Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Саймак Клиффорд Дональд

Потім із зусиллям потягнув двері на себе, і вони поволі відчинилися.

В кімнаті стояв напівморок. Величезне, замалим не від підлоги до стелі, вузьке стрільчате вікно заплітав іззовні хміль, і воно ледве пропускало денне світло. Ти ступив кілька кроків і роззирнувся.

Висока, із залишками позолоти стеля вгадувалася над головою. Три стіни повністю заставлені книгами з тисненими шкіряними корінцями кого завгодно сповнили б трепетом. Мимоволі подумалося: “Скільки ж їх тут?”

— Чотири з половиною тисячі! — Ти вже не звертав уваги, що він перехоплює твої думки. — Їх почав збирати ще мій прапрадід, обчищаючи корабельні каюти перед тим, як судно мали пускати на дно.

Четверта стіна була зашторена.

— Там лабораторія. — Ерні відвів рукою побиту міллю тканину, і ти, побачивши засклену перегородку, підійшов ближче.

За склом, на незграбних столах, на нефарбованих полицях, просто на кам’яній підлозі громадилися

колби, пробірки, реторти, триніжники, штативи і ще безліч усяких пристроїв. “Лабораторія алхіміка. — Так подумав би, напевно, не тільки ти. — Що ж тут шукають? Філософський камінь, а може, золото?”

— Я не шукаю золото. — Ерні попрямував до крісла. — Це надто нікчемне заняття, щоб витрачати на нього багато років, а може, навіть, і життя — найбільшу цінність.

… — Я ніколи не шукав золота, — провадив далі Ерні, коли ви сіли в глибокі шкіряні крісла. — Навіщо воно мені на старості літ?! Все багатство, нажите за безконечно довгі роки, я готовий віддати за день, та що там за день, за годину життя, відкуплену у смерті. Що може цінуватися на цьому світі дорожче часу, часу, з якого зіткане наше буття?! Час безцінний! Що слава, гроші, кохання, почесті за тією межею, до якої ми всі прямуємо?! Все, геть усе втрачає сенс, коли надходить остання хвилина. Людство від початку пішло неправильним шляхом, від тієї самої миті, як усвідомило себе. Ледь спромігшись мислити, людина повинна була кинутися шукати відповідь на одне-однісіньке питання — питання питань: як стати безсмертною? А потім уже думати про все інше. Насмілюся вас запевнити, що всі інші проблеми, над якими марно б’ється людський рід, уже багато сотень років були б давно розв’язані, якби була вирішена оця головна. Скільки блискучих умів зникло безслідно, не встигнувши дати світові й тисячної частки того, що могли! Скільки геніальностей, ледь спалахнувши, повинні були згаснути — скінчився відміряний їм долею час! Чи ж справедливо це? Чи розумно? Чи потрібно було винаходити колесо, зводити піраміди, відкривати ціною величезних жертв нові землі, складати й розв’язувати нікому не потрібні мертві формули, перш ніж буде написана одна, але найголовніша — формула безсмертя. Віками, тисячоліттями люди мріяли про це, та чомусь лише мріяли, вигадуючи красиві казки про живу й мертву воду, із заздрістю й захопленням дивлячись на тих, кому пощастило невідомо як вирвати у життя жалюгідну сотню років. Чому, скажіть мені, чому стільки часу було змарновано?! Хто й коли прокляв людство, паралізував його розум і волю на шляху до тих дверей, у які вже давно треба було увійти?! Не настав іще час? Не було світлих голів? Коли я вперше замислився над цим, я не міг знайти відповіді. Сьогодні я її знаю. Я повірив у доцільність усього, що відбувалося, і зрозумів, що ці роки, життя, мрії не минули безслідно. З найдрібніших порошинок природа мільйони років терпляче й наполегливо створювала, ревниво оберігала і зберігала пучечку дорогоцінного праху, землі, на якій колись повинно було прорости одне-єдине сім’я. І цей час настав. З дитинства я був певен, що народився для великого відкриття. Тепер я вірю, що світ, у який я прийшов, з надією чекав на мене; що все до моєї появи було тільки прелюдією. Я лиш не знав, за що мені належить узятись. Але я не поспішав. Я чекав, чекав миті, яка повинна була визріти в часі. І я вірив, що зможу все. І ось одного разу на березі річки сталося те, про що ви вже знаєте від Крістіни. Переді мною з’явилася мета. Кохання до звичайнісінького дівчиська зфокусувало в одну точку всі мої думки, бажання, здібності. Віднині для мене не існувало вже нічого, крім цієї точки. Я безмежно вдячний вашій дружині. Вона, а точніше, почуття до неї послужило тим каталізатором, без якого реакція не відбулася б, хоча я і певен — це теж було зумовлено. Повірте й заспокойтеся — все вже минулося й забулося. Інколи я з висоти, на якій стою тепер, озираюся на те далеке минуле з усмішкою поблажливості. І все ж, повторюю, я вдячний Крістіні, хоч справа, звичайно, не в ній, а в мені.

П’ятнадцять літ ця бібліотека і лабораторія були моїм світом, за межами якого для мене нічого не існувало. Я їв, спав тільки тому, що мені нагадувала про це мати. Вона єдина, хто всі ці роки був поряд… І ось одного разу я зрозумів, що вже стою на порозі відкриття, яке затьмарить усе, зроблене до мене кращими умами людства. Ніщо не зрівняється з ним і в майбутньому. Ви не фахівець, і я не стану забивати вам голову деталями. Ви все одно нічого не зрозуміли б. Скажу лише, що я нічого не брав на віру. Я комбінував, співставляв неспівставне: медицину і астрономію, фізику і чорну магію, ботаніку й алхімію, історію й зоологію. Я мимохіть робив відкриття, які принесли б славу будь-кому, та я забував їх, відкидав, ішов далі — до головної мети. Я розмовляв з людьми, які за сьогоднішніми сміхотворними мірками прожили дуже довго — сто й більше років. Я

ставив їм тисячі запитапь: що вони їли, пили, скільки спали, чим займалися, що любили, про що думали, хто були їхні батьки, діди? Я хотів знати про цих “патріархів” більше, ніж самі вони знали про себе. Нарешті настав день, коли я міг сказати: безсмертя не поза людиною, а в ній самій, у тому, що і як відбувається в тих найдрібніших клітинах, з яких складається все живе. Промінь пошуків звузився, але й тоді переді мною залишалося безліч запитань без відповідей… Бачу, що ви втомилися, напевне, вас цікавить зараз тільки одне — чого я врешті досяг? Буду відвертим: цієї ж хвилини, отут, я ще не можу дати вам безсмертя. Проте я знаю, як це зробити! Залишилося пройти всього кілька кроків, і, на жаль, я не можу їх здолати без вас, точніше — без вашого банкового рахунку. Мені потрібна електрика, потрібні мікроскопи, креслення, які я сам розробив, мені потрібні потужні насоси для створення вакууму і ще багато, багато чого, в чому ви не розбираєтесь. Натомість я дарую вам час, який зупиниться для вас, я дарую вам вічне життя, і не просто вічне життя — вічну молодість!

Ерні раптово вмовк, і ти відчув, як він втомився, знесилився, згас. Довгих п’ять, а може, й десять хвилин ви сиділи в повній тиші, не зронивши й слова.

Нарешті він звівся, якось байдуже поглянув на тебе й сказав хрипко:

— А тепер прошу до лабораторії…

…День уже закінчувався, коли ти повертався додому. Сонце світило в спину, і довга німотна тінь твоя, повторюючи всі твої рухи, стелилася попереду.

Отже, до ранку ти мусив прийняти рішення: Ерні відмовився чекати довше — тільки до ранку. Він вважав, що й так робив тобі велику послугу. Цей маленький жалюгідний чоловічок несподівано ставав диктатором, безпомилково відчувши, що перемога вже на його боці. Ну що ж, він мав право ставити умови…

Ти раптом зупинився і огледівся, немов хотів упевнитися: все, що діється навкруги, — не сон, не примарилося тобі.

Стало моторошно. Захотілося тієї ж миті, негайно опинитися серед живих людей, на вечірніх привітних вулицях, чути голоси, бачити усмішки й самому говорити й усміхатися так, як усі, відчуваючи себе одним із багатьох.

Коли ти опинився біля свого дому, вже зовсім стемніло.

У всіх вікнах світилося, й ледве ти збіг на ґанок, як двері навстіж розчинилися, й твоя Крісті — мила, смішна, наївна Крісті — кинулася, ридаючи, до тебе.

…А потім була неспішна вечеря при свічках, сумні очі Крістіни, які, здавалося, вже тоді бачили те, чого ти ще не помічав. Раптом ти спіймав себе на думці, що дивишся на дружину, на свічку, на накритий важкою гаптованою скатертиною стіл, немов прощаєшся, вирушаючи кудись далеко, звідки тобі вже не повернутися, й ти знаєш про це, але йдеш, відчуваючи якийсь хворобливий захват перед невідомим, захват перед майбутнім, сприймаючи водночас і приреченість теперішнього.

Вранці ти прокинувся пізно — Крістіни поруч не було. Ти почекав трохи свою дружину, потім встав і пішов до ванної. Коли, поголений і збадьорений холодним душем, ти повернувся, всі вікна в сад були розчинені навстіж, кімнатою гуляв вітер, а на столі стояв величезний букет рум’янку.

— Крісті! — покликав ти, але ніхто не відгукнувся.

Вона сиділа у вітальні й чекала на тебе.

— Ти дуже неспокійно спав, тому я не хотіла тебе будити вранці, — сумно, немов перед прощанням, вимовила вона. — Тобі наснилося щось погане?

Вона дивилася на тебе печально.

— Котра година? — Ти здивовано поглянув на величезного годинника в кутку.

— Мабуть, близько одинадцятої. Я зупинила його. Він так гучно б’є. Я боялася, він збудить тебе й ти підеш… Але ж ти нікуди не збираєшся, правда?

— Звичайно ж, Крісті! — збрехав ти. — Хіба що невеличка справа в місті. На мене чекають о дванадцятій.

— Я знала, що ти залишиш мене.

— Вибач, але мені не можна запізнюватись. Більше вона ні про що не запитала, і ти, як міг спокійно й упевнено, попрямував до кабінету.

Годинник на камінній полиці показував чверть на дванадцяту. Ерні міг чекати ще сорок п’ять хвилин. Ти відкрив сейф, узяв чекову книжку, маленький револьвер, поклав усе те в кишеню й повернувся до вітальні. Крістіна так само непорушно сиділа за столом. Коли вона подивилася на тебе, в очах у неї стояли сльози. Та треба було поспішати. Ти підійшов і поцілував їй волосся. Вона схопила твою руку, немов намагаючись втримати, але одразу ж випустила.

Біля хвіртки ти, як завжди, озирнувся.

Твоя дружина стояла на ґанку. Здавалося, вона хотіла підняти руку й помахати тобі, але не в змозі була цього зробити… Й тепер, після стількох років, згадуючи її, бачиш Крістіну не в університетській бібліотеці, де ви зустрілися вперше, не на березі озера, де сталося незабаром те, що повинно було статись і чого ви обоє так хотіли, не у весільному екіпажі, щасливу й щемливо жадану, а на ґанку вашої нової оселі, коли вона вже знала, що втратила тебе назавжди…