Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Саймак Клиффорд Дональд

— Еліксир молодості? — посміхнувся ти, хоча тобі було зовсім не до сміху.

— Він сказав тоді не так. Він сказав тоді — БЕЗСМЕРТЯ. І це слово чомусь злякало мене. Знаєш, чому я згадала тепер про це? Вони з матір’ю жили дуже бідно, і він присягнувся мені тоді, того вечора, що коли й попросить у когось грошей, то лиш упевнившись, що досягнув свого. Він був дуже гордий і самовпевнений — таким і лишився. Тільки щось надзвичайне могло примусити його прийти до тебе.

Отож, відтоді він почав уникати мене. У нього й раніше не було друзів, а після того він і зовсім замкнувся в собі. Ми закінчили школу. Я вступила до університету й навідувалася до батьків не часто. Іноді я питала про нього, та ніхто нічого до ладу не знав. За вісім років нам так і не довелося

зустрітись. А потім… потім з’явився ти… Вона змовкла, а ти сидів непорушно і намагався осмислити почуте. Після розповіді Крістіни вже не було впевненості, що вдасться випровадити Ерні. “Принаймні не так легко, — говорив ти собі. — Навіть, якщо все це дурниці, а ймовірніше так воно і є, варто познайомитися з цим диваком ближче”. Ти вже не був таким рішучим, як півгодини тому: “Хто знає, може, колись у нього щось та й вийде”. Ти говорив собі все це, і вже розумів, що то дрібні, нікчемні відмовки, подачка своєму самолюбству, бо відтепер ти підеш за цим “диваком”, як ти його назвав, і будеш слухняним йому. Слухняним, адже те, що він пропонує, варте всіх коштовностей світу. І ти раптом зловив себе на тривожній думці, що поки ти сидиш отут і втрачаєш час, Ерні передумає і звернеться до когось іншого. Ти обережно відсторонив дружину, що затихла, немов заснула. Поцілував її в очі.

— Крісті, він чекає…

— Сіде, любий, мені страшно.

— Дівчинко моя, чого можна боятися в цьому старому затишному містечку такого прекрасного ранку. Я повернуся за годину, і ми з тобою посміємося над тим, що повідає мені Ерні.

Глянувши на свого кишенькового годинника, ти вже впевненіше додав:

— До обіду я обов’язково повернусь, і ми погуляємо з тобою в лісі за річкою…

Ерні чекав, сидячи в кріслі, гортаючи якийсь тижневик. Коли ти увійшов, гість насмішкувато подивився на тебе:

— Невелика консультація? Сподіваюся, Крістіна вам усе розповіла?

Знітившись, ти не знайшовся, що відповісти. Тоді ж ти вперше відчув, як віднині людина, що сидить у твоєму кабінеті, заволоділа тобою. “Йому не гроші потрібні — йому потрібна моя душа, — приречено і чомусь покірливо подумав ти. — Але чому я, чому саме до мене?!”

Ви збігли східцями й попрямували до воріт. Ранок справді був чудовим, і ледве ти вдихнув густе, ще не розігріте сонцем повітря, всі твої страхи й сумніви враз розвіялися, розтанули, і ти вже знову був самим собою — молодим, коханим, щасливим, впевненим у собі, багатим. А поруч дріботів усього-на-всього погано вдягнений, жовчний невдаха, що намагався тебе обдурити, виканючити трохи грошей. “Ну що ж, подивимося, чим він мене звеселить”, — майнула поблажлива думка, і тобі раптом захотілося розсміятися. Ти озирнувся. Крістіна стояла у вікні й, немов прощаючись надовго, махала тобі рукою, печальна й прекрасна. І тому, що ти побачив її, а потім і подумав про неї, настрій твій зробився ще кращим і ти бадьоро закрокував до воріт. Ерні ледь устигав за тобою.

Причинивши хвіртку, ти зупинився.

— В який нам бік?

— Ми можемо піти прямо і перетнути все містечко, але можемо й скоротити шлях наполовину, як вийдемо на луг.

— Якщо ви не заперечуєте, підемо прямо — я хочу краще знати місто, де збираюся прожити все своє життя.

— Боюся, років через триста вам тут набридне, — Ерні сказав це так спокійно й буденно, немов повідомив між іншим, що скоро буде дощ.

Поки ви перемовлялися, під’їхала і зупинилася карета, але ти відмахнувся від кучера і рушив уперед.

Містечко виглядало чарівно. Саме таким ти уявляв його собі колись з розповідей Крістіни. Все було свіжим, прибраним і вмитим, і ти тут же пообіцяв собі, що відтепер кожного ранку виходитимеш із Крісті на прогулянку. Ти блаженно мружився від сонця, глибоко вдихав п’янке повітря і думав, що тут можна було б жити й триста, і тисячу років, і раптом інша думка, що цього ніколи не буде, не може бути, ледь не зіпсувала все, але ти швидко відігнав її й крокував далі, всміхаючись і роздивляючись крізь повиті диким виноградом і хмелем чавунні огорожі, старовинні особняки

з червоної цегли, дбайливо доглянуті газони перед ним, посипані щебенем доріжки в садках.

— Зараз нам праворуч, — нагадав про себе Ерні, і ти, виринувши із забуття, знову побачив поряд себе маленького, миршавенького і нещасного чоловічка.

Нараз зробилося шкода його, шкода, що він не вміє чи не може радіти цьому ранкові, смарагдовим газонам, фонтану, голубам, перехожим. Чому так? Може, він повірив у своє безсмертя і неповторність кожної миті вже не хвилювала його, а розум і серце стали холодними і байдужими? Але ж тоді він мертвий. І сам не помічає того. Безсмертний мрець… І слідом за цим ти подумав, що нікуди не підеш, а зараз, просто отут, даси Ерні півсотні й нехай він хоча б сьогодні буде трохи щасливим. Ти вже був потягся за гаманцем, але помітив насмішкуватий погляд з-під крислатого капелюха.

— Схоже, ви збираєтеся відкупитися? Знаєте, мені весь час робиться смішно, тільки-но подумаю, що умовляю я вас, а не навпаки. Готовий закластися, що завтра, а може, вже й сьогодні ввечері ви жахнетеся, коли зрозумієте, від чого намагалися відмовитись.

Чарівність ранку потьмарилася після тих слів. Біля тебе знову стояв не маленький, ображений долею чоловічок, а неприємний тип, перед яким ти був увесь як на долоні. Аби швидше покінчити з цією комедією, ти підняв руку й гукнув карету, яка, здавалося, тільки того й чекала.

Всю недовгу дорогу їхали мовчки, думаючи кожен про своє. Із задуми тебе вивів голос Ерні, і ти побачив, що карета стоїть у величезному здичавілому парку, під квітучими столітніми липами, серед гудіння бджіл і пронизливого крику якихось птахів.

— Прошу! — Твій попутник уже сплигнув на землю і єзуїтськи посміхався, чекаючи тебе.

Ти став на приступку, карета гойднулася, й Ерні довелося підтримати тебе. Дотик маленьких сухих долонь був неприємним: здавалось, вони ласкаво обмацували, відшукуючи найвразливіше місце. Ти внутрішньо здригнувся й поспішив подякувати. Потому, порившись у Кишені, навіть не глянувши, скільки даєш, простягнув кучеру монету. Старий — тільки тепер ти побачив його обличчя — радісно кивнув, і смикнув віжки, хвацько цьвохнув довжелезним батогом, і порожня карета, підстрибуючи на вузлуватому корінні, що повиповзало із землі, погриміла до містечка.

Ви лишилися самі.

Дім з’явився на повороті стежки несподівано. Побачивши його, ти мимоволі зупинився, вражений, ніби побачив картину старого майстра в якомусь зовсім не підходящому для того місті.

— Будинок зводив ще мій прадід, коли нашого містечка не було і в згадці, — прилетіли до тебе здалеку слова Ерні.

Високі, мабуть, товсті, вкриті рудуватим мохом стіни, викладені з абияк обтесаного каміння, здавалося, виростали просто із землі, разом, з віковими деревами, що їх оточували. І так само, як ті дерева, стіни були живими, сягали в глибінь чіпким корінням. Це був навіть не дім, а невелика фортеця на березі колись викопаного ставка, що за довгі роки заріс ряскою і лататтям, на великому круглому листі якого, пробиваючись крізь віття старого парку, непорушними теплими плямами лежало сонячне світло. І все, що було з тобою досі, враз стало чимось далеким, чужим і байдужим. Захотілося, не сходячи з місця, сісти на траву й забути про все на світі…

Зсередини дім був такий, як і ззовні: міцний, справжній, надійний. Ви проминули хол, вітальню, піднялися східцями на другий поверх. Здавалося, в домі, крім вас, нікого немає.

— Я мешкаю тут лише з матір’ю, — знову вгадав твої думки Ерні, йдучи попереду й не обертаючись. — Їй уже дев’яносто, і вона рідко виходить із своєї кімнати.

Ви зупиняєтесь перед масивними дубовими дверима, вкритими темним лаком.

— Бібліотека і моя лабораторія. — Господар дістав із схованки за дерев’яною панеллю великого бронзового ключа, вставив його у замок і повернув обома руками.