Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Шрифт:
Ні до чого ті наші оглядини не вели, але ми вперто ходили туди, і я відчував, що Бен не більше за мене тішить себе ілюзіями; просто він тримався за них, мов за останню соломину, яка може врятувати від божевілля.
Навряд чи він бодай трохи здогадувався про походження й значення цього знайденого нами спадку. Як на нього, це були просто купи мотлоху, в якому ми гарячково бабралися, аби знайти хоч якусь дрібничку, для чогось придатну.
В міру того як минали дні за днями, долина й пагорби, печери з рештками зниклої культури
Джіммі жодного разу не ходив з нами. Скоцюрбившись над стосом паперу, він без кінця писав, перечитував, закреслював одні слова, надписував інші. Він підводився, снував по колу, сахався туди й сюди, бурмотів щось сам до себе, сідав і знову черкав. Він майже не їв, не розмовляв і мало спав. Це був достотній портрет Юнака у Муках Творчості.
Мені закортіло поглянути, — а може ж, він утнув щось доладне, отак упріваючи? Коли його не було поблизу, я поцупив один аркуш.
І що ж — теперішня маячня була ще маячніша, ніж давніш!
Тієї ночі, коли я лежав з розплющеними очима й дивився на незнайомі зорі, мене пройняло гостре почуття самітності. Але, трохи розваживши, я вирішив, що не такий я, зрештою, і самітний — мовчазність поблизьких могильних пагорбів та осяйне диво печер мовби заспокоювали мене й підносили на дусі.
Кінець кінцем я заснув.
Не знаю, що мене пробудило. Може, вітер чи гомін хвиль, що вдарялись об берег, а може, нічна прохолода.
І ось у ту мить я почув серед темряви голос, подібний до речитативу, — то врочистий і лункий, а то хриплявий аж до шепоту.
Я схопився й сперся на лікоть — і затамував подих від того, що побачив.
Джіммі стояв перед Цяцею, в одній руці тримаючи ліхтарик, і читав їй свою сагу. Голос розмірено розкочувався і, незважаючи на банальні слова, відчувалось якесь зачарування у самому його тоні. Напевне, отак само давні греки читали свого Гомера при світлі смолоскипів у ніч перед боєм.
І Цяця слухала. Вона вистромила “обличчя” і щупальце, на якому воно було, схилила трохи набік, щоб слуховий пристрій не пропустив жодного складу, — як ото, бува, людина прикладає долоню до вуха, щоб краще чути.
Дивлячись на цю зворушливу сцену, я навіть трохи пошкодував, що ми так недбало ставились до Джіммі. Ми не хотіли слухати його, а бідоласі ж треба було комусь виговоритися з цим своїм мараканням. Його душа жадала визнання, а ні від Бена, ні від мене він цього не мав. Самого писання було замало, йому кортіло ще й поділитися ним. Він потребував слухачів!
Я простяг руку й злегка торкнув Бена за плече. Він обурено вистромився з-під ковдр.
— Якого чорта!..
— Цс-с-с!
Він з присвистом перевів подих і звівся на одне коліно поруч зі мною.
Джіммі все
Деякі рядки долітали до нас, шарпані вітром:
На далеких блукаєш шляхах, із вічності в вічність прямуєш,
До останку ти віддана тим, хто дав тобі тіло і силу.
Вітри просторів космосу дмуть і коси тобі розвівають,
Над тобою зірок ореол, як слави корона…
Цяця сплакнула. На лінзі її ока зблиснула жива сльоза.
Вона вистромила друге щупальце з “рукою” на кінці й хусточкою — дуже білою, мереживною, як у справжньої дами — у тій “руці”.
І вона приклала хусточку до заплаканого ока.
Якби в неї був ніс, вона б неодмінно його висякала — делікатно, ясна річ, як і личить дамі.
— І це все ти написав задля мене? — спитала вона.
— Тільки задля тебе, — відповів Джіммі. Брехав він як справжній облесник. Таж читав він Цяці свою писанину тільки через те, що ми з Беном відмовились її слухати!
— Я так глибоко помилялася, — зітхнула Цяця.
Вона протерла око досуха і ще й навела на ньому лоск.
— Одну хвилинку, — сказала вона діловим тоном. — Мені треба тут дещо залагодити.
Ми чекали, затамувавши подих.
Люк збоку в Цяці повільно розчинився. Поруч вона вистромила довге гнучке держално, сягнула ним в отвір люка й видобула звідти Елмера. Тримаючи його в повітрі, вона гримнула:
— Ти, лобуре! Я взяла тебе всередину й напхом напхала фосфатом. Я вирівняла твої заглибини від вибухівки й натерла тебе до блиску. І що за це я маю? Чи ти написав мені сагу? Ні, ти просто розжирів і зледащів. У тобі нема й дрібки величі, нема й іскрини уяви. Ти просто німотна машина, та й годі!
Елмер поколихувався на кінчику Цяціного держална, але колеса його шалено оберталися, з чого я зробив висновок, що він дуже переживає-.
— Кохання! — вигукнула Цяця. — Кохання для таких, як ми? Ні, ми, машини, призначені для чогось вищого, набагато вищого. Нас чекають зорями поцятковані космічні шляхи, пронизливі вітри безмежжя віють нам навстріч із берегів вічності, гори величного потойбіччя…
Вона й далі говорила якийсь час у тому самому дусі — про клич далеких галактик, про зоряну корону, про те, як порох розтрощеного на дрібні скалки часу встеляє шлях до цілковитої ніщоти, — все це вона перейняла з тієї Джімміної писанини, що він назвав сагою.
Виговорившись, вона пошпурила Елмера аж ген над море, де він гепнувся на пісок і посунув юзом у воду.
Більше ми вже не стали чекати, а помчали, мов спринтери. Доскочивши до трапу, ми подерлися вгору й умить опинилися на своїх місцях.
Цяця захряснула за нами люк.
— Ласкаво прошу вас, — сказала вона. Я підійшов до Джіммі й простяг руку.
— Молодець, хлопче. Перекрив самого Лонгфелло. Бен теж потис йому долоню.
— Це шедевр.
— А тепер вирушаймо, — заявила Цяця.