Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
— Він програв їх у “дурня”. Все було чесно, — пояснив Соб.
— Віддай!
Поки Кудлатий узувався, Гак мовчки стояв біля ґанку. За спиною Шефа відчинилися двері, голосно бухнула музика, і на порозі став поручик Береза.
— Владеку?.. — звернувся він до Гака. — Ти тут, а Марина каже, пішов не попрощавшись…
— Я зараз повернусь. Іще трохи з товаришем старшим сержантом побалакаю, — відповів Гак і, зачекавши, поки причиняться двері, додав: — Руїна, смішний воєнний огризок, цей ваш дружок.
— Казали,
— Тоді чому ви тут? Заплатив?
— Бачу, пан поручик по-іншому розуміти не годен. А може, мені вже просто остогидли трупи, пожежі й різні сучі сини, які хотіли б…
— Довго маю стриміти на мушці?
Шеф опустив дуло, пригасив у собі злість і вже спокійно запропонував:
— Перейдімо до брами.
Гак обернувся й рушив перший, засунувши руки в кишені, а старший сержант два метри праворуч і півметра за ним, саме на такій відстані, щоб у разі потреби не натискувати на спуск, а бити прикладом.
— Не довіряєте, думаєте, мною пожертвують? — глузливо спитав Гак.
— По-різному може бути. Залежить від того, хто перебере на себе керівництво.
Може, то буде такий, що давно чекав нагоди.
Запало тривале мовчання. Шеф при місячному світлі вдивлявся в обличчя Гака, ніби в книжку, з якої хотів вичитати правду. Після вересня тридцять дев’ятого всі побачили, де біле, а де чорне, де свій, а де ворог, і помилки траплялися рідко. А в сорок четвертому, коли вже видно було омріяний берег, усе раптом так переплелося, хіба що рідній матері можна було вірити, але чи можна вірити підхорунжому навіть з власної роти?
— Жоден з моїх перший не вистрілив, — нагадав Гак.
Шеф подумав: брехливі твої слова. Просто ми не дали вам можливості цього зробити.
— Пан поручик може йти, — раптом промовив він.
Гак не зрушив з місця.
Старший сержант закинув ППШ на плече і повторив різкіше:
— Йди!
Аж тепер Гак обернувся й, не підводячи голови, рушив бруківкою.
Підійшовши до козлів з колючого дроту, Гак виявився сам на порожній Ринковій вулиці.
— Гей, друга рото!
Зачувши цей окрик, він зупинивсь і озирнувся.
— До референдуму лишилося кілька днів. Потім — амністія.
Гак не відповів. Незабаром він дійшов до ринку й щоразу менше дроту відділяло його від Органіста, який виглядав з-за наріжного будинку.
— Пане капітан, маю честь доповісти, що ескадрон уже прибув. — Бородань махнув рукою позад себе, на кіннотників, що тупцювали по той бік ринку. То був, звичайно, не ескадрон, але добрий десяток вершників. Гак ступив крок уперед і поклав руку на кобуру бороданя.
— Позичте, поки свій дістану.
— Слухаю.
Органіст козирнув, обернувся кругом, як на плацу, але, не зробивши й двох кроків, дістав кулю.
— Пане капітан! За віщо?..
Тиша розшарувалася, мов сир і сироватка в молоці, що звурдилось. Окремо мовчали вулиці, що чекали світанку за віконницями, наперекір їм гомоніла ксьондзова хата, сяючи на всі боки вікнами, й окрема тиша стояла довкола кам’яного муру, що оточував костьол і цвинтар.
Шеф поволі йшов уздовж своєї бойової лінії. Праворуч могилки, зарослі молодою травою, доглянуті, як на селі, бо ж місто було невелике, кожне недбальство сусіди помічали, а ліворуч огорожа, поставлена років сто тому, але, за старою воєнною традицією, здатна захистити від куль, шкода тільки, що не мала бійниць.
У музику, що долинала з будинку, в ритмічне гупання бубона й контрабаса впліталося неголосне постукування — то зовсім близько Суворий, поставивши кулемет на триногу біля хижки гробаря, мостив камінці, вибудовуючи бійницю.
— Ну й що, гратиме? — спитав Шеф.
— З гикавкою. Бракований інструмент. Сам знаєш: не військові, а цивільні стріляли з нього п’ять років тому.
— Може, не повернуться, — мрійно сказав Шеф. — Відпустив я того Гака. Соромно свого колишнього підхорунжого тримати під дулом, як заложника.
— Ти ж казав мені сьогодні, щоб я в люстро подивився й згадав, як мені свої рота розірвали.
— Ну, це тебе поліція за політику, — відповів Шеф у задумі.
— Гадаєш, Гак більше любить ППР, ніж довоєнна дефензива — комуну?
Шеф не відповів, лише згорбився, втяг голову в плечі.
Десь поблизу Граф бренькав на російській гітарі, позиченій у ксьондза.
Весільний гомін нагадував гудіння вулика, а на тім тлі то виринала, то стихала мелодія пісні про піхоту й дзвін. Хлопець грав та ще й підсвистував. Мабуть, був не сам, бо для себе так не старався б.
Під білим березовим стовбуром Соб і Цабе прилаштовували широку дошку, вийняли з мішка гранати й викладали їх рядочком. Займалися вони тими приготуваннями без особливого ентузіазму, бо гранати були вже не армійські, а їхні власні, щоправда, поцуплені.
— Таке добро змарнуємо, а потім з чим на рибу? — бурчав Соб нібито собі під ніс, але так, щоб було чути.
— А може, й не змарнуємо, — втішав його Цабе.
— Скількох ви тоді в Колобжегу закидали? — спитав Шеф, хоча добре сам пам’ятав.
— Вісімнадцятьох! — озвався Цабе.
— Сімнадцятьох, — уточнив Соб.
— Якщо вони раптом тут проходитимуть, вогонь відкриємо лише після вас.
— Гаразд, — згодився Цабе. — Бо як завчасно зняти стрілянину, вони розбіжаться на всі боки.