Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
До вашого відома, мій дід мав двох синів — Еліяса, мого дядька, і Джозефа, мого батька. Батько мій мав невелику фабрику в Ковентрі, яку розширив, коли почалося виробництво велосипедів. Він узяв патент на велосипедні шини власного винаходу, які не рвуться, й вони принесли йому такі статки, що батько зміг продати фабрику і вийти на спочинок заможною людиною.
Мій дядько Еліяс замолоду виїхав до Америки й став плантатором у Флориді, де, як мені переказували, йому чудово велося. Під час війни він бився в армії Джексона, а далі — під командуванням Гуда, й дослужився до полковницького чину. Коли Лі склав зброю, дядько повернувся на свою плантацію, де прожив ще три або чотири роки. 1869 чи 1870 року він повернувся до Європи й
Мене він, однак, не уникав і навіть заприязнився зі мною, хоч уперше побачив мене, коли я мав років із дванадцять. Це сталося 1878 року, за вісім чи дев’ять років після того, як він повернувся до Англії. Він ублагав мого батька відпустити мене жити до нього і був зі мною по-своєму дуже ласкавий. Коли він був тверезий, то часом грав зі мною в триктрак або шашки, доручив мені нагляд за слугами і всі господарські справи, тож у шістнадцять років я став цілковитим хазяїном у домі. В мене зберігалися всі ключі, і я міг ходити, куди лише забажаю, й робити, що лише схочу, не порушуючи тільки дядькової самоти. Була, щоправда, в нього й ще одна дивна умова: він нікому не дозволяв заходити до комори на горищі, яку весь час було замкнено. З дитячої цікавості я зазирав туди крізь замкову щілину, але жодного разу не побачив там нічого, крім купи старих вузликів та скринь.
Одного дня — було це в березні 1883 року — на столі біля прибору полковника з’явився лист з іноземною маркою. Дядько майже ніколи не одержував листів, бо за речі, які купував, щоразу платив на місці, а друзів не мав ніяких. «Це з Індії! — мовив він, узявши лист. — Поштовий штемпель Пондишері! Що це може бути?» Поспіхом розірвавши конверт, він висипав із нього на свою тарілку п’ять маленьких сухих помаранчевих зерняток. Я вже почав був сміятися, але сміх застиг у мене на вустах, коли я глянув на дядькове обличчя. Нижня губа його одвисла, очі вирячилися, обличчя посіріло; він дивився на конверт, який досі тримав у тремтячій руці. «К. К. К.»! — вигукнув він, а тоді: — Боже мій, Боже мій! Ось вона, розплата за мої гріхи!»
«Що це, дядечку?!» — скрикнув я.
«Смерть», — промовив він, підвівся з-за столу й пішов до своєї кімнати, зоставивши мене здивованим та переляканим. Я взяв конверт і побачив накреслені червоним чорнилом на внутрішньому боці клапана, біля смуги клею, три літери «К». Всередині ж не було нічого, крім п’ятьох сухих зерняток. Чому ж дядько так злякався? Я вийшов з-за столу й, коли біг нагору сходами, зустрів свого дядька, що сходив донизу, тримаючи в одній руці старий, заіржавілий ключ, — напевно, від горища, — а в іншій — невелику мідяну коробочку, схожу на скриньку для паперів.
«Нехай роблять, що хочуть, але я ще їм покажу! — вигукнув він і вилаявся. — Звели Мері, хай вона розпалить камін у моїй кімнаті, й пошли до Горшема по адвоката Фордгема».
Я зробив усе, що він наказав, і коли адвокат приїхав, мене покликали до дядькової кімнати. В каміні яскраво палало полум’я й лежала купа чорного пухнастого попелу — мабуть, від спалених паперів; біля каміна стояла відчинена й порожня мідяна скринька. Поглянувши на цю скриньку, я з жахом помітив на її вічку три літери «К», такі самі, які бачив уранці на конверті.
«Я хочу, Джоне, — мовив дядько, — щоб ти був свідком мого заповіту. Я залишаю свій маєток моєму братові,
Я підписав заповіт, як мені звеліли, й адвокат забрав його з собою. Цей дивний випадок, як ви розумієте, справив на мене надзвичайно глибоке враження, я увесь час думав про нього, марно намагаючись знайти хоч якусь відгадку. Я не міг позбутися неясного почуття страху, хоч воно й слабшало з часом, бо ніщо не порушувало звичного плину нашого життя. Щоправда, я помітив зміну у вдачі мого дядька. Він пив більше, ніж звичайно, й став ще відлюдніший. Майже щодня він сидів, замкнувшись у своїй кімнаті, але раз у раз, немовби в п’яній маячні, вибігав із дому й бігав по садку з револьвером у руці, репетуючи, що нікого не боїться й ніхто не зможе втримати його під замком, наче вівцю в кошарі, — навіть сам диявол. Однак, коли ці напади минали, він знов замикався в кімнаті на ключ і на защіпку — як людина, охоплена божевільним страхом, що ховається десь у глибині її душі. До того ж, як я бачив, обличчя його навіть у холодні дні було зрошене рясним потом, немовби він тільки-но вийшов з води.
Щоб скінчити врешті всю цю історію, містере Холмсе, й не випробовувати вашого терпіння, скажу лише, що якось уночі він здійснив одну зі своїх п’яних прогулянок і додому більш не повернувся. Коли ми пішли шукати його, то знайшли в невеликому, зарослому тванню ставку в кінці саду, де він лежав ниць. На його тілі не було жодної рани, а ставок був лише якихось два фути завглибшки, тож присяжні, взявши до уваги дядькові дивацтва, зробили висновок, що це самогубство. Але я знав, як лякала його навіть сама думка про смерть, і не міг переконати себе, що він свідомо пішов їй назустріч. Цим усе й скінчилось, і батько мій дістав у володіння маєток і чотирнадцять тисяч фунтів, що лежали на його рахунку в банку.
— Стривайте, — мовив Холмс, — ваша розповідь, як на мене, одна з найцікавіших, які мені доводилося чути. Назвіть, будь ласка, день, коли ваш дядько одержав лист, і день гаданого самогубства.
— Лист надійшов до нього десятого березня 1883 року. Помер він через сім тижнів, тобто в ніч на друге травня.
— Дякую. Далі, будь ласка.
— Коли мій батько посів горшемський маєток, він, за моєю порадою, ретельно оглянув комірчину на горищі будинку. Ми знайшли там мідяну скриньку, але вміст її було повністю знищено. Зсередини вічка був приклеєний папірець із літерами «К. К. К.» та написом унизу: «Листи, нотатки, розписки та реєстр». Слова ці, як ми вважали, передавали зміст паперів, які знищив полковник Опеншо. Крім того, на горищі не було нічого вартого уваги, хіба що безліч різних папірців та записників із того часу, коли дядько перебував в Америці. Деякі з них прив’язувалися до воєнного часу й свідчили про те, що він добре виконував свій обов’язок і здобув славу хороброго вояка. Інші записи було датовано добою реконструкції Південних штатів, і стосувалися вони здебільшого політики, бо дядько, очевидно, був активним учасником опозиції «саквояжникам» — політикам, що їх присилали з Півночі.
Отже, був початок 1884 року, коли батько оселився в Горшемі, і все йшло якнайкраще аж до січня 1885 року. Четвертого січня, коли ми снідали, я почув, що батько несподівано скрикнув із подиву. В одній руці він тримав щойно розпечатаний конверт, а в другій, на розкритій долоні, — п’ять сухих помаранчевих зерняток. Батько завжди сміявся з моїх, як казав він, небилиць про полковника, але тепер був вельми стривожений і здивований, одержавши таке саме послання.
«Що це могло б означати, Джоне?» — пробурмотів він.