Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
— Дванадцятеро, кажете ви! Та тут би й сорок не впоралося. Ви гляньте лишень на пилки, що їх з ножів змайстровано, та ще всякого багато… та як ретельно все зроблено! Та щоб перепиляти такою пилкою ніжку, довелося, мабуть, шістьом цілий тиждень працювати. А негритянське опудало в ліжку, га? З соломи зроблено… А бачили ви…
— Атож, ваша правда, брате Гайтауере! Я допіру сказала те ж самісіньке братові Фелпсу. Він сам мене запитав: яка ваша думка, сестро Гочкіс, запитав. Щодо чого, брате Фелпсе, кажу. Та щодо цієї ніжки, як же то її перепиляно, каже. Яка моя думка, кажу. Не може ж того бути щоб вона сама відпилялася, кажу, хтось же її відпиляв, кажу. Така моя думка, — хочте погоджуйтеся, хочте — ні, — кажу, а я своє правитиму, така-бо моя думка, кажу, так я вважаю, а коли хтось інакше вважає, кажу, хай собі вважає, кажу, та й квит! Я кажу до сестри
— А щоб мене до вечора посередині хати побачили, якщо тутечки останні чотири тижні не шастали щоночі цілою ватагою негри, які допомагали цьому втікачеві працювати; а ні, то хіба ж зміг би він сам з усім отим упоратися, сестро Фелпс. Гляньте-но на цю сорочку — таж кожнісінький дюйм на ній покрито африканським тайнописом, і все чисто накопирсано кров'ю! Тут, мабуть, ціла зграя орудувала, та ще й скільки ж то часу! Я б і два долари не пошкодував, аби мені оте писання прочитали; а тим неграм, отим писакам, я завдав би доброго гарту…
— Запевняю вас, брате Марплзе, він мав силу-силенну помічників! Якби ви пожили отут із нами останнім часом, то не мали б у тому жодного сумніву. Вони ж усе чисто в нас тягли, все цупили, що тільки до рук потрапляло. А ми ж увесь час стежили та чатували! Сорочку, наприклад, вони просто з мотузки в дворі вкрали! А щодо простирадла, що вони його на мотузяну драбину подерли, важко навіть сказати, скільки разів з-перед очей його тягли. А борошно, свічки, свічники, ложки, грілка, і ще, і ще — мені воно вже зараз із пам'яті випало. А моя нова ситцева сукня! Таж ми з Сайласом та Сід із Томом і вдень і вночі пильнували, я вам уже казала, і ніхто з нас ні тіні їхньої, ні духу їхнього, ні шамотіння, хоч найменшого звуку якого — нічогісінько не чув. І раптом, оце вже останньої хвилини — вислизнули нам з-під самісінького носа, і не тільки нас у дурні пошили, а ще й цілу ватагу розбишак з індіанської території, і спокійненько втекли собі з отим самим негром, — а за ними аж шістнадцятеро чоловік гналися, на п'яти їм наступали, та ще й двадцять дві собаки! Зроду-звіку такого не чувала я! Духи, на що вже безтілесні істоти, та й ті більше галасу з цією втечею зчинили б. І все ж я гадаю, що то таки й справді були духи, адже ж ви знаєте наших собак — кращих за них немає на цілу околицю! Ну, то можете собі уявити, що вони ніяк не могли їхній слід узяти! Поясніть мені це, якщо можете! Чи хто з вас розуміє, що воно таке?
— Атож, це справді нечувано…
— Боженьку мій милостивий, я ніколи…
— Хай бог милує, я б нізащо…
— Хатні злодії, як і…
— Крий боже, мені було б страшно жити в такій…
— Було б страшно жити! Я сама боялася — ні покластися спати не могла, ні підвестися, ні лягти, ні сісти, сестро Ріджвей. Вони ж бо могли покрасти чисто… та шкода й казати!.. Тож можете собі уявити, якого страху набралась я минулої ночі, як стало до півночі схилятися. Бог свідок, я вже почала боятися, що вони нам когось із родини нашої викрадуть! Такий страх мене взяв, що я вже й сама себе не тямила… Звісно, зараз, серед білого дня, моя поведінка здається навіть і мені самій дивною, а тоді раптом подумала: як же воно там обом моїм небожам ведеться? Адже ж сплять вони, сердешні, нагорі самі-самісінькі в окремій кімнаті. І так я занепокоїлася, що вибралася тихенько сходами вгору й замкнула їх на ключ! Так-таки й замкнула. Та, мабуть, кожен, на моєму місці бувши, замкнув би. Бо, знаєте, чого б ти з переляку не зробив! І ото забирає вас отой страх — та що далі, то все дужче, — і в голові паморочиться, й починаєш несосвітенні дурниці виробляти! Мимоволі таке щось до голови лізе, приміром: а що, коли б я була хлопчиком, та сиділа б отам нагорі сама душею, а двері не замкнені, а ще й…
Вона замовкла, наче вражена думкою, що раптом зродилася в її голові, потім повільно повернулася в мій бік, і, коли очі її запитливо зиркнули на мене, я підвівся та й пішов прогулятися. Я сказав сам до себе, що зможу краще пояснити їй, яким чином зникли ми під ранок із замкненої кімнати, якщо вийду звідтіля та обміркую цю справу як слід. Так я й зробив. Але не насмілився зайти десь далеко — боявся, що тітка кинеться мене шукати.
Надвечір, коли гості вже подалися додому, прийшов я до неї та й кажу, що нібито галас та стрілянина збудили мене й Сід а; нам дуже кортіло подивитися, що там коїться, а двері були зачинені, тож ми й спустилися по громовідводу на землю, обидва трохи забилися і ніколи більше не будемо цього робити. Ну, а далі я розповів їй усе те, що розповідав перед тим дядькові
— Боже ж ти мій милосердний, уже ніч, а Сіда ще й досі немає! Що з ним скоїлося?
Я збагнув, що це мені саме на руку ковінька, схопився та й кажу:
— Я побіжу зараз до міста й приведу його.
— Ні, нікуди ти не побіжиш! — відповіла вона. — Ти зостанешся тут. Досить уже й того, що один десь пропав. Якщо він до вечері не повернеться, поїде твій дядько.
Ну, звісно, до вечері Том не повернувся; отже, відразу ж після вечері дядько Сайлас вирушив до міста.
По десятій повернувся він додому, трохи стурбований; він так і не натрапив на Томів слід. Що ж до тітки Селлі, то вона дуже стривожилася, але дядько Сайлас заспокоював її, мовляв, нема чого турбуватися; хлопчаки, каже, завжди хлопчаки, нічого з ним не станеться і вранці повернеться цілий і здоровий, вона сама, мовляв, побачить. Тим вона і вдовольнилася. А проте сказала, що почекає на нього ще трохи, світла не гаситиме, щоб йому було видно.
Коли я пішов спати, вона також пішла за мною, й принесла свою свічку, і вкутала мене ковдрою, й упадала коло мене, як рідна мати, — аж мені так соромно зробилося, що я не міг їй в очі дивитися; а вона сіла до мене на ліжко і ще довго зі мною розмовляла, та все про Сіда згадувала, який же він хороший хлопець і ще всякого багато, й, здавалося, розмовам тим кінця-краю не буде; вона питала мене, як я гадаю, чи Сід не заблудився часом, чи де не розбився, не втонув, чи, може, лежить зараз десь поранений або вбитий, а її немає поруч нього, щоб допомогти; тоді з очей у неї починали капати сльози, і я заспокоював її, казав, що із Сідом нічого не трапилось і що вранці він, напевне, повернеться; вона тоді міцно стискала мені руку, а часом навіть цілувала мене й прохала, щоб я повторював це ще і ще, бо мої слова заспокоюють її, адже вона така налякана. Виходячи з кімнати, вона глянула мені в очі пильно-пильно і лагідно та й каже:
— Я дверей не замикатиму, Томе; звісно, є ще й вікно та громовідвід, але ж ти будеш хорошим хлопчиком, — ти послухаєшся, нікуди не підеш? Заради мене!
Як мене поривало майнути та подивитися, що там із Томом діється, — по правді, так я й збирався зробити, — але ж після всього я не міг тікати, ні за які гроші.
Проте ні вона, ні Том не виходили у мене з думки, а через те й спав я дуже погано. Двічі за ніч я спускався громовідводом униз, і проходив перед будинком, і щоразу бачив, що тітка Селлі все ще сидить при свічці край вікна, втупивши погляд у дорогу, і сльози блищать у неї на очах; мені дуже хотілося хоч що-небудь зробити їй приємне, та нічого не міг; дай, думаю, хоч поклянуся, що ніколи більше не завдаватиму їй клопоту. Втретє я прокинувся вже на світанні й знову спустився вниз, а вона все сидить на тому ж місці, і свічка в неї майже догоріла, а сива її голова спочиває на руці — вона спить.
Розділ ХLII
Вранці, ще перед сніданком, старий знову їздив до міста, але так і не знайшов Тома.; тепер вони обоє сиділи мовчки біля столу, сумні, задумані; кава давно вистигала в чашках, до страв вони й не доторкалися. Нарешті старий сказав:
— Я віддав тобі листа?
— Якого листа?
— Того, що отримав учора на пошті.
— Ні, ніякого листа ти мені не давав.
— Виходить, я забув про нього. Понишпоривши спочатку в себе по кишенях, дядько згадав, куди поклав його, пішов знайшов його і віддав їй. Вона глянула на конверт і скрикнула:
— Та це ж із Сент-Пітерсберга, це ж від сестри!
Я вирішив, що мені корисно буде піти знову прогулятися, та ніяк не міг зрушити з місця. І раптом… тітка Селлі навіть не встигла листа розпечатати, як упустила його і стрімголов вибігла з кімнати — щось там побачила. За хвилю побачив і я. То був Том Сойєр, його несли на ношах; поруч ішли старий лікар та Джім у ситцевій сукні, зі скрученими за спиною руками, а за ними сунуло сила люду. Я швидко сховав листа під першу річ, яка потрапила мені під руку, і також вибіг їм назустріч. Тітка Селлі кинулася до Тома і плаче та голосить: