Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
— Добре! — прогув Богданов. — Як живі! Дихають.
— По-моєму, навіть форкають.
— Експресія! Молодець, Іван!
— Молодець Глібов, — сказав Глібов, але Богданов не зрозумів.
Сіверський потроху приходив до тями.
— Слухай, Іване. — Богданов присів біля нього навпочіпки. — Це надзвичайно! Лариса вже казала. До речі, зникла кудись. Метеор-баба, затягла мене сюди, а сама пурх — і нема. Ні. Глібов неправий. Картинка прекрасна. Так от. Великі новини. Виставка. Я не знаю — яка. Якась. І хто у виставкомі — теж не знаю. Іване, ти нічого
— Переверну, — впевнено відповів Глібов і підняв руку з пістолетом-запальничкою.
Сіверський заскиглив у кутку.
На сходах почулися кроки.
До майстерні ввалювалися гості.
— Нездари! — горлав високий і худорлявий, якого кликали Гошею. — Войовничі нездари і занюхана сірість! Це я про вас, чуєте, нівельовані особистості! Що ви можете? Вас усереднили.
Дами хихотіли.
— Ні, — мотнув головою Глібов. — Мене не можна усереднити. Я з біса талановитий.
— Ти?! — Гоша аж задихнувся від обурення. — Ти приміти?в.
— Примітиви зараз у моді, — пробурчав Богданов, але Гоша не зреагував на його репліку.
— Ти малюєш чорні квадрати на чорному тлі і вважаєш, що це — живопис.
— Я малюю вільних коней, — гордовито мовив Глібов.
— Вільні коні— анархізм. Я беру зелену фарбу…
— Ти не будеш благодійником людства, — перервав його Богданов. — А Сіверський буде.
— Кому потрібне твоє занюхане людство? Нехай плазує, метушиться у багні. Нехай тоне в болоті міщанства. Я — над цим. Я не буду благодійником. Сіверський приміти?в. Хай буде благодійником.
Гоша метушився і махав руками. А позад нього вовтузилася тінь Сіверського, намотуючи простирадло на фіолетові морди коней. Сіверський хотів залишитися примітивом.
Усі галасували, кричали, розмахували руками, витягували картини з купи, лаяли їх і недбало кидали назад. У хвилях диму миготіли дивні постаті.
У голові Глібова стиха дзвеніло.
Було гидко. Про нього забули.
Він одягнувся й вийшов.
На вулиці було темно й холодно.
Глібов підійшов до ліхтарного стовпа і почав длубатися в кишенях. Витяг носовичок, гребінець, три червоні олівці, сигарети, ланцюжок від годинника, кілька монеток, запальничку.
Подумав, що тепер мусить купити сірники, бо користуватися запальничкою небезпечно. Поклав усе назад до кишені. Огледівся — куди йти? Побачив тінь, яка прилипла до стіни ближчого будинку. Пізнав Сіверського.
— Славко, куди це ми? — прошепотіла тінь.
— Вперед! — Глібов викинув
Темний і кривий провулок вивів їх на темну вулицю. Сіверський боязко тримався в тіні будинків, тиснувся до стін. Йому було страшно, але він уперто чвалав за Глібовим, не розуміючи, куди й навіщо вони йдуть. Інколи десь зовсім близько лунав цокіт копит і пролітали фіолетові тіні.
Чорні квадрати поглинула густа темрява. Довкола ані душі.
Місто спало. Лише в одному вікні горіло світло. Звідти линув гомін. Глібов повернув до дверей. Сіверський рушив слідом.
— Чому б нам не завітати в цей підвальчик? — спитав Глібов. — Тут завжди свіже пиво.
Сіверському пропозиція не сподобалась. Але й лишатися самому на вулиці теж нізащо не хотілося.
Влаштувалися біля столика й роздивилися навкруги. Офіціантка вже несла їм пиво.
— Дивно все це… — Сіверський стенув плечима.
— Що?
— Та ось це… — Він непевно махнув рукою на шинквас.
— Звичайнісінька пивниця, — сказав Глібов.
— Так пізно відчинено?
— А що? На шабаш зібралися, — Глібов пирснув, але одразу схаменувся, згадавши, як злякався Сіверський того, що трапилося в майстерні.
Та Глібов знав: було запізно.
До їхнього столика сунула величезна постать. Вона пливла в клубах диму, і обличчя її в туманному світлі щомиті мінялося. Важка хода кам’яного ідола була загрозливою.
Сіверський сторопів.
Глібов спокійно чекав. Ковтнув з кухля. Подивився на Сіверського.
— Ти хто такий? — прокуреним голосом незлобливо спитав ідол.
— Прошу вас, чарівна незнайомко, — присунув до неї стілець Глібов. — Як вас звуть?
— Ольга.
Сіверський здивувався: ідол мав жіноче ім’я.
“Кому б на думку спало, що це жінка? — сам себе спитав Сіверський. І сам собі відповів: — Мені б ніколи”.
— Що ти тут робиш? — спитав Глібов ідола.
— Ну ти даєш! — зареготав ідол Ольга. — Що тут роблять? Пиво п’ють! А хочеш вина?
— Кам’яна лапа опустилася на плече Сіверського.
— Не хочу. Славко, ходімо звідси, — заскиглив Сіверський.
З вулиці долинув цокіт копит.
— Слухай, Іване, адже, якщо фіолетові коні…
Сіверський відсахнувся:
— Ти що?
— Нічого. Просто вони, мабуть, десь існують, якщо раптом ожили.
— Дурниці! — закричав Сіверський. — Не було ніяких коней!
— Були! — вигукнув Глібов.
— Отакої! — реготав ідол.
— Вони ж на картині, — белькотів Сіверський. — Намальовані!..
— А це? — Глібов махнув рукою. — Це все теж намальоване. Дивись! Он вогнище тата Карла!
Наче чорним плащем майнуло по обличчі Сіверського. Пики, що галасували, пили, реготали, лаялися, витріщали очі, кухлі з пивом, навіть клуби диму сплющувались і налипали на стіни.
— Звичайно, — Сіверський несподівано спокійно кивнув. Він упевнився, що звар’ював, і вирішив віддатися першій-ліпшій “швидкій”. — Ходімо додому, Славко.
— В тебе діти є? — спитав Глібов в ідола.
— Троє.