Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
— Ні, ми вас не пустимо, — така вже наша південна гостинність. Просимо, заходьте.
— О, будьте ласкаві, — додала тітка Селлі, — ви нам., ніякого клопоту тим не завдасте! Ви мусите лишитися. Пройти пішки цілих три милі… а курява яка, жах! Ні, ми вас не пустимо. Я вже й наказала поставити ще тарілку на стіл, тільки-но побачила, що ви під'їздите до воріт; ви вже не ображайте нас. Прошу, заходьте ж і почувайте себе, як удома.
Ну, Том щиро та ґречно їм подякував, давши себе умовити, і нарешті увійшов; уже завітавши до господи, він сказав, нібито приїхав із Гіксвілла, штат Огайо, а звати його Вільям Томсон, — при цьому він іще раз уклонився.
Почав він далі патякати
— Ах ти ж, зухвале цуценя! Він немов образився та й каже:
— Ви мене дивуєте, мем!
— Я вас див… Та за кого ви мене маєте? Та я вам зараз… Кажіть, чи ви часом з глузду не з'їхали, що ні сіло ні впало полізли зі мною цілуватися?
Він наче зніяковів і каже:
— Так просто. Я й гадки не мав образити вас, мем. Я… я думав: а може, вам це сподобається.
— Дурень ти заплішений! — Вона вхопила веретено й, здавалося, от-от уперіщить ним Тома по голові. — Звідки ти взяв, що це мені сподобається?
— Я й сам не знаю. Але… мені… мені всі казали… що вам це сподобається.
— Тобі казали?! Мабуть, такі самі безклепкі. Ні, тільки уявити собі таке зухвальство! Хто це тобі сказав?
— Усі казали. Всі вони так і казали, мем.
Вона ледь-ледь стримувалася; очі їй палали, пальці ворушилися від непереможного бажання вп'ястися в Тома, й вона скрикнула:
— Хто це «всі»? Швидко признавайся, як їх звати, інакше одним баняком на світі поменшає!
Він схопився, такий наче розгублений, та й каже, крутячи в руках свого капелюха:
— Мені дуже прикро… я не сподівався… Мені так і, казали… Всі мені так казали… Всі сказали: поцілуй її, їй це дуже припаде до серця. Всі так казали, всі без винятку! Я перепрошую, мем, я більше цього не робитиму… Слово честі, більше не робитиму.
— Не робитимете, он як?! Красненько дякую! Я теж сподіваюсь, що не насмілитесь.
— Ні, мем, слово честі, ні! Ніколи вас більше не цілуватиму, доки самі ви попросите.
— Доки сама попрошу? Ну, що ви на це скажете? Зроду такого ще не чувала! Та щоб ви стільки літ прожили, скільки Мафусаїл, то й тоді б не дочекалися, щоб я всяких там бовдурів просила мене цілувати!
— Чудно, — відказав Том, — це мене дуже дивує. Я не можу нічого збагнути. Мені казали, що вам буде приємно, тож і я думав, що вам буде приємно. Проте… — Він замовк і обвів усіх присутніх поглядом, наче шукав чийогось співчуття, і, зрештою, зупинився на старому та й питає: — А ви хіба не думали, сер, що їй приємно буде, коли я її поцілую?
— Та ні, я… я… ні, я такого не думав.
Тоді Том зупинив на мені свій погляд та й питає:
— Томе, а чи не думав ти, що тітонька Селлі розкриє свої обійми та скаже: «Сіде Сойєре…»
— Господи, боженьку ти мій! — вигукнула вона, уриваючи Томові мову й кидаючися до нього. — Ах ти ж бешкетнику негідний, і не соромно тобі отако своїй рідній тітці ману пускати… — И хотіла була пригорнути його, але він ухилився, кажучи:
— Ні, ні, спершу попросіть.
Вона не гаяла часу й відразу ж попросила; пригорнула його й поцілувала, й цілувала його ще і ще, а потім підштовхнула його до старого, і він узяв у свої обійми те, що від Тома залишилося. Потім, як вони трохи перепочили, тітка Селлі сказала:
— Ах, мій же ти голубчику, оце так несподіванка!
— Це через те, що ніхто з нас і не мав їхати, окрім Тома, — сказав він, — але я так уже канючив, так канючив, що в останню мить вона й мене відпустила; отож, пливучи річкою, ми з Томом надумалися, що то буде гарна несподіванка, коли він прибуде до вас перший, а я трохи почекаю й з'явлюся до вашої господи, удаючи якогось чужинця. Проте це була наша помилка, тітонько Селлі. Чужинців тутечки вітають погано.
— Еге ж, таких як ти, Сіде. За це треба відлупцювати тебе. Зроду ще мені так не дошкуляли, їй-богу! Та про мене, хоч які хочте фортелі викидайте, аби ви були тут. Чи ви бачили, якої ці шибеники утяли, га? Я мало стовпом не стала з дива та обурення, коли ти мене цмокнув.
Обідали ми на тій відкритій галереї, що з'єднувала будинок із кухнею; там уже повен стіл стояв усяких наїдків, що їх вистачило б на цілий десяток родин; всі страви були смачні, гарячі, не те що якесь там тверде м'ясо, яке цілу добу пролежало десь у вогкому льоху, а на ранок тхне мертвечиною і придатне хіба що на поживу якомусь старому людожерові. Дядько Сайлас таки довгенько читав над усіма тими розкошами передобідню молитву, але ж обід і справді був того вартий; до того ж він за час молитви не встиг і прочахнути, як це трапляється часто-густо із іншими обідами, коли за столом надто розпатякуються.
По обіді точилося багато всіляких розмов, і нам із Томом доводилося ввесь час берегтися, та все намарне: за розмовою вони ані словом не прохопилися про втеклого негра, а ми й собі боялися бодай на те натякнути. Однак за вечерею хтось із дітлахів спитав:
— Тату, а можна мені з Томом та Сідом піти на виставу?
— Ні, — відказав старий, — я гадаю, що не буде взагалі ніякої вистави; та коли б і була, ходити вам туди нічого. Цей утеклий негр розповів нам із Бертоном усе чисто про ту ганебну виставу, і Бертон збирався усіх про те попередити; то вже, мабуть, отих дурисвітів виштурхали геть із міста.
Он як! Та я все-таки не винен. Ми з Томом мали спати в одній кімнаті й в одному ліжку; тож, удавши з себе дуже потомлених, ми відразу ж по вечері, побажавши всім на добраніч, подалися нібито спати; а тоді вилізли крізь вікно, спустилися по громовідводові на землю й помчали до міста; я не вірив, щоб хто-небудь попередив короля та герцога; і якщо я не покваплюся та не встигну натякнути їм, що тут готується, то вони, напевно, добре наберуть у халяви.
Дорогою Том розповів мені, чому всі переконані, ніби мене вбито, та що мій татусь знову зник і більше не з'являвся, та ще який зчинився ґвалт, коли Джім утік; а я розповів Томові про наших дурисвітів та про «Королівське Неабищо», та ще, скільки вистачило часу, про нашу мандрівку плотом; коли ж ми дісталися до міста й дійшли до середини — а було вже тоді близько пів на дев'яту — дивимося, аж суне нам назустріч розлючена юрба зі смолоскипами, всі галасують, репетують, калатають у сковорідки та дудять у ріжки; ми відскочили набік, щоб пропустити їх; а коли вони нас минали, я побачив, що вони тягнуть короля із герцогом верхи на жердині, — власне, не побачив, а знав, що то король і герцог, бо ж годі було їх упізнати: вишмарувані дьогтем та обсипані пір'ям, вони втратили всяку людську подобу й скидалися більш за все на два величезні лантухи. Мені неприємно було на це дивитися і навіть стало шкода тих жалюгідних халамидників; я відчув; що в мене проти них ніколи на серці зла не буде. Та й справді то було жахливе видовище. І як ото люди можуть бути одне до одного такі жорстокі?