Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

Дойл Артур Конан

Тож немає нічого дивного, що в уяві Дойлевих читачів Шерлок Холмс невдовзі перетворився на живу людину. Й досі ще як фахівці, так і прості шанувальники таланту письменника полюбляють сперечатися про Холмсові смаки, захоплення та вподобання. Тут і музика — від мотетів Орландо Лacco до опер Ріхарда Вагнера, й поезія Шекспіра та Петрарки, і малярство — недарма в «Собаці Баскервілів» Холмс, оглядаючи фамільні портрети в садибі сера Генрі Баскервіля, впізнає в них роботи славетних майстрів минулого... А в оповіданні «Морський договір» він виголошує справжній гімн природі: «Мені здається, що своєю вірою в Боже провидіння ми зобов’язані квітам. Усе інше — наші сили, наші бажання,

наші харчі — потрібне нам насамперед для існування. Але троянда є найвище за все. Її пахощі й барви оздоблюють життя, а не зумовлюють його. Лише Боже провидіння може породжувати красу, отож я й кажу, що доки є квіти, ми матимемо надію!»

Тож хочеться спитати: чи може людина з такою щирою душею бути «лічильною машиною», письменницькою вигадкою? Саме через те Шерлок Холмс став улюбленим героєм юних і дорослих читачів не тільки на батьківщині Артура Конан Дойля, а й у цілому світі. Через те й досі — як ми вже згадували — на адресу «Бейкер-стріт, 221-6» щороку надходять тисячі листів. Та й сам письменник, хоч як нарікав на втому від нескінченних «Холмсових історій», урешті зізнався: «Я не хочу бути невдячним Холмсові. Для мене він будь-що залишався добрим другом. Якщо часом він начебто втомлював мене, то лише через те, що його вдача не має півтонів».

І на закінчення — дотепна історія з життя самого Артура Конан Дойля, записана ще 1916 року Корнієм Чуковським:

«Пробираючись до Бейкер-стріт, ми могли переконатися в колосальній популярності Конан Дойля. Візники, чистії черевиків, репортери, крамарі, хлопці-газетярі, школярі щохвилини впізнавали його і вітали, киваючи по-дружньому головою. «Агов, Шерлоку Холмсе!» — гукнув до нього якийсь підліток. Конан Дойль пояснив нам, що з ним це трапляється часто: його плутають із Шерлоком Холмсом... «Ні, мабуть, від Шерлока мені нікуди подітися. Що вдієш!» — мовив він, усміхнувшись».

Що ж, Конан Дойль мав цілковиту рацію. «Творець Шерлока Холмса», увічнений на меморіальній дошці в Лондоні, — він і досі, за три чверті століття після смерті, залишається для нас «великого серця, великого зросту, великої душі людиною» — і насамперед через те, що зумів подарувати цю «велику душу» своєму славнозвісному літературному героєві.

Володимир ПАНЧЕНКО

Етюд у багряних тонах

ПОВІСТЬ

Частина перша

ЗІ СПОГАДІВ ДЖОНА Г. ВАТСОНА, ДОКТОРА МЕДИЦИНИ, ВІДСТАВНОГО ВІЙСЬКОВОГО ХІРУРГА

1. Містер Шерлок Холмс

1878 року я закінчив Лондонський університет і, діставши ступінь доктора медицини, одразу вирушив до Нетлі, на курс військових хірургів. Після того, як я пройшов курс, мене відрядили помічником хірурга до П’ятого Нортумберлендського стрілецького полку. Полк стояв тоді в Індії. Не встиг я до нього прилучитися, як спалахнула друга афганська війна. Висадившись у Бомбеї, я довідався, що мій полк подолав перевал і просунувся далеко в глиб ворожої території. Разом з іншими офіцерами, що опинилися в такому ж становищі, я вирушив навздогін за полком і безпечно дістався Кандагара, де нарешті знайшов своїх і одразу

взявся до виконання обов’язків.

Війна ця багатьом принесла нагороди й підвищення, мені ж не дісталося нічого, окрім невдач і нещастя. Мене перевели до Беркширського полку, разом з яким я брав участь у фатальній битві при Майванді. Рушнична куля пробила мені плече, пошкодила кістку й зачепила артерію під ключицею. Я, напевно, потрапив би до рук нещадних газі, якби не відданість і мужність Мюррея, мого ординарця, що перекинув мене через спину коня і щасливо довіз до табору англійців.

Змучений раною, зморений нескінченними негараздами, я разом з багатьма іншими пораненими мучениками був висланий до головного шпиталю в Пешаварі. Там я поволі почав одужувати і нарешті так зміцнів, що міг ходити по палаті й навіть виходити на веранду, щоб трохи погрітися на сонці; аж раптом мене звалив черевний тиф — справжнісіньке прокляття індійських колоній. Кілька місяців мене вважали за безнадійно хворого, а коли я врешті одужав, то ледве стояв на ногах від виснаження й утоми, тож лікарі вирішили негайно відправити мене назад до Англії. Я вирушив туди на військовому транспорті «Оронтес» і за місяць зійшов на пристані в Портсмуті — з непоправно підірваним здоров’ям і з по-батьківському ласкавим дозволом уряду поправити його впродовж дев’яти місяців.

В Англії я не мав ні родичів, ні друзів, тож був вільний, як вітер — тобто як людина, яка може витрачати не більше, ніж одинадцять шилінґів шість пенсів на день. За таких обставин я, природно, линув до Лондона — цієї велетенської канави, куди неминуче потрапляють усі ледарі й нероби імперії. Там я деякий час мешкав у готелі на Стренді — жив незатишно, по-дурному, марнуючи свої гроші безжурніше, аніж варто було б. Нарешті гаманець мій так спорожнів, що мені стало зрозуміло: треба або тікати зі столиці й шукати прихистку десь у селі, або зовсім змінити свої звички. Обравши останнє, я спочатку вирішив залишити готель і підшукати собі якесь простеньке дешеве помешкання.

Того самого дня, коли я дійшов цього висновку, в барі «Критеріон» хтось ляснув мене по плечу; обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, що працював колись у мене фельдшером у лікарні. Яке щастя для самотньої людини — побачити в неосяжних лондонських нетрях знайоме обличчя! Раніш у мене зі Стемфордом не було надто дружніх стосунків, але тепер я привітав його трохи не з радістю, та й він, здавалося, радий був мене бачити. Я запросив його поснідати зі мною в Голборні, і ми тут-таки найняли кеб і поїхали.

— Що ви зробили з собою, Ватсоне? — з неприхованою цікавістю спитав він, коли кеб загримотів переповненими лондонськими вулицями. — Ви схудли, мов тріска, й почорніли, як горіх!

Я коротко розповів йому про свої поневіряння і ледве встиг закінчити, як ми вже приїхали.

— Бідолаха! — щиро сказав він, дізнавшись про мої злигодні. — Що ж ви тепер поробляєте?

— Шукаю помешкання, — відповів я. — Намагаюся розв’язати загадку, чи можна знайти в світі затишне житло за невелику ціну.

— Ото диво, — зауважив мій приятель. — Ви — другий, від кого я сьогодні чую про це.

— А хто ж був перший? — спитав я.

— Один чолов’яга, що працює в хімічній лабораторії при нашій лікарні. Цілий ранок скаржився, що відшукав чудові кімнати, та ніяк не знайде собі напарника, бо платити за них одному йому не по кишені.

— Хай йому біс! — вигукнув я. — Коли він справді хоче розділити кімнати й платню, то я до його послуг. Я теж волію оселитися вдвох, ніж жити самому.

Молодий Стемфорд якось дивно поглянув на мене поверх своєї склянки з вином.