Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
Тієї миті до каюти просунув своє широке обличчя й могутні плечі Етелні Джонс.
— Справжнісінька сімейна прогулянка, — зауважив він. — Дозвольте-но ковтнути з вашої фляги, Холмсе. Що ж, гадаю, нам зостається лише привітати один одного. Шкода, що другого не пощастило взяти живим, але вибору тут не було. А вам слід признатися, Холмсе, що ви надто вже ризикували. Бо що, якби ми не наздогнали їх?
— Усе добре, що на добре виходить, — відказав Холмс. — Але я справді не думав, що «Аврора» — таке швидке судно.
— Сміт каже, що
— Нічогісінько! — вигукнув наш полонений. — Ані слова! Я вибрав цей катер, бо чув про його швидкість. Ми нічого не сказали Смітові, але добре заплатили й пообіцяли заплатити ще більше на «Есмеральді», що вирушає з Ґрейвсенда до Бразилії.
— Ну, якщо Сміт не скоїв нічого лихого, то й ми не завдамо йому лиха. Ми швидко ловимо кого треба, але не квапимось із звинуваченням!
Було смішно дивитися на Джонса, переповненого пихою, — авжеж, зловити таку пташку! Легенька посмішка, що грала на обличчі Шерлока Холмса, свідчила про те, що його теж потішила хвальковитість детектива.
— Скоро ми будемо біля Воксхолського мосту, — мовив до мене Джонс. — Там ми висадимо вас, докторе Ватсоне, разом із скринькою. Навряд чи треба розтлумачувати вам, що я беру на себе дуже сувору відповідальність. Це — найнедозволеніша річ, але обіцянка є обіцянка. Проте я мушу відрядити з вами полісмена, оскільки ви везтимете такі коштовні речі. Ви, звичайно, наймете кеб?
— Так, найму.
— Шкода, що нема ключа, а то ми оглянули б їх уже тут. Вам доведеться зламати замок. Де ключ, друже?
— На дні річки, — коротко відповів Смол.
— Еге ж! Навіщо завдавати нам зайвого клопоту! Ми й так уже добряче сьогодні попрацювали. Гадаю, докторе, вас не треба попереджувати про обережність. І одразу везіть скриньку на Бейкер-стріт. Ми спершу поїдемо туди, а тоді вже до дільниці.
Вони висадили мене зі скринькою біля Воксхолського мосту, вирядивши зі мною полісмена — простого, нехитрого хлопця. А за чверть години ми вже під’їхали до будинку місіс Сесіль Форестер. Служниця вкрай здивувалася таким пізнім відвідувачам. Вона пояснила, що місіс Сесіль Форестер поїхала в гості й повернеться дуже пізно, а міс Морстен зараз у вітальні. До вітальні я й пішов, несучи в руках скриньку; полісмен погодився зачекати в кебі.
Міс Морстен у легенькій білій сукні з рожевим комірцем та поясом сиділа біля відчиненого вікна. М’яке світло лампи під абажуром осявало її фігурку, що глибоко поринула в плетене крісло, падало на її миле, серйозне личко й виблискувало на розкішних кучерях її золотавого волосся. Біла ручка її спочивала на бильці крісла, і вся її задумлива постать навівала тихий смуток. Почувши мої кроки, вона підхопилася з крісла, і на блідих щоках її заграв рум’янець радісного здивування.
— Я чула, як під’їхав кеб, — мовила вона, — але подумала, що то місіс Форестер повернулася
— Я приніс дещо краще за новини, — сказав я, ставлячи скриньку на стіл і намагаючись розмовляти жваво, весело, хоча серце нило в моїх грудях. — Я приніс вам те, що дорожче за всі новини світу. Я приніс вам багатство.
Вона позирнула на залізну скриньку.
— Це скарби? — спитала вона досить байдуже.
— Так, великі скарби Аґри. Половина належить вам, половина — Тадеусові Шолто. На кожного з вас припадає близько двох сотень тисяч. Лише подумати! Десять тисяч фунтів на рік. В Англії мало дівчат із таким посагом. Хіба це не чудово?
Здається, я надто перегравав, висловлюючи своє захоплення; вона відчула нещирість мого привітання, трохи підняла брови й здивовано поглянула на мене.
— Якщо я й дістану їх, — сказала вона, — то лише завдяки вам.
— Ні, ні, — відповів я, — не мені, а моєму другові Шерлоку Холмсу. Я нізащо в світі не розв’язав би цієї загадки; навіть його дивовижний розум не одразу подужав її. Ми мало не втратили їх в останню мить.
— Сідайте, будь ласка, докторе Ватсоне, і розкажіть усе по порядку, — попросила вона.
Я стисло розповів їй, що сталося відтоді, як ми бачилися востаннє: про Холмсові розшуки «Аврори», про появу Етелні Джонса на Бейкер-стріт, про наш вечірній похід і, нарешті, про шалену гонитву на Темзі. Вона слухала розповідь про наші пригоди з блиском в очах і напіврозтуленими вустами. Коли ж я згадав про шпичак, який пролетів повз нас, вона зблідла так, що я злякався, що вона от-от знепритомніє.
— Пусте, — мовила вона, коли я хутко подав їй склянку води. — Вже все гаразд. Мені просто було страшно: адже це через мене мої друзі опинилися в такій небезпеці.
— Все вже скінчилося, — відповів я. — Та нічого страшного й не було. Не будемо більше говорити про цей жах. Звернімося краще до чогось приємнішого. Ось скарби. Що може бути приємніше за скарби? Я навмисне привіз їх сюди, щоб ви першою побачили їх.
— Так, справді, дуже цікаво буде подивитись, — мовила вона. Проте в голосі її не було й нотки інтересу. Вона, безперечно, просто подумала, що не личить зоставатися байдужою, побачивши річ, яка коштувала мені й Холмсові таких небезпечних пошуків.
— Яка гарненька річ! — додала вона, схилившись над скринькою. — Напевно, справжня індійська робота?
— Так, це бенареське литво.
— Яка важка! — вигукнула вона, спробувавши підняти її. — Сама ця скринька варта, мабуть, чималих грошей. А де ключ?
— Смол кинув його в Темзу, — відповів я. — Доведеться взяти кочергу місіс Форестер.
Скринька була замкнена на важкий замок у вигляді сидячого Будди. Я засунув під нього кінець кочерги й натиснув, як на важіль. Замок гучно клацнув, і скринька відімкнулася. Тремтячими пальцями я підняв вічко. Ми обоє заціпеніли з подиву: скринька була порожня!