Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Саймак Клиффорд Дональд

…Коні бігли риссю, й карету розгойдувало й підкидало на вибоїнах. Ти вчепився в бильце й широко розставив ноги, впираючись ними в підлогу. Скоро ви підкотили до парку, і ти подумав, що вчора ввечері ця дорога була довшою.

І парк, і будинок сьогодні видалися нараз простими й звичайними, ти раптом помітив, що обидва вони вмирають. Половина лип всохла від старості, ставок затягнуло баговинням, а будинок стояв весь у тріщинах, із забитими вікнами першого поверху. Невже тут повинно було звершитися або й вершилося вже те, про що тобі вчора розповідали?

На мить ти завагався перед дверима, шукаючи очима шнурок від дзвінка, але, так і не знайшовши його, натис на бронзову ручку.

Опинившись у порожній, захаращеній

вітальні, ти розгубився — ніхто не чекав на тебе, не зустрічав. Ти постояв кілька хвилин, розглядаючи потемнілі дубові сволоки низької стелі, стіни, обшиті дерев’яними панелями, кам’яну підлогу, давно не метену й не миту, поїдені міллю й мишами килими, й поволі попрямував до широких дерев’яних сходів, що вели нагору.

Спочатку ти хотів гукнути господарів, точніше, господаря, та щось втримало тебе. Напружившись і чомусь скрадаючись, ти почав підніматися стертими, бозна-коли фарбованими сходами. Опинившись на другому поверсі, ти зупинився, не знаючи, куди йти далі. Праворуч і ліворуч тягся вузький темний коридор, кінців якого в сутінках не було видно. Ти повагався трохи, усе ще сподіваючись, що тебе зустрінуть, але довкола була та ж просякнута пилом тиша. І тоді ти вирішив чомусь піти праворуч.

У напівтемряві всі двері були однаковими. Ти навшпиньках підходив до кожних, прислухався й обережно прочиняв. І зупинявся на порозі, не наважуючись увійти: тобі здавалося, ледве ти ступиш крок уперед, двері за спиною з гуркотом зачиняться й хтось, хто стежить за тобою весь цей час, голосно й радісно зарегоче в коридорі, нарешті впіймавши тебе.

Кілька разів коридор завертав, і біля кожного повороту тобі хотілося повернути назад, та якась сила вела й вела тебе далі, ти йшов, знову завмираючи перед кожними дверима. Ти вже збився з ліку й не знав, скільки було їх. Інколи тобі здавалося, що кружляєш на місці, що заблукав і вже ніколи не виберешся звідси, від такої думки тебе кидало в жар. Врешті твої нерви не витримали, й ти вирішив таки вертатися, але коридори, якими ти тепер проходив, були зовсім незнайомі тобі, як і кімнати, до яких ти зазирав. Ти вже не міг сказати, скільки часу блукаєш у цьому лабіринті. Кілька разів рвучко обернувшись, ти встигав помітити чиюсь тінь, що миттю зникала. І тоді ти вклякав і вкривався холодним липким потом. Ти не витримав, дістав револьвер і затис його в руці перед собою, не впевнений однак, чи вистрелиш, коли буде потреба. Ти вже не думав, навіщо прийшов сюди, й бажав тільки одного — швидше вирватися з цієї пастки. Шурхіт і голоси тепер вчувалися тобі за кожними дверима. Ти вже йшов не скрадливо, а майже біг. Тупіт твоїх кроків, відлунюючи від стін і стелі, гнався за тобою страшним тупотінням юрби, яка переслідувала тебе. В якусь мить ти відчув, що твоє волосся ворушиться, і, не тямлячи себе від жаху, закричав… Зненацька ближчі до тебе двостулкові двері розчинилися, й ти побачив перед собою Ерні. Він глузливо всміхався, та зараз це не мало для тебе зовсім ніякого значення. Ти кинувся до нього як до рятівника. Він відступив, пропустивши тебе до бібліотеки, і зусиллям причинив за собою важкі двері.

Побачивши високе вікно, два знайомих крісла, скляну перегородку, за якою була лабораторія, полиці з книжками, ти з полегкістю зітхнув, готовий у ту хвилину присягтися, що ріднішої, затишнішої кімнати не знав за своє життя.

— Я заблукав, — мовив ти до Ерні.

Він байдуже кивнув і показав на крісло, помітивши, напевно, що ти ледь тримаєшся на ногах.

Ти впав на м’яке піддатливе сидіння і раптом помітив, що тримаєш у руці револьвер. Ерні влаштувався навпроти і пильно дивився на тебе. Він не зронив і слова. Ти засунув револьвер до кишені, не збираючись нічого пояснювати, і втомлено заплющив очі.

Ерні не квапив тебе. Безодня втоми, апатії, байдужості поглинула тебе й, не розплющуючи очей, ти вимовив у порожнечу:

— Я згоден…

Літо

кінчалося. Все рідше випадали сонячні теплі дні. Майже весь свій вільний час Крістіна проводила в саду, зі своїми квітами. Вона зробилася мовчазною і задумливою. З кожним днем між вами росла стіна відчуження, яку вже ніхто не міг зруйнувати. Інколи навідувався по гроші Ерні, ти виписував чек на суму, яку він називав, і він зникав. За час, що минув після вашої першої зустрічі, Ерні спав з лиця, і, здавалося, ще більше почорнів. Ти ніколи не цікавився, як у нього йдуть справи. За будь-якої погоди він приходив пішки. Навіть коли дощ лив як з відра.

Коли він з’являвся перед тобою, думаючи про щось своє, заляпаний грязюкою, з чужими порожніми очима, ти був певен, що він навіть не помітив, як пройшов оті кілька миль від старого парку сюди. Крістіна ніколи не питала про його візити, і ти був вдячний їй за це.

Раз чи двічі на тиждень ти сам їздив до Ерні.

За старим будинком, на галявині закінчувалося будівництво невеликої електростанції. Ти зупинявся неподалік і спостерігав, як два літні гладкі муляри старанно клали червоні цеглини. Ти ніколи не підходив близько, уникаючи запитань і розмов.

За ті кілька місяців, що ти знав Ерні, ти лише одного разу бачив його матір — у вікні третього поверху, під самісіньким дахом. Вона сипала щось на карниз, по якому надувшись і воркочучи походжали голуби. Ти вклонився їй, але вона не помітила тебе.

Ерні поспішав закінчити переобладнання лабораторії й будівництво електростанції до зими.

— Я люблю працювати взимку, взимку в мене все виходить. — Кілька разів говорив він тобі.

У кінці жовтня пішли безперервні дощі. Одного вечора на порозі твого кабінету несподівано з’явився промоклий до нитки, забрьоханий багнюкою Ерні.

— Я закінчив обладнувати лабораторію і хотів би, щоб ви подивились на неї.

Навіщо це було йому потрібно так нагально? Прагнув похизуватися? Почути від тебе слово схвалення? Чи знайти підтримку перед вирішальним кроком?

Ти кинув погляд на калюжу, яка натекла з його плаща, й уявив, що діється зараз надворі.

— Пусте, ми доберемося каретою. Вона біля воріт.

Ти підвівся й мовчки пішов одягатись. У спальні Крістіни не було. Ти обшукав увесь будинок. Вона сиділа на підвіконні в маленькій наріжній кімнаті й безгучно плакала, дивлячись у сад. Невже вона вже тоді знала, що чекає вас попереду — тебе і її?..

Ти не наважився підійти до неї і тихо вийшов.

…Додому ти повернувся лише наступного дня опівдні, тупо прочвалавши грязюкою кілька миль під дрібним холодним дощем. Ерні вперше пропонував тобі залишитися, перечекати негоду, але тобі хотілося спокою, хотілося опинитись у себе вдома й нікого не бачити.

Дорогою тебе почало лихоманити. Інколи, опам’ятавшись, помічав, як розмовляєш сам із собою. Перехожі зупинялись і вражено дивилися тобі вслід.

Ти не пригадуєш, як доплентався тоді додому, як перелякана Крістіна вибігла до тебе на ґанок, як відмивала потім у гарячій ванні, як сиділа три доби біля твоєї постелі, коли ти метався в гарячці й лікар, рахуючи через кожних п’ять хвилин твій пульс, не дивився на Крістіну й лише хитав головою.

Про все це ти дізнався потім, коли твоя хвороба відступила…

Промайнув тиждень. Попередивши одного разу Крістіну, що маєш справи у банку, ти поїхав до Ерні.

У коридорах горіло світло. Ти вже не відчував ворожості кімнат, дверей, повз які проходив, немов вони зрозуміли й прийняли тебе.

Бібліотеку важко було впізнати. Замість книг на полицях у безладді лежали і стояли колби, змійовики, великі й малі слоїки із зеленого скла. Пахло горілим і ще чимось, незнайомим тобі. В деяких склянках, наповнених каламутною рідиною, ворушилася якась сірувата безформна маса, і ти гидливо здригнувся, глянувши на неї. Відчинилися завішені фіранкою двері, й на порозі став Ерні.