Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
— Що за дурниці! — вигукнув я, пожбуривши часопис на стіл. — Ніколи ще не читав такої брехні.
— Про що це ви? — поцікавився Шерлок Холмс.
— Про оцей допис, — відповів я, тицьнувши в часопис ложечкою, і взявся до сніданку. — Як бачу, ви вже читали його, бо підкреслили заголовок. Написано хвацько, не перечитиму. Але мене це просто дратує. Добре йому, оцьому неробі, сидіти собі в кріслі посеред кабінету й вигадувати отакі дивовижі! Запроторити б його до метрополітену, у вагон третього класу, та й змусити вгадувати професії пасажирів. Тисяча проти одного, що нічогісінько в нього не вийде.
— І ви програєте, — спокійно зауважив
— Ви?!
— Так. Я маю здібності до спостережень і міркувань. Думки, що їх я тут висловив, здаються вам надто вже химерними, але насправді вони надзвичайно практичні — такі практичні, що я завдячую їм своїм шматком хліба з сиром.
— Але яким чином? — спитав я мимоволі.
— У мене, бачте, рідкісний фах. Мабуть, я один такий на весь світ. Я детектив-консультант, якщо вам зрозуміло, що це таке. У Лондоні багато державних детективів і не менше приватних. Коли ці хлопці розгублюються, вони біжать до мене, і мені вдається скерувати їх на правильний слід. Вони знайомлять мене з обставинами справи; а я, добре знаючись на історії злочинів, найчастіше можу підказати їм, де тут помилка. Всі злочини мають багато спільних рис, і якщо ви знатимете подробиці тисячі справ, то дивно буде не розплутати тисяча першу. Лестрейд — відомий детектив. Але він нещодавно заплутавсь у справі з фальшуванням, отож і прийшов до мене.
— А всі інші?
— Найчастіше їх посилають до мене приватні детективні агентства. Все це — люди, що попали в біду й потребують невеличкої поради. Я вислуховую їхні історії, вони вислуховують мої зауваження, і я кладу до кишені платню.
— Невже ви хочете сказати, — мовив я, — що можете, не виходячи з кімнати, розплутати вузол, над яким марно б’ються ті, хто знає всі подробиці краще за вас?
— Саме так. Я маю таке собі чуття. Щоправда, трапляється часом трохи важча справа. Отоді доводиться побігати, щоб побачити дещо на власні очі. В мене, як бачите, є багато особливих знань, які я застосовую до кожного випадку окремо; вони на диво полегшують працю. Оті правила робити висновки, що їх я виклав у дописі, про який ви відгукнулися з такою зневагою, просто неоціненні в моїй роботі. Спостережливість — моя друга вдача. Ви начебто здивувалися, коли під час нашої першої зустрічі я сказав, що ви приїхали з Афганістану?
— Вам, звичайно, хтось розповів про це.
— Аж ніяк. Я здогадався, що ви приїхали з Афганістану. Завдяки давній звичці перебіг моїх думок виникає так швидко, що я доходжу висновку, ще навіть не помітивши проміжних ланок. Проте ці ланки були. Ось він, перебіг моїх думок: «Цей джентльмен схожий на лікаря, але постава в нього вояцька. Отже, військовий лікар. Він щойно приїхав з тропіків — обличчя зовсім засмагло, але це не вроджена засмага, бо зап’ястки в нього біліші. Обличчя стомлене, — напевно, зазнав негараздів та захворів. Був поранений у ліву руку — тримає її нерухомо й трохи неприродно. Де саме в тропіках англійський військовий лікар міг зазнати негараздів і дістати рану? Звичайно ж, в Афганістані». Увесь цей перебіг думок зайняв менш ніж хвилину. Тоді я зауважив, що ви приїхали з Афганістану, а ви здивувалися.
— Як по-вашому, то це дуже просто, — усміхнувся я. — Ви нагадуєте мені Дюпена в Едґара Аллана По. Я думав, що такі люди існують лише в романах.
Шерлок Холмс підвівся й закурив люльку.
— Ви, звичайно, думаєте, що лестите мені, порівнюючи мене з Дюпеном, — зауважив він. — А як на мене, то цей Дюпен —
— А чи знаєте ви романи Ґаборіо? — спитав я. — Чи до смаку вам Лекок як детектив?
Шерлок Холмс ущипливо реготнув.
— Лекок був жалюгідний шмаркач, — роздратовано сказав він. — Тільки й мав, що завзяття. Від цих книг мене просто нудить. Теж мені загадка — встановити особу вже ув’язненого злочинця. Я зробив би це за двадцять чотири години. А Лекок порпається з півроку. За цими книгами слід учити детективів, як не треба працювати.
Він так зарозуміло розвінчав моїх улюблених героїв, що я знову почав сердитись. Я підійшов до вікна і став там, стежачи за вуличним натовпом. «Нехай він справді розумний, — говорив я подумки, — але ж хіба можна бути таким самовпевненим?»
— Тепер нема ані злочинів, ані злочинців, — бурчав він далі. — Розум у нашій професії нічого не вартий. Я пречудово знаю, що міг би здобути славу. В світі не було й немає жодної людини, яка віддала б розкриттю злочинів стільки праці й таланту, як я. І що ж? Розкривати нема чого — хіба якесь недолуге шахрайство з такими прозорими причинами, що навіть агенти Скотленд-Ярду все побачать наскрізь.
Мені вже набридли ці вихваляння, тож я вирішив змінити тему розмови.
— Цікаво, чого він там шукає? — спитав я, показавши на дужого, просто вбраного чоловіка, що поволі прямував іншим боком вулиці, приглядаючись до номерів будинків. У руці він ніс великий блакитний конверт, — напевно, то був посильний.
— Хто, оцей відставний сержант флоту? — перепитав Шерлок Холмс.
«Пихатий хвалько! — подумав я. — Адже знає, що мені його не перевірити!»
Тільки-но мені майнула ця думка, як чоловік, за яким ми спостерігали, побачив номер на наших дверях і швидко перебіг через вулицю. Чути було гучний стукіт, унизу залунав густий бас, і зі сходів долинули важкі кроки.
— Містеру Шерлоку Холмсу, — мовив посильний, ступивши до кімнати, й передав листа моєму приятелеві.
Це була чудова нагода вщент розбити його пиху. Адже минуле посильного він визначив наздогад.
— Скажіть-но, друже, — найулесливішим голосом спитав я, — ким ви працюєте?
— Посильним, сер, — похмуро відказав він. — Уніформу віддав полатати.
— А ким були раніше? — питав я далі, дещо зловтішно позираючи на Холмса.
— Сержантом королівської морської піхоти, сер. На відповідь не чекати? Слухаю, сер.
Він клацнув закаблуками, козирнув і пішов.
3. Таємниця Лористон-Ґарденс
Правду кажучи, я був добряче приголомшений тим, як справдилися теорії мого приятеля. Повага моя до його здібностей відразу зросла. І все-таки на думці в мене спливала підозра, що все це було задумано заздалегідь, щоб ошелешити мене, хоча навіщо — я ніяк не міг добрати. Коли я поглянув на нього, він дочитував лист і очі його були неуважні та байдужі, що свідчило про напружену роботу мозку.
— Як ви про це здогадалися? — спитав я.
— Про що? — похмуро відгукнувся він.
— Ну, про те, що це відставний сержант флоту.