Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
— Ти, товаришу, не турбуйся, я один такий. А човен у мене свій, власний, — відповів Крюков. І обернувся до кореспондента: — А ти не лізь, куди не просять.
Тут з’явився начальник причалу. Тіні ожили й почали тягти човни до води. Кореспондент усе помічав і до всього прислухався, щоб потім у нарисі все правильно відобразити. “Головне — не проґавити схід сонця”, — думав він.
Море ще спало. Смужка неба на обрії починала рожевіти, ніби там протягли розжарений дріт. Рибалки несли весла. Човняр виписував квитанції й забирав у заклад паспорти, хоч забирати паспорти не дозволялося.
Крюков
Кореспондент вирішив, що за “пацана” ображатися не варто.
— Бачиш, червоний ліхтар із води стирчить? — показав пальцем Крюков. — Оце і є мій корабель, де я ногу втратив. Я над ним бичків ловлю. Веслуй туди.
“Символічно… Старий моряк ловить бичків над своїм загиблим кораблем”, — думав кореспондент, б’ючи веслами по воді.
Підпливли до бакена й прив’язались. Виявилось, що сонце зійшло — кореспондент веслував спиною до нього, й проґавив світанок. Наживили рачків і кинули грузила у воду. Федір Іванович витяг із сумки польового бінокля й почав зосереджено оглядати морські простори.
— Що ви там видивляєтесь?
— Так… спостерігаю, — відповів Крюков, відклав бінокль, узяв фотоапарат і заходився клацати.
— А нас прикордонники не затримають? — здивувався кореспондент.
— За що?
— За фотоапарат.
— Мені можна.
Сходило сонце. Не клювало. Бички, мабуть, ще не прокидалися.
— Я думаю, бичків тут нема, — сказав кореспондент, витягуючи гачка з незайманою наживкою.
— Ти ліпше ні про що не думай, — озвався Крюков. — Ось тобі море, ось світанок — навіщо тобі бички? Я в дитинстві страшенно здивувався, коли дізнався, що Синього моря немає. Просто-таки був приголомшений. Прийшов старий кликати золоту рибку, а Синього моря — немає. Чорне є, Червоне, Жовте є, а Синього — немає… От хамисько яке!.. Яблуко з’їло, а недогризок — у море.
— Забруднення середовища, — підтвердив кореспондент.
— Точно. Ти добре вмієш під слова проблеми підводити. Молодець, це в житті знадобиться. Мабуть, розмалюєш у своїй статті, як я підпливаю до затонулого корабля? Є море, в якому він плив і тонув, еге ж? Утьосова любиш?.. І берег відчув під собою. Тільки я не знаю, як тоді піді мною берег опинився. Хвилі не було, як оце зараз. Штиль. Ми йдемо вздовж берега в порт на ремонт. Аж гульк — “юнкерс”, і так собі недбало топить нас. Мимохідь. Пам’ятаю вибух — і більше нічого… У тебе не клює, бо ти не вмієш. Дай сюди.
Федір Іванович відірвав креветці голову, плюнув, пересунув грузило й кинув у воду. Знизу відразу щось смикнуло, і Крюков витяг величезного чорного бичка. Риба грізно розчепірювала плавці.
— Диви, який батіг! — і сам здивувався Федір Іванович. — Налякав, Іван Грозний!
Гаразд, іди додому…
Він обережно звільнив бичка й кинув у воду.
— Ти лови, лови, на мене не зважай, — сказав Федір Іванович здивованому кореспондентові. — Мене тоді хтось додому відпустив, і з того часу я теж усіх додому відпускаю. Як гадаєш, могли мене того дня дельфіни на берег притягти?
— Дельфіни? — замислився кореспондент. — Ні. Дельфіни іноді виштовхують
— Справді. Дельфіни відпадають. Хто ж тоді? Просто-таки загадка природи. Глянь: звідси після бомбардування я летів, або плив, або чортзна-що зі мною було, — півтора кілометра до берега. Без ноги. Та хоч би й з двома. Як це розуміти? Яким чином я туди дістався?
— Може, вас рятувальна шлюпка підібрала?
— Не було тут у сорок першому році рятувальних шлюпок. І пляжу не було. Мене Семен підібрав. Той, який човни видає. В цей день я йому за те, що він мене врятував, кожного року пляшку горілки ставлю. Святе діло. Він п’є, я дивлюся.
Тут перед війною його хатина стояла. Він у вікно спостерігав, як “Бесстрашний” ішов на дно, раптом бачить — на березі матросик кров’ю підпливає. Він теж не розуміє, звідки я взявся. Питав я його, питав… не розуміє.
— Може, вас вибуховою хвилею викинуло? — висловив припущення кореспондент.
— Значить, по-твоєму, я звідси до берега, наче літак, у повітрі перелетів?
— Неймовірно. Але ж мусить бути якийсь зв’язок…
— Авжеж. Чорне море — одне з найзагадковіших місць на Землі. Ти не помічав?..
Скрізь пишуть. Наприклад: воно належить Атлантичному океану. Згоден? Чому ж у ньому немає океанської флори і фауни? Де тигрові акули, сірі кити, кашалоти?
— Кашалоти, — повторив кореспондент, починаючи підозрювати, що інвалід несповна розуму. — Звідки ж їм узятись у Чорному морі?
— Згоден, нехай кашалоти через Босфор не пройдуть, а інших чому немає? Навіть кефаль кудись зникла, скоро самі бички залишаться.
— Причини можуть різні бути. Корму не вистачає. Забруднення середовища.
— А чому нижні шари Чорного моря насичені сірководнем? — із запалом провадив Федір Іванович. — Жодне море не насичене, а Чорне насичене! На Балтійському морі скільки островів, а на Чорному раз-два — та й усе.
— Три, — уточнив кореспондент.
— Що “три”?
— На Чорному морі три острови.
— Нехай три. Не має значення. Про що я казав?
— Про загадки Чорного моря, — усміхнувся кореспондент. — Що ж буде далі?
— Не знаю. Та відчуваю: там, унизу, щось є. — Федір Іванович зашепотів: — Неопізнаний плаваючий об’єкт… розумієш? Іноді вночі він спливає, я фотографував, але погано видно. Коли прикордонники освітлюють його прожектором, — зразу занурюється у воду. Він спливає з якоюсь періодичністю, не можу вирахувати. Спливає і йде в порт на ремонт. Розумієш? Це мій корабель. Його важко впізнати, він укритий водоростями, наче плавучий острів. Відчуваю — щось у цьому місці готується.
Я навіть вірша склав: “Чорне море, сірководень, рибка золота тут ходить”. Я спустився б подивитися з аквалангом, але з однією ногою плавати не навчився.
“Ну ні! Пляшки я здав, а з аквалангом не полізу”, — подумав кореспондент.
— Гарні вірші, — похвалив він. — А всі ваші переживання мені психологічно зрозумілі. Багато хто з ветеранів війни їде за тридев’ять земель, щоб поглянути па місця колишніх боїв. А вас усе життя тягне до загиблого корабля. Він для вас начебто жива істота, от і ввижається різне.