Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

Дойл Артур Конан

— Невже він не боїться такої небезпеки?

— Аж ніяк. Коли я все зрозумів як слід, — а в мене є всі підстави вважати, що це так, — то цей чоловік піде на все, аби повернути обручку. Здається мені, що він загубив її, коли схилився над Дреберовим тілом. А коли вийшов надвір, то почав її шукати й побіг назад, але там уже через власний його недогляд хазяйнувала поліція: адже він забув загасити свічку. Щоб одвести од себе підозру, він мусив удати п’яного. А тепер уявіть себе на його місці. Подумавши, він зрозумів, що міг загубити обручку на вулиці, після того, як вийшов з будинку. Що він тоді робитиме? Напевно, візьметься переглядати вечірні газети, сподіваючись відшукати

оголошення про знахідку. І натрапить, звичайно ж, на наше оголошення. Тоді він зрадіє. Хіба можна тут запідозрити пастку? Він певен, що нікому й на думку не спаде, що між обручкою та вбивством є зв’язок. Він мусить прийти. І він прийде. Ви його побачите менш ніж за годину.

— А потім? — спитав я.

— А решту вже залиште мені. Ви маєте зброю?

— Так, старий револьвер і кілька набоїв.

— Почистіть і зарядіть його. Він — людина відчайдушна, і хоч я спіймаю його зненацька, слід бути готовим до всього.

Я пішов до спальні і зробив усе, як він порадив. Коли я повернувся з револьвером, стіл уже було прибрано, а Холмс віддався своєму улюбленому заняттю — грі на скрипці.

— Справа ускладнюється, — мовив він, коли я увійшов. — Я щойно одержав з Америки відповідь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.

— А що таке? — нетерпляче спитав я.

— Треба купити нові струни до скрипки, — зауважив він. — Сховайте револьвер до кишені. Коли цей чолов’яга прийде, розмовляйте з ним по-простому. Решту справи зоставте мені. І не дивіться на нього надто пильно — не злякайте його.

— Вже восьма година, — мовив я, позирнувши на годинник.

— Так. Він, напевно, буде тут через кілька хвилин. Відчиніть

потихеньку двері. Отак. Залиште ключ зсередини. Дякую! Я вчора купив на лотку оцю чудернацьку старовинну книжку «Про міжнародне право», видану латиною у Льєжі, в Нідерландах, 1642 року. Карлова голова ще міцно сиділа на плечах, коли вийшов друком оцей томик у брунатній обгортці.

— Хто видавець?

— Якийсь Філіп де Круа. На першій сторінці вицвілим чорнилом написано: «Ех libris Guliolmi Whyte». Цікаво, що то був за Вільям Вайт. Напевно, якийсь доскіпливий судовий засідатель сімнадцятого століття. У нього почерк справжнього крючка-судочинця. А ось, здається, і наш відвідувач.

Поки він говорив, пролунав різкий дзвінок. Шерлок Холмс підвівся й пересунув свій стілець ближче до дверей. З передпокою ми почули кроки служниці й клацання замка.

— Чи тут живе доктор Ватсон? — долинув чіткий, досить грубий голос. Ми не почули відповіді служниці, але двері зачинились, і хтось почав підніматися сходами. Кроки були шаркітливі й непевні. Обличчя мого приятеля відбило подив, коли він прислухався до них. Кроки в коридорі поволі гучнішали; потім пролунав несміливий стукіт у двері.

— Заходьте! — гукнув я.

У відповідь замість дужого чолов’яги перед нами з’явилася старезна, кульгава баба. Від яскравого світла вона зіщулила очі; вклонившися, вона стала біля дверей і, моргаючи підсліпуватими очицями, взялася нишпорити тремтячими пальцями в кишені. Я позирнув на Холмса: його вид був такий засмучений, що я ледве стримав сміх.

Стара відьма дістала вечірню газету й тицьнула пальцем у наше оголошення.

— Ось чого я прийшла, ласкаві джентльмени, — прошамотіла вона, вклонившися ще раз. — По оцю золоту обручку, що з Брикстон-Роуд. Це донька моя, Селлі, загубила, — вона лише рік тому заміж вийшла, а чоловік її буфетником на пароплаві служить; ото буде галасу, коли він повернеться, а обручки нема! Він і без того норовисту вдачу має, а вже коли вип’є — лишенько! Якщо хочете знати, вона вчора пішла до

цирку разом з...

— Це її обручка? — спитав я.

— Дякувати Богові! — вигукнула стара. — Ото Селлі зрадіє! Еге ж, вона.

— Ваша адреса, будь ласка, — мовив я, беручи олівця.

— Дункан-стріт, тринадцять, Гаундсдич. Далеченько звідси.

— Брикстон-Роуд зовсім не по дорозі від цирку до Гаундсдича, — різко промовив Холмс.

Стара озирнулася й гостро поглянула на нього червоними очицями.

— Оцей джентльмен питає мене, де я живу, — сказала вона, — а Селлі мешкає в Пекгемі, Мейсфілд-Плейс, три.

— Ваше прізвище?

— Моє — Сойєр, а її — Деніс, вона вийшла заміж за Тома Деніса; розумний, тихий хлопець, коли в морі, пароплавство ним не нахвалиться, а вже коли зійде на берег, тут і дівки тобі, й чарка...

— Ось ваша обручка, місіс Сойєр, — перервав я, послухавшися поданого моїм приятелем знаку. — Вона, звичайно, належить вашій дочці, і я радий, що можу повернути її законній господині.

Бурмочучи слова благословення й подяки, стара відьма сховала обручку до кишені і пошкутильгала сходами вниз. Тільки-но вона вийшла з кімнати, як Шерлок Холмс підхопився й побіг до своєї спальні. За хвилину він з’явився в пальті та шарфі.

— Я піду за нею, — швидко кинув він. — Це, звичайно, спільниця, і вона приведе мене до нього. Чекайте на мене.

Коли двері внизу грюкнули за нашою гостею, Холмс уже біг

сходами. Я поглянув у вікно: стара шкандибала по той бік вулиці, а Холмс, тримаючись трохи віддалік, ішов за нею. «Або всі його думки не варті й шеляга, — подумав я собі, — або зараз він проникне в самісіньке серце тієї таємниці». Прохання зачекати на нього було цілком зайве: я не міг заснути, не довідавшись, чим скінчилися його пригоди.

Він пішов близько дев’ятої. Я й гадки не мав, коли він повернеться, проте нерухомо сидів у вітальні, попахкуючи люлькою й перегортаючи сторінки «Життя богеми» Анрі Мюрже. Годинник вибив десяту; я почув кроки служниці, що йшла спати. Об одинадцятій знов залунали кроки — поважні, величні; то збиралася до сну наша господиня. Під північ унизу різко клацнув замок. Тільки-но Холмс увійшов, як я побачив, що йому нічим похвалитися. На його обличчі боролися розчарування й сміх; почуття гумору врешті взяло гору, і він щиро зареготав.

— Аби лиш у Скотленд-Ярді про це не довідались! — вигукнув він, упавши в крісло. — Я так часто кепкував з них, що вони мені цього нізащо не пробачать. А посміятись із себе я маю право — все одно врешті-решт виграю.

— Що ж сталося? — спитав я.

— О, я й не думав отаке про себе розповідати. Оця стара йшла вулицею, потім почала кульгати, — з усього було видно, що їй болить нога. Нарешті вона зупинилася й покликала кеб, що саме проїздив мимо. Я намагався підійти ближче, щоб почути, куди вона поїде, але не було потреби — вона сама гукнула на всю вулицю: «Дункан-стріт, тринадцять, у Гаундсдичі!» «Невже це правда?» — подумав я, але коли вона сіла в кеб, я про всяк випадок причепився ззаду. Цим мистецтвом повинен володіти кожен детектив. Так ми й доїхали без зупинок, куди треба. Я зійшов раніше, ніж ми під’їхали до дверей, і неквапом пішов тротуаром. Кеб зупинився. Візник зіскочив, відчинив дверцята, а там нікого немає. Коли я підійшов, він саме розлючено заглядав до порожнього кеба, — і, правду кажучи, такої добірної лайки я на своєму віку ще не чув. Старої й сліду не було, тож довгенько йому тепер, боюся, доведеться чекати своїх грошенят. Ми пішли до тринадцятого будинку — там мешкає статечний оббивальник на ім’я Кезвік, а про Сойєрів чи про Денісів там ніхто й не чув.