Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Шрифт:
Він з такої несподіванки аж здригнувся. Якийсь час вагався, чи можна безборонно підвести голову й поглянути просто на одвічне небесне світило, яке, можливо, тільки здалося йому таким мирним і лагідним першої миті. Все ж зважився й спрямував погляд угору. Справді, сонце не сліпило. Воно було звичного розміру й кольору, руки і обличчя відчували теплі доторки його променів, і водночас було в ньому щось неприродне, чуже. Тоді він глянув на небо — блакитне, чисте, з поодинокими баранцями кучерявих хмаринок. Хмарки пливли собі поволі, проте зовсім не змінювали своїх обрисів і, добігаючи до сонця, не закривали його собою, а мовби десь пропадали,
І тоді він збагнув. І сонце, й небо, і хмарки на ньому — все те штучне, все — витвір людини, продукт її думки й волі. Від обрію до обрію — штучний небосхил, штучна його блакить, штучна жовтизна сонця, і тепло його променів теж наче від батареї водяного опалення. В такому разі де ж справжнє сонце і справжнє небо? І якщо хмари штучні — то який з них може йти дощ? Яка вода з них поллється? Несправжня? Але як це — несправжня вода?
І раптом просто на очах сонце почало ховатися за схожий на туман серпанок, тоді геть зникло з небосхилу, блакить угорі зблякла, перетворилась на сіро-синє марево, і по бетонованій доріжці заляпотіли важкі. краплі дощу. На місцях їхнього падіння розбризкувалися темнуваті плями, які через кілька секунд чи висихали, чи просто кудись дівались.
Він підставив долоню під дощ. Краплі мовби обминали її, і все ж одна впала в долоню, з долоні так само щось бризнуло, замерехтівши примарним блиском, але ні удару краплі об долоню, ані мокроти він не відчув. І він опустив руку, думаючи вже про інше.
Отже, думав він, вони навчилися матеріалізувати думки. Я читав про це в якійсь фантастичній книжці. Тоді це було фантастикою, сміливою гіпотезою. А вони от навчилися робити й це. Коли я виходив з анабіозного приміщення, проходив ледь освітленим коридором, у моєму мозку підсвідомо відгукнувся захисний рефлекс, який передбачив можливість засліплення очей після їхнього тривалого “неробства”. Потім, вийшовши надвір, я й справді зажмурився. Отже, сам того не відаючи, я мав на думці ясну сонячну погоду, і ця думка була прочитана й матеріалізована. Потім я подумав про дощ, і погода змінилася. Бач, як еони виконують будь-яку мою забаганку! Нові сучасники… Хіба мені погано було із старими?
Й тієї ж миті він злякався, що може подумати про… Ні, не треба ні думати, ні згадувати. Бо що коли вони матеріалізують і її? Що коли зараз постане перед ним вона, ього й водночас не його Софійка? І він бачитиме її очі, руки, губи, волосся й знатиме, що вона несправжня і що руки, за які він захоче її взяти, й уста, в які він її поцілує, — холодні й примарні. А самої Софійки давно вже немає серед людей, і чи й збереглася досі де-небудь на землі її могилка, а чи її піском, порохнявою занесло, замело, стерло з лиця землі? Ні, ні, ніякої згадки про Софійку, хіба ж ти не бачив фільм “Соляріс”, де повертали коханому померлу кохану, а вона знову на очах у нього помирала в судомах і муках, завдаючи страждань і йому?
Він сів на лаву обіч бетонованої доріжки, заплющив очі, затуливши їх руками. Він забороняв собі пригадувати, але пам’ять уперто повертала його в той день, у п’ятнадцяте серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року, йому минуло тоді двадцять п’ять, і він чекав у гості Софійку, чекав і знав, що сьогодні вони мають сказати одне одному найголовніші, найважливіші слова, котрі виношували довго й несміливо. Софійка справді прийшла, привітала його і без ніякого вступу сказала:
— Слухай,
— Гарно, — милуючись Софійкою, відказав Сергій.
І вони поїхали, ходили босоніж по травах, збирали квіти, і хоч ожини й не знайшли, та все одно були щасливі й закохані, і коли Сергій цілував Софійку в березовому гаї, він чекав, що саме зараз вона має сказати йому те, чого він давно чекає. Однак Софійка нічого не сказала ні в гаю, ні дорогою до міста, ні коли прощалися.
— Іди додому, — квапила вона його. — Там на тебе чекає доля.
Доля? Яка ще доля? Таж моя доля ось тут, поруч, і не хочу я ніякої іншої. Але Софійка скочила сходами нагору, до своєї квартири, і Сергій, який ще кілька годин почував себе найщасливішим у світі, став у цьому світі найнещаснішим.
Він думав про останні Софійчині слова, шукав у них якийсь прихований зміст і від пекучого болю під серцем не знаходив нічого іншого, як тільки те, що Софійка йому отак мило й делікатно відмовила. Але ж вони цілувалися в березовому гаї, і він бачив, яким невдаваним щастям сяяли її очі! Невже можна отак грати щасливу?
Йому тоді здавалося, що життя втратило будь-який сенс. Яким пісним, безпросвітним було б існування без єдиної дорогої людини. Проте і в такому стані його жодного разу не навідала думка про самогубство. Тому, незважаючи на розпач і відчай, він аж зрадів, коли натрапив у вечірній газеті на оголошення.
Коли він прийшов і заявив, що в ім’я науки зголошується піддати себе тривалому анабіозу, йому насамперед порадили не поспішати. Він сказав, що таке рішення він прийняв не зопалу, а цілком свідомо. Тоді його спитали, чому саме він вирішив відгукнутися на оголошення в газеті. Сергій відповідав без будь-якого хвилювання, хоч зовні й холодно, відчужено, бо був байдужим до всього, як і до своєї долі, котрої він так і не знайшов удома після розставання з Софійкою. Комісія ж його байдужість сприйняла як тверду поведінку вольової, впевненої в собі людини. Ще його спитали насамкінець, чи не завдасть він своїм цим далеко не буденним кроком болю комусь із рідних чи близьких.
— У мене немає рідних чи близьких. Батько й мати загинули в автомобільній катастрофі три роки тому. Братів і сестер не маю.
— Може, у вас є наречена й ви збираєтесь одружуватись?
— Ні, — поквапливо відповів Сергій.
— Що ж, даємо вам тиждень. Залагодьте все на роботі, попередьте всіх тих, хто міг би вас потім розшукувати.
Сергій попередив усіх, кого вважав за необхідне попередити. І лиш Софійка нічого не знала.
IV
— Доброго дня, — сказала Марія таким тоном, ніби вони давно знайомі й тільки вчора розлучилися після спільної прогулянки. — Проходьте, сідайте.
Сергій у відповідь кивнув головою, пошукав очима найближче крісло і обережно, мовби чекаючи якоїсь несподіванки, сів. Він дивився на Марію, а відчував на собі пильний погляд збоку. То академік так уважно придивлявся до нього із змішаним почуттям цікавості наукової, професійної і водночас чисто людської. Сергієві стало ніяково, тому він не одразу зреагував на Маріїне запитання.