Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
— Зроду нічого подібного не чула! То, виходить, це ви, шельмівські хлопці, завдали нам такої мороки, геть памороки позабивали та налякали нас усіх мало не до смерті? Ох, аж руки мені сверблять, — так і кортить тут же розуму вам до голови нагнати! Подумати лишень, я тут щоночі… Ну, постривай же, любчику, тільки-но видужаєш, обох почастую березовою кашею!
Том аж сяяв з гордощів, він так радів, що ніяк не міг угамуватися — усе торохтів не вгаваючи; а тітонька раз у раз перебивала його та все сварилася, і обоє вони кричали навперебій — ну справжнє котяче збіговисько; а наостанці вона сказала:
— Ну, гаразд, радій собі! Та гляди, якщо ви знов
— Із ким злигаємося? — запитав Том, перестаючи всміхатися й зиркаючи на нас здивовано.
— Із ким? З утеклим негром, звичайно. А з ким же ти думав?
Том глянув на мене суворо й мовив:
— Томе, ти ж мені тільки-но казав, що з ним усе гаразд. Виходить, він не втік?
— Хто? — перепитала тітка Селлі. — Втеклий негр? Та кажу ж тобі, що ні! його знову впіймали, живого й здорового, і він знову сидить у халупі й сидітиме на хлібі й воді, та ще й у кайданах, поки його забере хазяїн, а ні, то його продадуть з аукціону.
Том відразу підскочив на ліжку, очі йому загорілися, ніздрі заворушилися, неначе зябра.
— Вони не мають ніякого права замикати його! — гукнув він до мене. — Біжи скоріше! Не гай ні хвилини! Звільни його! Він зовсім не раб, він такий же вільний, як і всі люди на землі!
— Що та дитина каже?
— Я кажу щиру правду, тітонько Селлі, і якщо ніхто не піде звільняти Джіма. я піду туди сам! Я знаю його ціле своє життя, і Том також знає. Стара міс Уотсон померла два місяці тому. Їй стало соромно, що вона хотіла продати Джіма в пониззя річки, вона сама це казала; отож вона й відпустила Джіма на волю, зазначивши те в своєму заповіті.
— То навіщо ж було його звільняти, коли він і так уже вільний?
— Ну й запитання! Одразу видно, що ви — жінка, тітонько! А за пригоди ви й забули! Та коли б мені довелося аж по самісіньке горло в крові купатися, я б… Ой господи, тітонько Поллі!
І, щоб я крізь землю пішов, коли вона не стояла тут на порозі, лагідна й задоволена, як ангел.
Тітка Селлі кинулася до неї й почала її обіймати, та так, що трохи їй голови не відірвала, а тоді розридалася; а я зметикував, що під ліжком мені буде безпечніше: скидалося на те, що над нами громадяться чорні хмари й ось-ось ударить грім. Я визирнув, дивлюся, аж тітка Поллі звільнилася нарешті з обіймів тітки Селлі й стоїть та роздивляється на Тома поверх окулярів, а погляд у неї такий, що від нього немов у землю вростаєш. Постояла вона так, а тоді сказала:
— Ти б ліпше відвернувся до стінки, Томе. Я б на твоєму місці також відвернулася.
— Ой лишенько! — зойкнула тітка Селлі. — Та невже ж він так змінився. Це ж не Том, а Сід! Томе… Томе… та де ж це Том подівся? Він же тільки-но був тут, хвилину тому.
— Ти хочеш сказати, де подівся Гек Фінн, — саме це ти хочеш сказати! Стільки років вирощувати такого шибеника, як мій Том, та й не впізнати його з першого ж погляду! Ото було б гарно! А вилазь-но з-під ліжка, Геку Фінне!
Я й виліз. Та тільки геть перепудився.
Тітка Селлі зовсім розгубилася — ну, просто, сказати б, остовпіла. А втім, дядько Сайлас розгубився ще більше, коли увійшов до кімнати й вони розповіли йому все чисто. Він ходив у якомусь тумані, немов з перепою, й цілісінький день ніяк не міг отямитись, і таку виголосив проповідь того вечора, що навіть наймудріша на світі людина і та нічого в ній не второпала б, тож після цього всі почали ставитися до нього з великою пошаною. Ну, а Томова тітка Поллі розповіла їм, хто я та що я, і мені довелося сказати, що я не знав, як викрутитися, коли місіс Фелпс прийняла мене за Тома Сойєра… (тут вона перебила мене й сказала: «Ні, ні, й надалі зви мене тітка Селлі, я вже звикла до цього, то нічого й міняти!») коли тітка Селлі прийняла мене за Тома Сойєра, то я вже мусив стояти на тому й удавати її небожа, бо іншого виходу не було; а Том, я знав, не матиме нічого проти — навпаки, ще й зрадіє, бо воно ж таки й справді на щось таємниче скидається, Томові ж тільки того й треба, він із того ще й яку цікаву пригоду вимудрує і буде дуже задоволений. Так воно й вийшло: Том видав себе за Сіда та ще й повернув справу так, що мені все минулося щасливо.
Тітка Поллі підтвердила, що Там каже правду: стара міс Уотсон справді дарувала Джімові волю, зазначивши те в своєму заповіті; виходить, Том Сойєр стільки праці до клав до того, щоб звільнити вільного негра! А я ніяк не міг збагнути, аж до цієї хвилини й до цієї розмови, як він — хлопець, що дістав таке виховання, — міг допомагати мені звільняти негра!
Тітка Поллі сказала, що тільки-но тітка Селлі написала їй, що Том і Сід доїхали щасливо, вона подумала:
— От і маєш! Від Тома всього сподівайся! А надто коли відпустила його самого, залишила без нагляду. Отепер і тарганься світ за очі, їдь за тисячу сто миль, щоб довідатися, що там іще накоїв цей негідний хлопчисько… Адже ж від тебе відповіді не діждешся!
— Але ж я й від тебе ніякого листа не отримувала! — заперечила тітка Селлі.
— Дивна річ! Я тобі двічі писала, запитувала, що сталося, чому Сід у вас гостює?
— А я не дістала тих листів, сестро.
Тітка Поллі поволі обернулася й суворо запитала:
— Слухай-но, Томе!
— Ну, чого? — буркнув він, насупившись.
— Не чогокай, безсоромнику, а давай листи, чуєш?!
— Які листи?
— Мої листи! Ну, гляди ж, не минути тобі доброї прочуханки!
— Вони у валізці. Можете перевірити. І ніхто їх не чіпав, відколи я одержав їх на пошті. Я їх не читав і не торкався навіть. Але ж я знав наперед, що вони накоять лиха; думав собі, що вам однаково нема куди поспішати…
— Чекай, чекай, голубчику! Не викрутишся! Ох, і дістанеш же ти! А я ж іще одного листа написала, в якому сповіщала, що їду; певно, й того листа він…
— Ні, той лист прибув учора; я його ще не читала, але він цілий і схований у мене.
Я хотів був закластися на два долари, що його в неї немає, але збагнув, що, мабуть, безпечніше буде не закладатися. І через те промовчав
Розділ останній
Як тільки випало мені залишитися з Томом наодинці, я спитав його, нащо йому було затівати цю втечу, що він збирався робити, якби вона закінчилася щасливо і вдалося звільнити негра, котрий давно й без того був вільний. А Том сказав мені, що, якби нам пощастило визволити Джіма, ми попливли б разом із ним нашим плотом річкою наниз, аж до самого гирла, і здійснили б щонайліпшу пригодницьку мандрівку, — він із самого початку так задумав; а потім він сказав би Джімові, що той вільний, і ми урочисто повернулися б разом із ним додому, та вже пароплавом, сплативши Джімові за прогаяний час; ми послали б наперед листа, щоб усі негри з навколишніх селищ зібралися його зустріти, щоб провели його до міста з музикою та смолоскипами, і після того став би він героєм, а разом з ним і ми. Як на мене, то й так уся ця метушня скінчилася непогано.