Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
Може, саме тому ніхто потім не доглядав надто старанно за тими чотирма могилками.
Найдовше зберігалася могила Графа. Не те, щоб дівчина дбала, бо вийшла заміж під наступний великдень, але з Радомська раз на рік приїжджали дві жінки — молодша й старша.
Потім уже тільки старша.
А це ось віднедавна — ніхто.
Переклад з польської.
ФАНТАСТИКА
Людмила Козинець
БУЛО, Є І БУДЕ…
Оповідання
Що
А. та Б. Стругацькі
…Казала мені бабуся, перебираючи м’якими смаглявими пальцями зелені трави:
— Стережись, дитино, нежиті, лихої людини, а більш за все — оковитої та ока лихого…
Я сидів на печі, гріючи захололі від вечірньої роси долоні і крізь дрімоту слухав бабусю. Мені подобалось дивитися, як вона, подерши на стрічки всіляке дрантя, накручувала на веретено тужаві клубки, які весело катало по світлиці розбишакувате кошеня. Потім бабуся збирала клубки у фартух, сідала біля вікна, брала великий дерев’яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирізував і полірував уламком скла. Починався нескінченний біг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком — з’являлася нова, нарядна постілка.
У хаті стійко тримався гіркий запах череди та полину, бабуся в’язала різнотрав’я луків, верткі пальці розправляли квіти й стебла. Шелестіла її скоромовка про цілющу силу диких трав.
— Ти чаклунка, бабо?
— Та ні, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самі збирали, блекоту й німицю обминули, та й, правду кажучи, — ніякого чаклунства в блекоті та німиці нема, просто отруйне зілля. На такий випадок книжка є — от, мастак художник і нетямуща людина будь-яку траву розпізнає. А час для збирання відомий — від Ондрія Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетів? Тільки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвітом, та бузиною, кропивою, підбілом…
Але мені хочеться чогось незвичайного, і я чіпляюся до бабусі:
— Бабо, бувають чаклунки?
— Не бачила, дитино. У кіно хіба. Було таке про відьму одну. Ой, баска дівка…
— А в бога ти віриш?
— Овва, бовкнув. А нащо мені? Я ж заміж несватаною пішла, шістнадцяти років, а потім з дідом твоїм — хіба до бога було? Тут тобі громадянська. Дід твій парубків зібрав, мисливців, здебільшого з тих, що білці в око влучають, і в тайгу. А що мені було робити? Пішла з ними. Довелося травами повоювати — застуджувалися хлопці, ранили їх ворожі кулі. А ще цинга… Чи ж до бога було?
— “Оковитої та ока лихого…” Що це, ба?
— Про оковиту, прийде час, і сам дізнаєшся — чого доброго, а цього… А про око лихе розповім. Цур, умова, не сміятися над старою.
Понад річкою хату з голубником бачив? Так от… уже годов так із сорок… перед самою війною, жив там один чоловік. Прийшлий. Федором звали. Був він людиною заздрісною. Не полюбили його наші. Чіпать не чіпали, а не любили. І посварився він із сусідкою…
Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темні вже вікна, і, підсунувшись ближче до печі, продовжує:
— Рік минув. У сусідки син народився. Чоловік її з больнички привіз, ну, і влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч і напідпитку, веселий, привітний, а Федора все ж не покликав. А тільки той сам прийшов. Постояв на порозі, вклонився, та й до столу. І тут от молода мати візьми і згадай йому образу. Федір — нічого, всміхнувся тільки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув він на немовля, як уп’явся очима… Мати обімліла, ворухнутися не може.
Бабуся скорботно зітхнула, похитала головою, сховавши руки під фартухом.
Мені теж стало трохи лячно, але виду не подаю — усміхаюсь:
— Та ну, бабо. Я цю історію чув уже. І не тут це було, і не так.
— То ти іншу історію чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди з лихим оком. Гляне на тебе, а з тобою біда і трапиться.
— Це від одного погляду? Не може цього бути.
— Ет! Хома ти невірний. У світі ще й не таке бува.
Таки так. У мене в лабораторії сидить хлопчина. Сергійком звати. Шістнадцять років. Хоче стати кібернетиком. Все б нічого, тільки хлопчик цей поглядом рухає стрілку на шкалі будь-якого приладу. Саме поглядом і саме чомусь стрілку! Виявилося випадково — розважався Сергійко на уроці фізики. В лабораторію прийшов сам, продемонстрував свої таланти і пішов по відділах. А ми з Андрієм прилипли до підвіконня — куримо. І як же все це розуміти? П’ятдесят чотири експерименти — жодного зриву. Виводили Сергійка в іншу кімнату, екранували — повзе клята стрілка. Потім хитромудрий Андрій її заклинив. Так вона взагалі зламалася.
Ну, Сергійко ще нічого; хлопець метикуватий, настроєний миролюбно і до здібностей своїх ставиться з гумором.
А ось на тому тижні заблукала одна дамочка. І де вони такі капелюшки беруть? Особисто я подібні споруди з пір’ячка та вуалі тільки в історичних фільмах і бачив.
Дамочка впала на стілець, уважно подивилася на мене з-під блискучих повік і почала таке верзти, що за п’ять хвилин я поцікавився, хто їй виписав перепустку. Перепустки у неї не виявилося. Як вона потрапила в інститут — невідомо. Я її збув Андрієві і втратив на цьому цінного працівника. Справа, виявляється, була в тому, що вночі дамочка чула потойбічні голоси і ось прийшла до нас по допомогу. Андрій, звичайно ж, захотів ці голоси почути — з метою наукового пізнання. У-у-у, змій.
Так мені й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим репортером, розповідати йому байки з інститутського фольклору. Але ж слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через дві сотні запитань щойно придуманого “тесту” і з таємничим виглядом передали йому “психологічний портрет”… Сором, хлоп’яцтво, звичайно… Але помста була страшною. Після публікації матеріалу почалося… Нам писали, телефонували, нас ловили вдома і на роботі. Нас навіть обзивали екстрасенсами. Всі вимагали чудес. І ми їх робили. Я, наприклад, вилікував від алкоголізму сусіда, назавжди позбавив головного болю вахтерку інституту тьотю Ганю і відучив одного знайомого двієчника від звички гризти нігті.
А взагалі у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у нетрях міфів, забобонів, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього всього, каюсь. Надто вже полюбляю відпускати на волю свою підступну уяву. Люблю посидіти з решетом на березі океану знань. При бажанні з будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко істини, а іноді й величезний кокосовий горіх. Тільки от де брати час на це?
Я віддав тьоті Гані ключі й поплентався додому. Дорогою мене зігрівала думка про запашну, товсту котлету, яку мені вдалося врятувати під час учорашнього наскоку гостей. Гість нині пішов дисциплінований, приходить зі своїми харчами, особливо коли наскоком, але й з’їдає геть усе. Та я вже вчений. І тільки-но трапилася нагода, запхав котлету у вазу з-під квітів.