Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Шрифт:
МАНОХІН. Ні… Це саме той випадок, коли слідство може піти хибним шляхом. Бунт велетенських мурашників неможливий. Перевага над нами — лише в здатності до самоорганізації. Структура сім’ї — не така застигла, як мозкова. Ось ми з вами не можемо створювати додаткові ділянки кори, вирощувати їх з кількох нейронів. А сім’я робить це досить спокійно — з допомогою тих самих відгалужень. Для нас неможливо злити кілька мозкових систем в одну, а мурахи мають колонії й федерації…
СЛІДЧИЙ. Ну гаразд. Цю тему ми зняли. Спробуємо підійти з іншого боку. Я зрозумів так: форміка розумніша від звичайного лісового мурашника, можливо, разів у тисячу.
МАНОХІН. Ну… різниця приблизно така, як між людиною і кицькою.
СЛІДЧИЙ. І в цьому заслуга Ломейка?
МАНОХІН. Виключно його. Він вивів тіломозок із зачарованого кола, в яке загнала його природа: здобування їжі, захист від стихійного лиха, ворогів, виродження. Вивчивши код феромонів, зумів хімічними сигналами мобілізувати мурашник на нетрадиційну діяльність, навчити, розвинути інтелект форміки…
СЛІДЧИЙ. Значить, у Ломейка були найкращі наміри?
МАНОХІН. Найкращі і найгуманніші. Можу поручитися за це усно чи письмово.
СЛІДЧИЙ. Але чому Форпіка вчинила вбивство?
МАНОХІН. Ви не стрічали батьків, які засмучуються над своєю дитиною? Ми, мовляв, його вирощували, годували, вчили тільки добра, а він виріс хуліганом… чи там шахраєм?
СЛІДЧИЙ. Стрічав. Але я не розумію, який зв’язок…
МАНОХІН. Більше ніж безпосередній. Очевидно, що поряд із розумом надійшла свобода волі. Ага… І форміка опинилася перед довічною й найгострішою проблемою людства. Проблемою вибору між добром і злом.
СЛІДЧИЙ. Таж за яким… чому вона обрала зло?! Ось до чого я хочу врешті докопатися!
МАНОХІН. Мабуть, на чашу зла було підкинуто додаткову вагу.
ЛОМЕЙКО. Я розумію, ви мене осуджуєте. Не згодні, значить, що сина мого вона обкрутити хотіла. То що ж вона хотіла, по-вашому?
СЛІДЧИЙ. А вам не спадало на думку, що, може, нічого?
ЛОМЕЙКО. Як вас розуміти?
СЛІДЧИЙ. Дуже просто. Нічого, і все. Кохала вона його, зрозуміло? Самі ж казали — дитбудинківська. Ні рідних, ні близьких. Перший чоловік — нікчема, п’яничка… У дев’ятнадцять років лишилася сама з немовлям. Беззахисна, чарівна, всього потребувала… Уявляєте, які траплялися “доброзичливці”?
ЛОМЕЙКО. Авжеж. Дісталося дівчинці…
СЛІДЧИЙ. А ви не поспішайте з вироком. “Дісталося”… Так, дісталося! Обізлилася, звичайно, з людьми вжитися не могла. Через це й роботу міняла часто… Потім із другим чоловіком осічка. Ніби й непоганий чоловік, серйозний, але виявився домашнім тираном. Ревнивий, сварливий, брутальний… А їй кохати хотілося! Кохати і бути коханою. Віддати себе до краплі. І тут з’являється Павло. Розумний, делікатний, ніжний… Здавалося б — ось воно, щастя! Простягни руку й бери. Та йому це непотрібне. В нього на першому плані мурашники. Стомився від дослідів — подзвонив до Віки, погрався в кохання. Може, раз на два тижні. Чи раз на місяць. Не від доброго життя вона йому освідчилась. Ой, не від доброго… Ниточкою, хоча б тоненькою ниточкою сподівалася прив’язати коханого…
ЛОМЕЙКО. Отже, вона свята все-таки? А ми з Павлусем — негідники. Цікаво у вас виходить! Так що ж я йому повинна була сказати? Благословляю, синку, одружуйся?
СЛІДЧИЙ. Не знаю я. Не знаю… І осуджувати вас формально не маю права… Але відчуваю: не так ви вчинили, не так…
(З листа колгоспниці В. С. Улетової до Верховного суду республіки).
“Скажу Вам від імені всього нашого колгоспу. Мурашник тов. Ломейка П. Г. для нас був корисний. Ми теж спочатку боялися, голова
(Із свідчень П. Г.Ломейка, доктора біологічних наук, завідуючого спеціальною лабораторією біокібернетики).
“…Нікого в житті я не кохав так, як її. Ні до кого не відчував таких нападів ненависті. Вона приходила до мене — і йшла, коли їй заманеться. Можливо, зустрічалася з кимось іншим, потім полишала…
Миритися — ось що їй подобалося! Знову переживати хвилюючі дні близькості. Я реагував із завидною постійністю. Спочатку ставав у позу; був стриманий, холодний. Це її тільки більше заводило. Вона пускала в хід усі свої чари. І я, ясна річ, складав зброю.
Вікторія вважала, що сплатила свій борг перед життям — дитинством без батьків, невдачею першого заміжжя, розчаруваннями подальших літ. Вона не хотіла мати ніяких обов’язків. Тільки права. Понад усе мене ображала її вічна невдячність. Коли Вікторія кидала чергову службу, мені доводилося утримувати її з сипом, а іноді й допомагати десь влаштуватися… Зрештою, не в цьому річ. Я ладен був і не таке терпіти заради неї. Та вона брала все це як належне. За стільки років — жодного разу не сказати звичайне “дякую”!
…Тепер розумію — обоє ми були добрі цяці. Вона поводилась так від злості, від безсилля. Відчувала — я не належу їй. Мені досить було довести протилежне. Рішуче, по-чоловічому…
І все-таки вона освідчилась першою. Їй не відмовиш у чуйності. Ясна річ, як страшенно важко тридцятитрьохрічному холостяку, анахорету-вченому сказати: “Будь моєю дружиною”, — на це здатна далеко не кожна жінка. Віка зробила за мене дев’ять кроків з потрібних десяти. І я злякався. Я знайшов безліч доказів “проти”, використавши й міщанські одкровення моєї матері.
Не скажу, що я свідомо ревнував її до цього колишнього спортсмена. Але така публічна демонстрація… Помста за мою слинявість? Поза всякими сумнівами… І все ж у ті хвилини я забув про все. Мені хотілося принизити її до краю. В мене руки свербіли від бажання наздогнати, вчепитися, скинути зі сходів…
Тобто насправді я б ніколи не вчинив нічого подібного. Так би усе й перетліло в мені. Але уявляв із вбивчою яскравістю. Ось так наздоганяю і…
Можливо, це бажання мене й на гору повело. Чи то заспокоїти себе намагався, чи ще більше роздратувати… Найжахливіші хвилини в моєму житті…