Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
Шрифт:
Сказала, ніби дала ляпаса.
Роман ображено глянув на дівчину, з силою відштовхнувся від билець, вийшов на середину вітальні. Помітивши його стан, Стефа лагідно мовила, ніби вибачаючись за мимовільну різкість:
— Поки ти у Львові, житимеш у наріжній кімнаті. Там є другий вихід.
— Ні, Стефо. Я піду. — Роман доторкнувся до плеча Ореста, який неспокійно метався в гарячці, і сказав, уже відчиняючи двері: — Дякую.
— Дай знати про себе, Романе, — попросила дівчина. Коли на сходах затихла швидка хода,
Олекса роздратовано говорив, розглядаючи малюнки, зроблені ним на соборній площі під час освячення прапора січових стрільців:
— В університеті Роман і Орест мали неприємності за те, що не визнавали австрійських властей.
його співбесідник Іван Варгун пройшовся по майстерні.
— І пішли воювати за Габсбургів? — глузливо спитав він, затримавшись біля великого портрета митрополита Андрія.
— Їх владика благословив! — вигукнув художник. — Владика!
— Ти кажеш так, ніби й сам віриш митрополитові Андрію.
Олекса кинув ескізи на стіл.
— Владика витягнув мене з глушини і дав оцю майстерню, — обвів він рукою світлу кімнату з величезними вікнами, за якими виднілись куполи собору святого Юра. — Ще давно до війни дуже багато писали про те, що його екселенція хоче заснувати українську Академію мистецтв. Та, видно, ще не час.
— І не настане цей час, Олексо, не настане… поки владика вважатиме нас за австрійців української національності. А ми — українці, Олексо, як і наші брати на сході.
— Чому ж ти тоді пробирався до мене темними дворами? — з сарказмом мовив художник. — Вийди на площу і гукни козакам: “Я більшовик Іван Варгун!” Га?
— Любий Олексо… Монархія намагається роз’єднати наші народи колючим дротом, бо страхається єдності… Єдності російських та українських пролетарів.
Від дверей долинув кволий голос:
— Побійтесь бога…
На Олексу й Івана Варгуна докірливо дивилась Ганна, дружина художника.
— Свята церква вчить любові й духовності, а ви… — Ганна зайшлася в сухому кашлі.
Олекса швидко підійшов до дружини, обняв.
— Ганно… маленька моя… Навіщо ти встала?
— До тебе прийшов Роман. Він так змучився… настраждався.
— Роман?..
Олекса хутко збіг по сходах, тепло обняв юнака.
— Чому ти у Львові, Романе? — Художник мигцем оглянув цивільний одяг хорунжого, крислатий капелюх.
— Довго розповідати, — кволо всміхнувся Роман. — Мені треба побачити владику… а довкола собору патрулі. Вночі я піду.
— Ну… про що мова? Прошу.
З порога майстерні Олекса пожвавлено сказав Іванові Варгуну:
— Знайомтесь. Це той самий Роман, про якого я тобі розповідав.
Юнак коротко вклонився і подав руку.
— Іван Варгун, — відрекомендувався Олєксин гість. — У цивільному одязі у вас зовсім інший вигляд, пане хорунжий.
— Ви?.. — впізнав окопного агітатора Роман.
Олекса
— Бережіться, — після напруженої паузи сказав хорунжий Іванові Варгуну. — Багато з тих, кого ви зрадили… завтра стануть героями. І їхні імена вигаптують на святих, корогвах!
Роман круто повернувся і вийшов з майстерні.
Возій притримав коней і озирнувся на дивну пасажирку, яка, відставши від воза, повільно йшла рівною дорогою між рядами високих тополь.
“Я не міг навіть уявити собі в ту хвилину, що пройшов мимо людини, котра краще, ніж будь-хто, відчула б мої страждання…” — пролунав у її вухах схвильований Романів голос.
Стефа нахмурилась і прискорила ходу, ніби ці рядки з листа нагадали їй щось важливе, сокровенне…
“Іван Варгун… У ньому я вбачав тільки агітатора-пацифіста… Хіба я був здатен зрозуміти різницю між пацифізмом і класовою солідарністю?.. В той час наші стежки круто розійшлися…”
Знову почався узвіз, і йти стало важче. Стефа взялася за край воза.
“А поряд з майстернею Олекси височів собор святого Юра. І хоча небагато води спливло після вересневого дня, коли ми присягали на соборній площі, проте дуже каламутна була та вода…”
…Глупої ночі в резиденції святоюрського владики перед митрополитом Андрієм низько схилився літній селянин.
— Що велів передати пан Коссак? — спитав владика, благословивши зв’язкового.
— Пан курінний сказали мені так… — докладно говорив селянин. — Коли ви, вуйку, йдете до Львова, то перекажіть нашому найсвятішому і заступникові, що новий загін січових стрільців уже прийняв присягу. Тільки замало в ньому хлопів.
Селянин напівобернувся до Йосипа Гродського, який нерухомо стояв за його спиною, і притишив голос:
— Пан курінний просять вас таємно присилати йому людей.
Зв’язковий знову низько вклонився, повертаючись усім корпусом за митрополитом, який пройшов до високого крісла, оздобленого тонким різьбленням.
— А ви хто? — Владика сів у крісло, розвернуте до каміна.
— Дмитро Горук я, — запобігливо відповів його екселенції селянин. — Із парафії отця духовного Єсафата Коцюловського. Перейшов фронт, бо у Львові в мене донька Ксеня. У пана адвоката кухаркою служить…
Йосип Гродський зробив нетерплячий жест, проте Дмитро Горук не помітив застороги митрополитового секретаря.
— Родичами переказала, що віддається за руського козака.
Гродський збентежено звів очі вгору. Приховуючи неприємне здивування, владика поцікавився з фальшивим співчуттям:
— І ви, Дмитре, дозволили?
— А як здибала файного чоловіка? Зять Єгор і в господа бога вірує, і все, що не каже, то втямити можна.
Йосип Гродський, який нечутно перейшов за крісло владики, спитав без інтонації: