Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

Саймак Клиффорд Дональд

Дивлюся — мурах на підлозі сила-силенна. Під більярдним столом наче хто руду шкуру постелив. І знизу по сходах сунуть нові. Потоком.

З мене рештки сну мов холодною водою змило. Швиденько взувся, стою — не знаю, що далі робити. До східців навіть ступити лячно.

Вони мене помацали і облишили. Я бачу — вливаються під замкнені двері. Здається, внизу лементувала Зоя, Боб мене кликав… Добре не пам’ятаю. Тому що заверещала вона. Не доведи господи мені ще коли-небудь в житті почути такий вереск… Я рвонувся був, хотів зламати замок. Та де там! Мурашина річка глибиною по щиколотки! Й відразу ноги наче вогнем обпекло — вчепилися…

Добре все-таки мати спортивну виучку! Інший би там залишився… бр-р!

А я з місця стрибнув у вікно, з другого поверху — в центр клумби. Підвівся й бачу: поряд дротяна сітка. А за нею… Темнувато ще, але розібрати можна. Галявина, сосни. І під ними ц є. Спершу здалося — копиця сіна. Потім придивився — що за біс? Купол наче аж кипить, трава біля нього ворушиться… Коли зрозумів — рвонувся до воріт.

Отрута, вона пізніше почала діяти. Вже біля шосе. Поблизу воріт я зіткнувся з Лапшиним. Він сам шкутильгав та волоком тягнув Зою. Боб притискав її до себе правою, а в лівій тримав палаюче простирадло. Хльоскав по землі, по кущах. Зметикував, молодець. Де був тоді Павло, уявлення не маю…

Водії нас довго не підбирали — усі троє в крові, в кіптяві. Коли в мене ноги відмовили і я впав — теж обминали. Думали, п’яний.

Тепер, спасибі, мені вже набагато легше. Ходжу по саду, тільки ще на дружину спираюся. Та КОЛЕ ВНОЧІ за вікном дуже шелестить листя — вибачте, не можу спати…”

(Із свідчень Г. Л. Манохіна, кандидата біологічних наук, завідуючого відділом ентомології музею природознавства, свідка та експерта в справі П. Г. Ломейка).

“Мені важко сказати, що саме і в яку мить наштовхнуло Павла на гіпотезу надорганізму. Одного разу він приніс мені книжку Миколи Амосова “Моделювання мислення та психіки” і вказав на кілька рядків — уже на як підтвердження власної ідеї. Автор, розмірковуючи про те, що кожен новий ступінь організації живої матерії складніший від попереднього, кидає таке зневажливе застереження: “Мабуть, мурашники і вулики лише умовно можна вважати складнішими порівняно з окремими особинами, оскільки за різноманітністю вони аж ніяк не перевищують будь-якого з ссавців”. Уявляєте, яке це було відкриття для нашого Ломейка? По-перше, він дізнався, що ще хтось, крім нього, говорить про мурашник як про єдину цілісну систему. По-друге, — всупереч несхвальному “не перевищують”, фраза Амосова означає, що мурашина сім’я “розумніша” від крокодила, орла чи навіть кенгуру.

Ломейко був певен, що індивідуальна психіка мурахи надто примітивна, щоб здійснювати благоустрій мурашиного світу. І його неважко зрозуміти. Сім’я рудого лісового “форміка руфа”, з яким працював Павло, — це ціла “цивілізована держава”. Під землею прорито мережу тунелів, прокладено дороги, доцільно розміщено склади й літні навіси, “ферми” попелиці, грибні сади, плантації корисних рослин, сторожові пости. А сам купол з його геніальною архітектурою, водонепроникністю, чудовим регулюванням клімату? Мурашник — це споруда, що перевершує будь-який хмарочос. Так хто ж зберігає у пам’яті план мурашиної країни? Хто спрямовує будівництво, керує працею робочих армій, що діють так далекоглядно п злагоджено? Інженерів та адміністраторів серед мурахів нема, не відомо беззаперечно. Та й нездатна до абстрактного мислення крихітна грудочка нервової речовини — ганглій, що заміняє мурасі мозок…

А керівництво тим часом є. Та ще й яке активне, дійове! Адже мураха все своє досить довге життя робить справи, які їй зовсім не потрібні. Здобуває їжу, яку відразу ж віддає іншим; змагається з ворогами, які особисто їй не загрожують; будує споруди, загальний план яких їй невідомий… Це в прямому значенні слова живе знаряддя сім’ї. До того ж вроджений смертник, камікадзе. Будь-який мурашиний рід на випадок необхідності може заповнити своїми тілами рів, що заважає рухові; масою трупів погасити вогонь…

Звичайно, ніхто не звинуватить у “нерозумності” й окремої мурахи. Мабуть, це найінтелектуальніша

з комах. У великому мурашнику є десятки “фахів”, які потребують неабиякої кмітливості. Будівельники, ремонтники, няньки, санітари, наглядачі, розвідники, мисливці, солдати, фуражири… Серед них в дуже досвідчені й умілі. Та перенесіть найосвіченішого фуражира на метр від звичного шляху — і він заблукає… Те саме й з іншими “професіоналами”. Мураху легко збити з пантелику. У неї здебільшого складна, одначе дуже жорстка програма дій. Проте мурашина сім’я схильна й до творчості, до вольових дій. Наприклад, вона ефективно регулює свою чисельність, викидаючи відгалуження, тобто відселяє певну кількість мурах, які засновують дочірні мурашники. Це звучить фантастично — та все ж сім’ї “думають” про процвітання всієї популяції… Чи й виду загалом. Материнський мурашник із відгалуженнями створює колонію. Він продовжує керувати життям дочірніх гнізд. Між родинними сім’ями йде постійний обмін личинками, лялечками, робочими мурахами, щоб жодне з гнізд не ослабло й не розрослося надміру… Колонії, в свою чергу, об’єднуються у федерації. Регулювання “населення” і кормових зон інколи відбувається в масштабах лісу. Наука знає федерацію одного з американських видів: півтори тисячі гнізд, кожне близько чотирьох метрів у обводі…

Отже, після багаторічних досліджень Ломейко вважав майже доведеним, що мурашина сім’я — це єдиний високоорганізований і якщо не мислячий, то принаймні здатний до планування тіломозок. “Тіломозок” — термін, винайдений Павлом. Адже в мурашнику немає поділу на керуючу й виконуючу частки. Той самий набір відносно автономних “клітин”-комах і приймає рішення, і здійснює його. Та, намагаючись встановити наявність загальносімейної психіки, Павло одночасно шукав її матеріальну основу. Тобто, бувши кібернетиком, намагався розшифрувати “внутрішню мову” мурашника, код, що об’єднує сім’ю. І досягнув таких успіхів, що я знову, незважаючи на всі біди, назву його щасливцем…

Річ у тому, що в мурашнику постійно відбувається загальний обмін речовин — трофолаксис. Жоден фуражир не з’їдає всю принесену їжу. Більшу частину віддає робітникам, ті несуть личинкам чи тим, кого опікають. Та навіть з’їдену їжу мураха не може повністю зужити сама. Корисні речовини, які добуваються з їжі, виділяються потім через спеціальні залози. Разом з цим “понадочищеним” харчуванням залози виробляють особливі секрети — феромонн. Феромони несуть інформацію, вони можуть означати голод чи страх, повідомляти, скажімо, про клімат у тій чи іншій половині мурашника. Мурахи весь час облизують один одного — значить, з їжею одержують хімічні сигнали. Все це було відоме й раніше. Але Павло виявив, що хімічна передача може бути дуже об’ємною, нести величезний набір відомостей…

Звичайно, мурашник має в своєму розпорядженні й інші засоби, з більшою дальністю дій. Та все-таки найбільш розвинутим, універсальним, цементуючим єдність тіломозку Ломейко вважає нюхово-смаковий код. Мурахи безперервно доторкаються одна до одної язичками і вусиками. План будь-яких робіт “викреслюється” суцільною сіткою феромонів. Вусики (органи нюху) Павло уподібнює до синапсів — місць, де дотикаються клітини мозку, передаючи збудження. У структурі великого мурашника він виявив частини, що подібні до мозкових часток і навіть півкуль; у внутрішньому конусі гнізда, там, де відбувається найінтенсивніший трофолаксис, Ломейко вбачає центр координування… Можливо, саме там у сім’ї виникає відчуття власного “я”…”

СЛІДЧИЙ. Отже, ви не припускаєте, що мурашник може бути несвідомим знаряддям у руках Ломейка?

МАНОХІН. Категорично не припускаю…

СЛІДЧИЙ. По-вашому, форміка для цього занадто розумна й самостійна?

МАНОХІН. Де в чому вона навіть перевершує людину.

СЛІДЧИЙ. Ну це вже ви…

МАНОХІН. Я не перебільшую.

СЛІДЧИЙ. Виходить, можна припустити злочинний намір… з боку самої форміки?! Припустімо, вона вважає людину менш досконалою, якоюсь своєрідною перешкодою, і…