери. Вони мені потрібні.

— Кажу ж вам, немає в мене ніяких грошей! Запитайте в судді Тетчера, він вам скаже те ж саме.

— Гаразд. Я в нього запитаю; я його примушу видобути гроші з гамана. Я йому покажу! А скільки в тебе в кишені є зараз грошей? Вони мені потрібні.

— В мене один-єдиний долар, та й той мені самому потрібний на…

— Мені байдуже, на що він тобі потрібний… Ану давай його сюди!

Він узяв долара й кусонув його, щоб узнати, чи не фальшивий, а тоді сказав, що піде до містечка купити собі віскі, бо в нього, мовляв, цілісінький день і краплини в роті не було. Вибравшись на дах комори, він знову просунув голову у вікно й вилаяв мене за те, що я кирпу гну та намагаюся зробитись розумнішим за нього. Я гадав, що він уже зовсім пішов, аж зирк — а він знов вернувся, просунув голову у вікно й наказав мені, щоб я не забув про школу, а ні — то він мене підстереже і почастує добрячою березовою кашею.