Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
— Так, будь ласка, — відповів детектив. — Останні два дні забрали в мене стільки сил, що я аж падаю з ніг — не так, розумієте, через утому, як через розумову напругу. Адже вам таке відомо, містере Шерлоку Холмсе, — ми з вами однаково працюємо головою.
— Ви лестите мені, — похмуро заперечив Холмс. — То яким чином ви досягли таких блискучих результатів?
Детектив умостився в кріслі й запихкотів сигарою. Несподівано він ляснув себе по нозі й зареготав.
— Оце-то сміх! — скрикнув він. — Той бовдур Лестрейд гадає, що він розумніший за всіх, а сам пішов хибним слідом. Він шукає Стенджерсона, секретаря, а цей Стенджерсон
Ця думка так потішила Ґреґсона, що він сміявся до сліз.
— А як ви натрапили на слід?
— Зараз я все розповім вам. Докторе Ватсоне, це все суворо між нами, звичайно. Найперші труднощі полягали в тому, як довідатися про Дреберове життя в Америці. Інші чекали б, поки хтось відгукнеться на оголошення чи сам схоче надати відомості. Але Тобіас Ґреґсон працює інакше. Пам’ятаєте циліндр, що лежав біля трупа?
— Так, — відповів Холмс. — Із крамниці «Джон Ундервуд та сини», Кембервел-Роуд, сто двадцять дев’ять.
Ґреґсон помітно спохмурнів.
— Я й гадки не мав, що ви помітили це, — мовив він. — Ви були там?
— Ні.
— Ага! — ледве усміхнувся Ґреґсон. — У нашій роботі не слід нехтувати жодною дрібницею, навіть найменшою.
— Для великого розуму дрібниць не існує, — повчально зауважив Холмс.
— Отож я пішов до Ундервуда й спитав, чи не продавав він циліндр отакого розміру й форми. Той зазирнув до своїх книг і одразу відшукав запис. Циліндр він послав містеру Дреберу, до кімнат Шарпантьє на Торкі-Терас. Отак я дізнався його адресу.
— Розумно вчинили, авжеж! — пробурмотів Шерлок Холмс.
— Потім я вирушив до мадам Шарпантьє, — вів далі детектив. — Я побачив, що вона надто бліда й стурбована. З нею була дочка — дуже гарна дівчина, до речі; очі її були червоні, а вуста тремтіли, коли я заговорив до неї. Це не пройшло повз мою увагу. Я одразу відчув, що тут грають нечисто. Адже вам, містере Шерлоку Холмсе, знайомий отой морозець на серці, коли ви натрапляєте на слід. Я й спитав: «Чи чули ви про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, містера Еноха Дж. Дребера з Клівленда?»
Мати кивнула. Вона, мабуть, не мала сили промовити ані слова. Дочка вибухнула слізьми. Тут мені стало зрозуміло: ці жінки щось знають.
«О котрій годині містер Дребер поїхав на вокзал?» — спитав я.
«О восьмій, — відповіла мати, ковтнувши повітря, щоб стримати хвилювання. — Його секретар, містер Стенджерсон, казав, що є два потяги — о чверть на десяту та об одинадцятій. Він збирався їхати першим».
«І тоді ви бачили його востаннє?»
Жінка раптом невпізнанно змінилася. На ній не було лиця, коли я спитав про це. Минула майже хвилина, поки вона хрипко, силувано промовила: «Так».
На мить запанувала мовчанка; раптом дочка заговорила спокійним, чистим голосом.
«Брехня ще нікому не йшла на користь, матусю, — сказала вона. — Будьмо щирими з цим джентльменом. Так, ми бачили містера Дребера ще раз».
«Хай Бог тебе простить! — скрикнула мадам Шарпантьє, сплеснувши руками, і впала в крісло. — Ти згубила свого брата!»
«Артур сам звелів би нам говорити правду», — незворушно сказала дівчина.
«Краще вже розкажіть мені все, — мовив я. — Напівправда — це ще гірше, ніж брехня. До того ж дещо ми вже самі знаємо».
«Це буде на твоїй совісті, Алісо! — вигукнула мати й обернулася до мене: — Я все розповім
«Розкажіть краще все щиро, — відповів я. — Повірте мені, якщо ваш син не винен, то йому нічого не зроблять».
«Алісо, залиш, будь ласка, нас наодинці, — сказала мати, й дочка пішла. — Я вирішила мовчати, сер, — вела вона далі, — але коли вже моя бідолашна донька заговорила про це, мені нікуди подітись. І коли вже я наважилася, то розповім усе до дрібниць».
«Оце буде наймудріше», — погодився я.
«Містер Дребер мешкав у нас майже три тижні. Він і його секретар, містер Стенджерсон, подорожували Європою. Я бачила на кожній їхній валізі мітку «Копенгаген», — виходить, вони востаннє зупинялися саме там. Стенджерсон — чоловік спокійний, стриманий, а от хазяїн його, на жаль, був зовсім іншої вдачі. Мав лихі звички й поводився брутально. Першого ж вечора, як приїхав, страшенно напивсь і, правду кажучи, взагалі після полудня не бував тверезим. Залицявся до покоївок якнайбезсо— ромнішим чином. А найгірше, що він почав отак поводитись і з моєю донькою Алісою, — не раз казав їй таке, чого вона, на щастя, через свою невинність навіть не розуміла. Одного разу він дійшов до крайнощів — схопив її й почав цілувати; навіть його секретар не витримав і дорікнув йому за таку ганебну витівку».
«А чому ж ви все це терпіли? — спитав я. — Адже ви могли виставити їх надвір будь-якої хвилини».
Мадам Шарпантьє збентежилась, почувши це запитання.
«Бог — свідок, я відмовила б їм уже наступного дня, — сказала вона. — Проте надто вже велика була спокуса. Кожен з них платив по фунту на день — чотирнадцять фунтів на тиждень, а зараз так важко знайти квартирантів. Я вдова, син мій служить у флоті, й це потребує великих грошей. Отож я й терпіла, скільки могла. Але після тієї останньої витівки мені зовсім увірвався терпець і я звеліла йому забиратися геть. Через те він і поїхав».
«А далі?»
«Мені полегшало на серці, коли він виїхав. Син мій зараз удома, у відпустці, але йому я нічого не сказала — він надто вже запальний і так ніжно любить сестру. Коли я зачинила за ними двері, в мене камінь із душі спав. Та не минуло й години, як хтось подзвонив і мені сказали, що містер Дребер повернувся. Поводився він зухвало — встиг, мабуть, уже напитися. Вдерся до кімнати, де ми сиділи з дочкою, і пробурчав щось недоладне, — мовляв, спізнився на потяг. Потім обернувся до Аліси й просто при мені запропонував їй тікати з ним. «Ви вже дорослі, — сказав він, — і заборонити вам ніхто не може. Я маю купу грошей. Не зважайте на свою стару, їдьмо просто зараз! Житимете зі мною, як принцеса!» Бідолашна Аліса злякалася й хотіла побігти геть, але він схопив її за руку й поволік до дверей. Я закричала, й тоді надбіг мій син, Артур. Що сталося потім, я не знаю. Я чула тільки прокльони та шум бійки. Я так перелякалася, що й голови підвести не могла. Нарешті глянула й побачила, що Артур стоїть на порозі з палицею в руках і сміється. «Думаю, що наш пречудовий квартирант більш сюди не попхнеться, — мовив він. — Піду погляну, що він там робить». Він узяв капелюх і пішов надвір. А вранці ми почули про ту таємничу смерть містера Дребера».