Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
Шрифт:
Роман знуджено перевів погляд з каганця на казан, під яким іще тліло вугілля, пройшов до віконця, довго вдивлявся в суцільну дощову завісу, поки не осліпила блискавка… з досадою скривився і вернувся до лави, проте лишився стояти, впираючись руками в низеньку балку.
Злива з новою силою ринула на благенький дах, на балку пролився струмочок води. Роман подивився на стелю, пригнувся, щоб пройти під навислою колодою, і зачепив скриню. Вона впала на підлогу, від удару розкрилась, і кілька шкіряних папок із зображенням хреста випало зовні, гублячи аркуші.
Хорунжий
“Про військовий, правовий та церковний устрій України по звільненню її побідоносними австрійськими військами…”
Роман нетерплячим рухом поправив каганець і прочитав далі:
“Кінцева мета полягає в тому, аби повніше навернути українські землі габсбурзькій монархії, поставивши на чолі України призначеного милістю імператора видатного полководця австрійського війська, котрий буде гетьманом українського народу…”
Юнак швидко знайшов підпис, прочитав:
“Андрій, митрополит”. Андрій, митрополит…
Звідкілясь, немов з іншого, нереального світу долетіли натхненні слова владики, котрими він напучував на святоюрському дворі січових стрільців:
“Благословляю вас, воїни! Іменем бога і пастиря душ во славу будучини України!”
“Присягаю на вірність до крові!” — почув Роман свій власний голос.
Юнак гарячково гортав документи, перечитуючи рядки:
“…населення підкорити австрійським цивільним законам… З волі всемилостивого і всемогутнього бога — навіки з австрійською короною… Імператорові Францу-Йосифу присягаємо на вірність… Андрій, митрополит”.
Роман, неначе сновида, відклав папери, дістав окраєць хліба й почав жувати, нестямно втупившись в одну точку… “Навіки з австрійською короною”… Нараз заціпеніння змінилося сильним нервовим збудженням — юнак швидко зібрав папери в папки й засунув їх у скриню. З силою опустив віко — ніби загнав злий дух!
Лише через чотири роки з листа дізналася Стефа про страшну ніч, яку пережив Роман. І тепер, на безконечній дорозі, вона знову згадала пронизливі рядки з його сповіді:
“Ні… Ні! — волав я на весь світ. — Краще вбийте мене! Візьміть мою душу, мозок, мою любов!.. Так, Стефо, я не зміг би жити без тебе, але те, що я відчув, було страшніше, ніж страта! Зрада, якою дихало кожне слово в цих паперах, затьмарювала розум. Він і нас зробив запроданцями! Всі наші муки і жертви були на користь Габсбургам — і тільки Габсбургам! А ми, немов слухняне бидло, йшли у вічну неволю!..”
Стефа виразно почула шум дощу того пізнього вечора.
…Роман стояв біля сходів, які вели на веранду, і краплі струмували по його обличчю. Вона вибігла із свічкою до нього під дощ, свічка зразу ж згасла, але дівчина побачила, відчула його бентежність.
Вона, впустивши погаслу свічку і завмираючи на кожній сходинці, зійшла до нього й рвучко обняла…
Вдень Стефа рішуче сказала Орестові, який уже ходив без палички:
— Сьогодні
— Чудово, — спокійно мовив Орест, підрівнюючи біля дзеркала вуса. — Коли ж весілля?
— Мені не хочеться в цей смутний час…
— Гадаєш, що війна скоро скінчиться?
— Певна. Люди стомлені, зневірені. Їм байдуже, що буде завтра: перемога чи поразка.
Орест усміхнувся, пройшов у еркер, де за різьбленим столиком сиділа Стефа.
— Ти стала пацифісткою, Стефо.
— Не знущайся, Оресте, — спалахнула дівчина. — Поки на нашій землі лишиться хоч один чужинець…
— Сидіти тобі в дівках, — не дав їй договорити Орест. Він обіперся об спинку крісла і нахилився до сестри. — Невже ти віриш, що англійці по те й прийшли, аби дати нам, українцям, свободу і незалежність?
— Владика обіцяв убезпечити нас від чужинців. І ради цього я готова на все!
— На що? — нахмурився Орест.
— Я сказала: на все! Навіть на злочин!
Орест занепокоєно відійшов від крісла і глухо промовив:
— Тоді тобі доведеться мати справу зі мною. В австрійській комендатурі нарешті згадали, що я був хорунжим січових стрільців, і призначили командиром жандармського ескадрону.
— Знову кепкуєш? — не повірила Стефа.
— Анітрохи, — стиснув зуби Орест. — Ага, до речі… Беркутові це призначення сподобалося. А ти, здається, моя люба сестричко, возвела його в національні герої.
Олекса підніс свічку до Романових очей, недовірливо вдивився. За широким темним вікном майстерні, на ратуші, годинник вибив другу годину ночі.
Художник поставив свічку на стіл і тихо сказав:
— Слухай-но… А що, коли це тактичний хід? Хитрість?.. Коли так треба до певного часу? Тобі таке не спадало на думку?..
Змучене обличчя юнака пересмикнулось.
— Спадало. І інше теж… Кров січових стрільців, різня біля Успенської!..
— Тс-с-с… — насторожено скинувся Олекса. — Тихо… тихо, Романе.
Але юнак уже не міг не висловити те, що стало для нього трагедією:
— Вічне рабство у австрійців! Без своєї культури, мови!.. Знищення українців як нації!
— Кому ти ще казав про таємні архіви?
— Ні Орест, ні Стефа не повірили б, — з гіркотою промовив Роман. — А я… я не маю сили більше мовчати.
Відблиск свічки впав на мольберт: на портреті митрополит Андрій воссідав у важкому вбранні з хрестом у руці.
— Владика вже у Львові, — задумався художник, ніби долав гнітючі сумніви. — Люди мусять знати…
— Я боявся, що мені ніхто не повірить. Неначе впали мури і я лишився сам-один на пустирі…
— Стривай, — раптом перебив юнака Олекса. — Стривай, стривай, Романе… — Я досі не усвідомлював… Поглянь на портрет.
Вони повільно зійшлися біля портрета.
— Ти бачиш страх в очах владики? — Олекса помовчав, перевіряючи своє відчуття, яке здивувало й налякало його. — Цей страх… у його душі. Без нього портрет умирає…
Художник одвернувся від мольберта і з неприхованою тривогою попередив Романа: