Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
— А що воно таке? — питаю.
— То пересторога людям, коли їм загрожує якась небезпека. Буває, це роблять так, буває — інак. Але завжди хто-небудь стежить за злочинцем і про все дає знати комендантові фортеці. Коли Людовік Шістнадцятий хотів був накивати п'ятами з Тюїльрі, його вислідила одна покоївка. Це добрий спосіб, так само, як і анонімні листи. Ми пустимо в діло обидва. А ще буває — в'язнева мати обмінюється з ним одягом — вона лишається у в'язниці, а він тікає в її сукні. Ми й це візьмемо до уваги.
— Слухай-но, Томе, кого й від чого маємо ми перестерігати? Хай самі про все здогадуються та пильнують, нічого гав ловити!
— Я знаю, але звірятися на їхню пильність ми не можемо. Вони з самого початку
— Щодо мене, Томе, то я й хотів би, щоб так воно скінчилося.
— Ет, казна-що! — кинув зневажливо Том. Тоді я сказав:
— Та я що, я нічого… Що тобі до шмиги, те й мені до шмиги. А де ж ти ту покоївку дістанеш?
— Ти й будеш покоївка. Ти прокрадешся вночі до тієї мулатки й поцупиш у неї сукню.
— Ти що, Томе! Таж вона вранці такого шелесту наробить, що тільки дивись; у неї, мабуть, іншої сукні й немає.
— Знаю, але ж тобі та сукня лише хвилин на п'ятнадцять потрібна буде, щоб віднести анонімного листа й підсунути його під двері.
— Ну, добре, добре, тільки навіщо все те? Я міг би зробити це і в своїй одежі.
— Та невже ж ти не тямиш, що тоді не будеш подібний до покоївки?
— Ну то й що? Однаково ж ніхто мене не побачить.
— Дарма. Ми мусимо дотримуватися приписів, виконати наш обов'язок. А чи побачить нас хто, чи не побачить, — то вже не наш клопіт. Невже в тебе нема ніяких принципів?
— Ну, гаразд, мовчу; я — покоївка. А хто ж Джімова мати?
— Я його мати. Я поцуплю сукню в тітки Селлі.
— Виходить, ти мусиш лишитися в халупці після того, як ми з Джімом утечемо?
— А дзуськи! Я наб'ю соломою Джімів одяг та й покладу на ліжку, ніби то його переодягнена мати, а Джім убереться в ту сукню, що буде на мені, й ми чкурнемо всі разом. Коли тікає вельможний в'язень, то кажуть, що він подавсь у вигнання. Так кажуть, коли, наприклад, король утікає з в'язниці. Те ж саме й королівський син; однаково чи він позашлюбний, чи не позашлюбний.
Том написав анонімного листа, а я тої самої ночі потяг у мулатки сукню, переодягнувся й підсунув листа під парадні двері; все так зробив, як казав Том. У листі було написано:
«Стережіться. Вам загрожує лихо. Будьте пильні.
Невідомий друг»
Наступної ночі ми почепили на парадні двері малюнок, що його Том наквацяв кров'ю: череп і дві схрещені кістки; другої ночі почепили ще один — із домовиною — на задні двері. Я ще не бачив, щоб люди так боялися. Коли б уся господа була повна примар, які раз у раз визирали б з-під ліжок та носилися в повітрі, навряд чи їм пощастило б нагнати господарям більшого страху. Коли грюкали двері, тітка Селлі схоплювалася й скрикувала «о-ох!», коли щось падало, вона також охкала; коли доторкнешся до неї несподівано, вона робила те саме; куди б вона не поверталася обличчям, їй завжди ввижалося, ніби хтось стоїть за її спиною, й вона раз у раз озиралася та охкала; не встигне ще й на дві третини повернутися, як уже охкає і тут же повертається назад; вона боялася лягати в ліжко, але й сидіти не насмілювалася. Так що справи наші йшли добре, це Том сказав; він сказав, що краще бути не може. З цього, мовляв, видно, що приписи виконувалися правильно.
А тепер, каже, пора братися й до головного. І наступного ранку, ще вдосвіта, написали ми й другого листа, та не знали, що з ним робити, бо під час вечері наші господарі гомоніли між собою, що коло обох дверей поставлять на ніч по негрові. Том спустився громовідводом униз і подався на розвідку; побачивши, що вартовий негр при задніх дверях заснув, він застромив йому листа за комір і вернувся до кімнати.
В листі писалося:
«Не виказуйте мене, я ваш друг. Цієї ночі ціла зграя найвідчайдушніших горлорізів з індіанської території заміряється викрасти вашого втеклого негра; ото вони й залякували вас, щоб ви сиділи вдома та не заважали їм. Я також належу до тієї зграї, але відчув бога в серці й хочу кинути тих огидних розбійників та почати нове чесне життя, а через те й зважився виказати вам їхній пекельний замір. Рівно опівночі вони будуть прокрадатися вздовж паркана з північного боку; у них є підроблений ключ до тієї халупи, де сидить втеклий негр. Мені наказано стояти десь обіч і, якщо їм загрожуватиме небезпека, засурмити в ріжок; та, тільки-но заберуться вони в халупу, я замекаю по-овечому; тож, поки зніматимуть з утеклого негра ланцюги, швидко біжіть і замкніть їх, а тоді, як схочете, можете їх навіть повбивати. Робіть усе так, як я раджу, бо коли помітять щось підозріле, то таку катавасію здіймуть, що й подумати страшно. Ніякої нагороди я не хочу, з мене досить і того, що вчинив я чесно.
Невідомий друг»
Розділ ХL
Після сніданку настрій у нас був чудовий, і ми захопили з собою їжі та й попливли моїм човном на той берег ловити рибу. Ми добре провели час. Там же оглянули плота й побачили, що з ним усе гаразд. Додому вернулися пізно; а там усі стривожені, перелякані, никають, мов очманілі; відразу ж по вечері нам звеліли йти спати, навіть не пояснили, що сталося, і про нового листа ні слова; та нам і байдуже! Ми й так усе знали не гірше за них. Коли ми зійшли сходами до половини й побачивши, що тітка Селлі повернулася до нас спиною, в ту ж мить шмигнули до льоху, набрали собі харчів на цілий обід, віднесли все те до нашої кімнати та й полягали, а близько дванадцятої встали. Том надягнув тітчину сукню, що поцупив у неї, і вже хотів був з харчами рушати, але раптом запитав:
— А де ж масло?
— Я поклав грудку на кукурудзяний корж, кажу.
— Ти тільки думав те зробити — масла тут нема.
— Обійдемося й без масла, — сказав я.
— Воно нам не завадить, — відповів він. — Скоч-но до льоху та принеси його. А тоді можеш спуститися по громовідводу і — сюди. Я тим часом напхаю соломою Джімів одяг, — ніби це його перевдягнена мати» а тільки-но ти повернешся, замекаю, як овечка, і ми втечемо всі разом.
І він поліз у вікно, а я подався до льоху. Грудка масла, з добрячий кулак завбільшки, лежала на тому самому місці, де я її залишив; я взяв її разом із коржем, загасив свічку й почав обережно підніматися сходами вгору. На перший поверх вийшов щасливо; аж раптом назустріч тітка Селлі зі свічкою в руці; я хутенько масло в капелюх, насунув його на голову; тут тітка побачила мене й питає:
— Ти був у льоху?
— Еге ж, тітонько.
— Що ти там робив?
— Нічого.
— Як то нічого?
— Еге ж, нічого.
— А чом це ти надумався лазити туди вночі.
— Не знаю, тітонько.
— Не знаєш? Ти мені хвостом не метляв Томе, я мушу знати, що ти там робив.
— Нічого я там не робив, тітонько Селлі. Їй-богу, нічого не робив!
Ну, думаю собі, тепер вона відчепиться, а в добру годину вона б так і зробила; але тепер у наші господі коїлося багато такої дивовижі, що тітонька помітить щось підозріле, то аж тремтить від страху; тож вона рішучим тоном сказала: