Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
— Зажди трохи, Джіме, відклади це до сніданку, відклади це до сніданку! Хутчій відв'язуй плота та пускай його за течією.
Отож за дві секунди ми пливли вже річкою наниз. Ох, яке ж то щастя було опинитися знову на волі й пливти могутньою річкою — так, щоб ніхто тобі над душею не стояв! Я навіть пострибав та покрутився трошки на радощах та так високо двічі підскочив, що аж п'яти в повітрі замелькали — де та й сила взялася! Проте за третім разом до мене долинув добре знайомий мені звук; я затамував дух, прислухався і став чекати. А коли блиснула блискавка й освітила поверхню
Я впав тоді просто на поміст і насилу втримався, щоб не розревтися.
Розділ XXX
Король видряпався на пліт, кинувся до мене, схопив за комір, трусонув та й каже:
— Хотів нас позбутися, бісів блазню! Обридли ми тобі, ге?
А я йому:
— Ні, ваша величність, ми й на думці того не мали… Благаю вас, ваша величність!..
— Ану признавайся, що ти надумав, та швидко, бо душу з тебе витрясу!
— Слово честі, я розповім вам усе, як було, ваша величність. Отой чоловік, що його до мене приставили, був дуже добрий до мене і все казав, що мав сина, мабуть, мого однолітка, який помер минулого року; ну, то йому зробилося дуже жаль, коли він побачив, що такому ж самому хлопчикові загрожує страшна небезпека. І коли в труні знайшли золото, люди з великого дива всі чисто туди посунули, а він відпустив мене й шепнув: «Тікай звідси, бо вони тебе повісять, чуєш!» — і я накивав п'ятами. Чого мені було лишатися — виручити вас я нездатний, та й нащо голову в петлю встромляти, коли є змога чкурнути? Отож я не спинявся, аж поки човна побачив. Добравшись до плоту, я сказав Джімові поспішати, а ні, то мене схоплять і повісять, та ще пожурилися ми з Джімом, що ви з герцогом навряд чи й живі лишилися — мені аж серце краялося на саму думку про це, і Джімові теж, а забачивши вас, зрадів я несказанно; ось поспитайтеся лишень у Джіма.
Джім підтвердив, що так воно й було насправді; але король наказав йому заціпити пащу, а тоді промовив:
— Аякже! Так я тобі й повірив! — та й знову почав мене трусити, нахваляючися, що втопить.
Однак герцог заступився за мене:
— Дайте хлопцеві спокій, старий ви йолопе! А ви, може, скажете, інакше вчинили б? Чи ви бодай пам'ятали про нього, як вам звільнитися пощастило? Я щось собі того не пригадую.
Ну, то король відчепився від мене й почав натомість лаяти на всі заставки і містечко, і всіх його мешканців. Проте герцог сказав:
— Ви б краще себе лаяли! Ви ж найбільше в усьому винні. Ви з самого початку поводилися безглуздо, за винятком отієї вельми вдалої вигадки з вашою блакитною стрілкою. Дотепно ви утяли — краще й не вигадаєш. Це єдине, що нас вирятувало з біди. Коли б не це, то сиділи б ми з вами в буцегарні, поки надійшли б речі тих англійців, а тоді нас — до криміналу, от щоб я з цього місця не зійшов! А через вашу хитру вигадку мусили ті бевзі аж на кладовище чалапати, а там золото ще більше нам прислужилося. І коли б отим йолопам у голові не потьмарилося й вони не рушили, щоб і собі на торбину з золотом зиркнути, довелося б нам спати в тісних
Хвилину вони мовчали — поринули в глибокі роздуми; потім у короля наче само собою вирвалося:
— Гм! А ми гадали, що то негри поцупили торбину!
Я аж скрутився.
— Еге ж, — відказав герцог з притиском, глузливо, — ми гадали…
За півхвилини король мовив протягом:
— Ну, принаймні я гадав.
А герцог йому тим самим тоном:
— Якщо казати відверто, то саме я гадав. Король уже наїжачився та й каже:
— Слухайте, Бріджуотере, на що саме ви натякаєте? А герцог йому жваво на те:
— Якщо на те пішло, дозвольте вас запитати, на що саме ви натякаєте?
— Отуди к бісу… — ущипливо відказав йому король. — А втім, я ж таки не знаю: може, ви тоді спали й самі не тямили, що робите?
Герцог розлютився та як визвіриться на короля:
— Перестаньте чорти батька зна-що варнякати! Невже ви мене за ярмаркового дурня вважаєте? Та невже ж ви припускаєте, що я не знаю, хто саме сховав гроші в труні?
— Атож, сер! Я знаю, що ви те знаєте, бо самі їх туди і всунули!
— Брехня! — і герцог учепився в нього. — Король залементував:
— Не чіпайте мене!.. Пустіть моє горло!.. Я відмовляюсь від того, що казав!
А герцог йому:
— Гаразд, тільки признайтеся спершу, що то ви переховали туди гроші — надумали втекти від мене, викопати труну і загарбати всі гроші собі самому.
— Хвилинку, заждіть хвилинку, герцогу! Дайте мені відповідь на одне запитання, тільки чесно й по щирості: якщо то справді не ви поклали гроші в труну, скажіть, і я вам повірю й заберу назад свої слова.
— Ні, старий паскудо! І ти сам знаєш, що не я. Ну, що далі?
— Ну от, бачите, я вірю вам. Так, іще одне, тільки не казіться: чи не думали ви забрати гроші та переховати їх?
Герцог помовчав трохи, про щось міркуючи, а тоді й каже:
— Може, думав, а може, й ні! Проте хоч так, хоч сяк, а грошей я не цупив. А ви не тільки думали, але й поцупили їх!
— Бодай я, герцогу, крізь землю провалився, коли заховав ті гроші! Слова честі, не ховав! Не скажу, щоб я не мав такого наміру, бо я таки його мав… але ви… тобто я хотів сказати: хтось інший… мене випередив.
— Брехня! Ви вкрали їх і зараз признаєтесь, що вкрали, а ні…
Королеві почало клекотіти в горлі, й він прохрипів:
— Годі, признаюсь!
Я дуже зрадів, почувши таке. Мені аж полегшало, наче камінь із серця спав. Герцог розімкнув руки й сказав:
— Спробуєте ще раз відмагатися, у річці втоплю! Саме це вам зараз найбільш пасує — сидіти тут та пхинькати, як немовля, це єдине, що вам лишилося після всіх ваших паскудств. Я ще зроду не бачив такого ненажери, як ви, старий загребо! А я ще звірявся на вас, як на рідного батька! І очі вам із сорому не вилізли — стояли та слухали, як отих бідолашних негрів винуватили, а хоч би слово на їхній захист сказали! Тепер я розумію, чому вам так нетерпілося поповнити нестачу — ви хотіли виманити й ті гроші, які я за «Неабищо» виручив, чи ще там за що. І все разом прибрати до своєї кишені!