Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Саймак Клиффорд Дональд

Обминаючи пари, до молодої підійшов Граф і кинув у бік вікна, де стояла дівчина в блакитній сукні.

— Чи не могли б ви мене познайомити?

— Познайомити? — Таке делікатне прохання розсмішило її. — А чому ж! Гарна, правда?

— Красуня.

Вона провела Графа до вікна. Їх раз по раз перепиняли то танцюючі пари, то гості з чарками в руках.

Оркестранти змінили темп, хоча, крім оберека, польки та пісні про Анельку в різних варіаціях, не грали нічого. На звичайнім весіллі все поступово розчинилося

б у горілці, в тупанні, гупанні та вихилясах, але ж це не було звичайне весілля, і в кожній нібито випадковій зустрічі, в розмовах, уриваних напівслові, в кожному рухові вчувалася замаскована настороженість. Напівзаплющені повіки прикривали блиск очей.

Конрат простяг руку і, затримавши Глину, що саме проходив мимо, стиха сказав:

— Коваль украв велосипед.

— Чий?

— Свій. І погнав у гори.

У цей час Корба танцював на місці, притискаючись до партнерки й водночас дослухаючись до балачок.

— Поки старший пан повчає молодого, чи не сходити б нам подивитися, як там машина? — запропонував він, ще тісніше пригортаючись до дівчини.

— Це буде дуже некультурно, — відповіла Геновефа. — Треба б ще трохи потанцювати.

І будь ласка, підійміть руку трохи вище, бо щось той бородатий задивився.

Органіст і справді дивився, але не на Корбову руку.

— Значить, вас найняла комуна? — допитувався він у Цабе й пхав до рук склянку з горілкою. — Не за гроші — за землю, її то за чужу, бо ж не тільки в німців одрізали, німців хай чорти беруть, але й у поляків!

— Коли у когось землі стільки, що сам обробити не здатен, а людьми оре, як худобою, то в того й відібрати не гріх. — Цабе побожно перехрестився, тоді хитро примружив очі. — Ви ж, пане, теж на щось розраховуєте, раз покинули орга?н і подалися до лісу.

Шеф не міг цього чути, але бачив майже все і, ступаючи то ліворуч, то праворуч, стежив за Гаком, усміхаючись чимраз ширше, мов після чарки, хоча й не випив ні краплі.

— Товаришу старший сержант, — доповів Глина, зіп’явшись навшпиньки. — Коваль викрав свій велосипед.

— Знаю.

— Якщо натисне як слід на педалі, то вдосвіта приведе нам на голову решту банди.

— Ви що, Глино, слухаєте накази чи, може, розпоряджаєтесь тут від імені військової ради? — різко спитав його Шеф.

За кілька кроків од них біля столу вмостився Гак з мискою гарячого бігосу з м’ясом і заходився наминати його з хлібом. Шеф сів на тій самій лаві, може, за якийсь метр і не зводив з нього очей. Той спершу вдавав, що нічого не помічає, бо це пахло провокацією, але не втримався, наштрикнув великий шмат м’яса на виделку й простяг Шефові:

— Хочеш?..

Кусень виснув у повітрі за кілька сантиметрів од обличчя Шефа, але Шеф не відхилився, лише заперечливо похитав головою й суворо промовив:

— Вісім років!

— Що — вісім років?

— Вісім років минуло від тридцять

восьмого, пане підхорунжий.

— Сержант? — перепитав той, раптом збагнувши, чому це обличчя видалось йому таким знайомим. — Боже милосердний, наш сержант з другої роти в цій більшовицькій армії?

Він одставив миску з бігосом і простяг руки, ніби наміряючись обняти Шефа, але хтозна, чим би усе скінчилося, бо в залі настало пожвавлення.

— Гірко, гірко! — загукали тісно розсаджені один біля одного гості.

Береза підвівся, разом з нареченою став на лаву, щоб краще їх було видно, й нахилився над Мариною, цілуючи її щасливо усміхнені вуста.

Урвавши на хвилю розмову, дивилися на них од вікна Граф і Чорноволоса.

Рудий кіт, скориставшись нагодою, стрибнув з підвіконня в темряву.

— Був і нема, — розсміялася дівчина. — Отак і солдати.

— Але ж Береза одружився.

— Хто його знає, чи одружився б він, коли б не був поранений. А крім того, Береза тутешній.

— Тутешнім стати неважко. Досить залишитись — і все.

— Кожен з вас має когось десь далеко звідси.

— Я не маю нікого, — відповів Граф задумано. — Ось уже три тижні — нікого.

Дівчина глянула йому в очі, щоб переконатися, чи не жартує. Граф пам’ятав заспокійливі слова Суворого, начебто сестра лінується написати, а мати, може, захворіла, а може, як утікали, то не прихопили з собою ні паперу, ні олівця — але відчував, що Суворий говорив це не тому, що вірив у диво, а просто від доброти душевної.

Суворий на другому кінці столу розтулив жменю, висипав золотаві патрони від автомата, поставив їх сторчма і, впевнившись, що всі десять на місці, перекинув пальцем один, тоді другий.

— Кожного п’ятого замордували гітлерівці, — мовив він до трьох Гакових людей, які сиділи, низько похиливши голови над столом. — Але ви вважаєте, цього мало, треба ще перебити кілька тисяч?..

На дошках столу, звідки прибрали тарілки й скатертину, червоним буряком був намальований контур нової Польщі. Органіст, умочивши пальці в гірчицю, домалював на сході колишній кордон.

Чоловік із банди, в якого за плечима перед цим був ранець, запустив пальці в чуприну, затягнув тихим голосом:

Білий орел без корони,

ніхто Польщу не боронить.

Трумен, Трумен, час бомбити,

бо несила вже терпіти.

— Заткни пельку, дурню! — схопив його за зап’ястя Суворий.

— Бо що? — шарпнувся той і другою рукою змів зі столу набої, перекинувши склянку горілки.

Хрін з червоним буряковим квасом і гірчиця злилися в одну криваву пляму — від моря до моря.

Органіст стримував свого колегу, щоб не дійшло до бійки, а Глина затуркував Суворого.