Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Шрифт:
— Я… — заїкнувся Валеріан Семенович. — Мені здалося, що в кабінеті нікого немає. А ви… тут… Прошу вибачити…
— Хе-хе-хе, — розкотисто засміявся Лін. — А я, виявляється, тут. Був і є. Не помітили мене? Шкода… Начальника треба помічати. Нагнувся за ручкою, а ви зайшли і не вгледіли свого директора.
Немов на знак доказу він подав фізикові кулькову ручку.
— Нахилилися?.. — голос Валеріана Семеновича досі тремтів. — От так оказія… Ну, це добре, Максиме Родіоновичу, — він потроху заспокоювався. — А то останнім часом ввижається мені всяка чортівня. Нерви, мабуть… Та ще ця Феня Моргана. Працювати через неї
— Знаю, знаю, — усміхнувшись, директор показав два великих, наче в бобра, зуби. — Зухвала. Самовпевнена. І все-таки ви з нею делікатніше, обережніше.
— Це ж чому, дозволю вас спитати? — спаленів Валеріан Семенович і без запрошення важко сів на стілець. — Та вона таку нісенітницю верзе! Уявляєте? Про особисту зустріч з Ньютоном! Так би мовити, душевна розмова за чашкою чаю!
Директор відступив на крок від свого молодого колеги, який запально вимахував руками, і різким тоном сказав:
— Дівчина безкомпромісна, але правдива. В цьому можете не сумніватись. Якщо розповідає, що бачилася з Ньютоном, значить, так і було. Звісно ж, зустрічалася не сама Феня, а одна з її прапрабабусь. Феї, не забувайте, мають спадкову пам’ять.
— Фея! Сміх, та й годі. Фея! — скривився фізик і засовався на стільці. — Справді, що тут дивного?! Учениця восьмого класу — фея. Прибулець з космосу в містечку живе. Мавка сидить на гілляці. Все нормально, товариші! Все легко пояснюється з наукової точки зору!
— Вгамуйтеся, Валеріане Семеновичу, — директор подав йому склянку води. — Містечко наше — незвичайне. А все тому, що мешкає в ньому Хлопчик…
Фізик відсахнувся од склянки і втупився очима в директорський стіл, який не мав ні шухляд, ні тумб. За таким столом не те що людина, кошеня не сховається. Тоді як же він міг не побачити директора?..
Ця думка буквально похитнула розум Валеріана Семеновича, і він у напівзабутті відкинувся на спинку стільця, схилив набік голову, звісив руки. І тієї ж миті до кабінету без стуку ввійшла Феня.
— Бачила? — директор подивився на фізика.
— Сам винен, — сказала вона. — Не жалій його, Мерлін.
— Ой, Моргана. Не мені вчити тебе терпінню і делікатності. Ну навіщо ти вихваляєшся своїми спадковими знаннями? В цьому немає твоєї заслуги.
— Не можу втриматися, коли чую єресь, — стенула плечима дівчина. — Для нього природа — якась мертва, закостеніла річ. Хіба можна керуватися примітивними правилами, забуваючи, що є вищі закони.
— Ой, молодість, — тихо мовив директор, спрямувавши свій гострий погляд в зелені очі феї. — Який максималізм! Пам’ятаю, і я колись так міркував: усе можу, все мені підвладне. Феню, знаємо й можемо ми багато, але збагни — не все. І чим ми могутніші, тим більше небажаних наслідків дає помилка. А їх, до речі, ніколи не позбудешся, бо знання не бувають повними. Затям собі: якщо ми в одному місці застосовуємо силу чаклунства, то в іншому-неодмінно щось руйнуємо. Це загальний закон, який я назвав Законом збереження ентропії. Я тепер уникаю перетворювати поганих людей у добрих своїми чарами. Такі “добрі” люди не витримають найменших життєвих випробувань. Тільки щоденна праця загартовує й виховує порядну людину. Чаклунство тут може лише зашкодити. Зрозуміла мене, Моргана?
— Так, наставнику, — Феня шанобливо схилила голову.
— Чарівний п’ятак з тобою?
— Як завжди, — вона дістала з повітря
— Допоможи бідолашному Валеріанові Семеновичу.
Майже не торкаючись землі, Феня підійшла до фізика і приклала до його лоба чарівний п’ятак. Гаряче блаженство охопило вчителя, і тонка нитка, на якій трималась його свідомість, обірвалася, — Валеріан Семенович провалився в небуття.
— Віднесемо його додому, нехай поспить, відпочине. А вранці прокинеться із свіжою головою, забувши про все, що тут сталося.
Мерлін і Феня Моргана підхопили фізика під руки, і всі троє, враз ставши невидимими, вилетіли з кабінету, розтанувши в синяві прозорого літнього неба.
6
Прибулець поселився в хаті померлої баби Тодоски. Раз на тиждень, надвечір, його навідував Майстер На Всі Руки.
З повільним важким скрипом відкривалася хвіртка, і на подвір’ї з’являлася могутня фігура Майстра. Він поважно вітався з господарем. Однак не вмів приховати своє нетерпіння і зиркав на космічний корабель. Глухо покашлявши в кулак, заводив довгу розмову про погоду.
Господар схвально усміхався і лише розводив руками. В міру заглиблення Майстра в хащі погодної хронології, помахи рук Прибульця ставали мовби автоматичними, очі скляніли і вже не бачили ні обличчя гостя з грубими, як на скульптурах острова Пасхи, рисами, ні космічного корабля із срібним полиском, ні двору, що густо поріс споришем.
Нарешті вирішивши, що дотримав усіх формальностей, Майстер, наче перед смачним обідом, потирав руки і питав:
— Можна?..
Інопланетянин одним лише поглядом давав згоду, і Майстер залазив у кабіну корабля, з усією пристрастю своєї невгамовної натури віддаючись вивченню великої і доволі цікавої іграшки. Він раз по раз виглядав крізь відкритий ілюмінатор, аби спитати Прибульця про будову тих чи інших механізмів. Гість з космосу ніяково знизував плечима:
— Не знаю. За професією я не космомеханік. Моя основна спеціальність — біологія, а допоміжна — космофілософія.
Пізно ввечері, коли будиночок, старий дерев’яний сарай і космічний корабель, тонули в пітьмі, Майстер На Всі Руки вимикав освітлення, завбачливо проведене всередину космічного красеня, і по драбині злазив на землю. За звичкою довго й ретельно витирав ганчіркою брудні долоні й поважно просторікував про можливі призначення оглянутих механізмів.
— Може бути, — згоджувався Прибулець. — Але, повірте, я точно не знаю. Ніколи не цікавився. Там усе автоматизовано. Досить сісти в крісло, натиснути кнопку і уявити місце, куди хочеш потрапити. Все інше мене не стосується.
Прибулець жив на Другій Горіхівці, яка одним кінцем впиралася в Корогодську, другим — просто в двір рибобази, спорудженої на березі річки. Пісок у дворі, сірий від засохлої риб’ячої луски, не скрипів і не шарудів, а шелестів під гумовими чобітьми рибалок, наче целофан. На дроті, напнутому між бетонними стовпцями, сушилися сітки, забиті водоростями й черепашками.
Вранці тут тріщали човнові двигуни — від’їжджали і поверталися додому рибалки, одягнені в бруднувато-жовті штормівки. Човни, пропахлі рибою і смолою, спритно причалювали до берега. В чітко визначеній послідовності вони розвантажувалися — спершу викидали сітки, а потім рибу, яка сонно тріпалася на піску.