Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

Дойл Артур Конан

— І все-таки я й тепер не сказав би, що він не божевільний, — мовив сер Генрі. — Я й досі не забуду його очей, коли він накинувсь на мене вранці; але мушу сказати правду, що його щирість не викликає сумніву.

— А чи пояснив він вам свою поведінку?

— Сказав, що сестра для нього — все. Це природно, і я радий, що він знає їй ціну. Все життя вони прожили разом, і, якщо йому вірити, то інших друзів у нього немає, отож переспектива розлуки страхає його. Він каже, що не розумів моїх почуттів до неї; а коли побачив нас на власні очі і подумав, що сестру можуть відібрати в нього, був такий приголомшений, що не знав, що говорить чи робить.

Він дуже шкодує за тим, що сталось, і визнає, як це нерозумно — думати, що можна все життя тримати біля себе таку гарну жінку, як його сестра. Коли вже їм судилася розлука, то нехай це буде краще через мене — їхнього сусіда. Але хоч там як для нього це тяжкий удар, і навряд чи він зуміє швидко з ним примиритись. Проте він нітрохи не перешкоджатиме нам, якщо я пообіцяю, що протягом найближчих трьох місяців мовчатиму про своє кохання й задовольнятимуся лише дружбою леді. Я пообіцяв, і на тому все скінчилося.

Отак розкрилася одна з наших маленьких таємниць. А намацати дно в тій трясовині, де ми брьохаємося, — річ непроста. Тепер ми знаємо, чому Степлтон так недоброзичливо ставився до залицяльника своєї сестри — навіть до такого достойного, як сер Генрі. А тепер я торкнусь іншої нитки, яку мені пощастило витягти з цього заплутаного клубка, — таємниці нічних ридань і заплаканого обличчя місіс Берімор, загадкових прогулянок ключника до вікна, що виходить на захід. Привітайте мене, любий мій Холмсе, й скажіть, що ви не зневірились у своєму помічникові, — довіру, яку ви мені виявили, пославши мене сюди, цілком виправдано. Щоб з’ясувати всі ці речі, знадобилася одна ніч.

Я пишу «одна ніч», але краще буде сказати «дві ночі», бо першої ми нічого не довідались. Ми з сером Генрі просиділи у нього в кімнаті трохи не до третьої години ночі, але не почули жодного звуку, крім вибивання годинника над сходами. Це нудне чатування скінчилася тим, що ми обидва заснули в своїх кріслах. Невдача, однак, не збентежила нас, і ми вирішили спробувати ще раз. Наступної ночі, прикрутивши ґніт у лампі, ми сиділи, мовчки смалячи цигарку за цигаркою. Час спливав надзвичайно повільно, але ми відчували себе терплячими мисливцями, які чатують на дичину біля пастки. Пробило годину, другу, й нам уже хотілося все облишити, аж тут нашу втому наче рукою зняло, і ми випросталися в кріслах. У коридорі зарипіли мостини.

Ми почули, як хтось пройшов повз нашу кімнату й потихеньку віддалився. Баронет обережно відчинив двері, й ми вирушили навздогін. Незнайомець уже встиг пройти галерею, а в коридорі було зовсім темно. Крадькома ми дійшли до протилежного крила. Там перед нами промайнула висока постать чорнобородого чоловіка; плечі його сутулились, коли він навшпиньках ступав коридором. Ось він прослизнув у двері; свічка на мить осяяла їх, а потім у темряву коридору впав тоненький жовтавий промінець. Ми наближалися до нього, намацуючи ногами кожну мостину, перш ніж ступити на неї. Ми були босі, і все-такі старі мостини рипіли й стогнали під нашою вагою. Часом мені здавалося, що нас неможливо не почути. Але, на щастя, цей чоловік справді недочував, і до того ж він був надто заклопотаний. Опинившись нарешті біля дверей, ми зазирнули до кімнати й побачили, як він стоїть біля вікна зі свічкою в руці, притулившись блідою щокою до шибки, — так само, як я бачив його позаминулої ночі.

Ми не мали чіткого плану дій, однак баронет належав до тих людей, для яких рішучі вчинки завжди цілком природні. Він увійшов до кімнати; Берімор відскочив од вікна і став перед нами — задиханий,

блідий, тремтячи всім тілом. Темні його очі, що палали на білій машкарі обличчя, були повні жаху й подиву, коли він переводив розгублений погляд із сера Генрі на мене.

— Що ви тут робите, Беріморе?

— Нічого, сер. — Він так хвилювався, що ледве повертав язиком; свічка в його руці тремтіла, й по стінах від цього метушилися тіні. — Це... вікно, сер. Я вночі перевіряю, чи всі вікна зачинені.

— Навіть на другому поверсі?

— Так, сер, геть усі вікна.

— Послухайте-но, Беріморе, — суворо мовив сер Генрі, — ми хочемо довідатись од вас усю правду, тож чим скоріше ви зізнаєтесь, тим ліпше буде для вас. Годі викручуватись! Що ви робили тут біля вікна?!

Служник безпорадно поглянув на нас і розгублено стис руки:

— Я не робив нічого лихого, сер. Я лише посвітив у вікно свічкою.

— А навіщо ви світили у вікно свічкою?

— Не питайте мене, сер Генрі, не питайте! Слово честі, сер, це не моя таємниця, я не можу цього сказати. Якби це стосувалося тільки мене, я нічого не таїв би од вас.

Мені раптом сяйнула рятівна думка, і я взяв свічку з тремтячої руки ключника.

— Це, певно, якийсь сигнал, — мовив я. — Ану, погляньмо, чи буде на нього відповідь. — Я підніс до шибки свічку й визирнув у нічний морок. За вікном я розгледів лише чорну купину дерев і трохи світліший простір боліт, бо місяць заховався за хмари. І раптом я переможно скрикнув, помітивши, як малесенька жовта цятка несподівано пробила чорну завісу ночі й замерехтіла посеред темного квадрата вікна.

— Ось воно! — вигукнув я.

— Ні, ні, сер, то нічого... нічого! — промимрив ключник. — Можу вас запевнити, сер...

— Пересуньте свічку, Ватсоне! — скрикнув баронет. — Поглянь— те-но, там вогонь теж пересунувся! То що, негіднику, ви й далі заперечуватимете, що то сигнал?! Кажіть! Хто ваші спільники й що ви тут задумали?!

Ключник зухвало поглянув на нього.

— Це моя справа, а не ваша. Я нічого не скажу.

— Тоді вважайте, що вас звільнено.

— Гаразд, сер. Нічого не вдієш.

— Я вижену вас у три вирви! Посоромилися б, хай вам чорт! Наші родини понад сто років жили під одним дахом, а тепер ви замислили проти мене якусь інтригу...

— Ні, ні, сер, не проти вас!

Ці слова вимовив жіночий голос, і на дверях стала місіс Берімор, не менш бліда й приголомшена, ніж її чоловік. Її огрядна постать у спідниці й хустці видавалася б кумедною, якби не вираз жаху, що застиг на її обличчі.

— Нас виганяють, Елізо. Кінець. Іди пакуй речі, — мовив ключник.

— О, Джоне, Джоне, це я тебе до цього довела! Це все моя вина, сер Генрі, моя. Він зробив це лише заради мене, лише на моє прохання...

— Ну, ну, кажіть далі! Що це все означає?

— Мій нещасний брат помирає з голоду на болоті. Ми ж не можемо отак покинути його біля самісіньких наших воріт. Засвічена свічка — то знак, що їжа для нього готова, а він у відповідь показує, куди її принести.

— То ваш брат і є отой...

— Каторжанин-утікач, сер... убивця Селден.

— Це правда, сер, — мовив Берімор. — Я сказав вам, що це не моя таємниця, і я не можу відкрити її вам. Але тепер ви почули все й знаєте, що ніхто проти вас тут нічого не замислював.

То ось що означали ці дивні нічні походи і свічка перед вікном! Ми з сером Генрі здивовано вирячились на жінку. Невже ця поважна, солідна дама була однієї крові з одним із найстрашніших злочинців?