Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
— Татусю! — втомлено зверталась вона до чоловіка, лаштуючись у робленій позі на диван. — Перевір уроки у сина. А я відпочину трохи. День сьогодні видався важкий…
…Прийшов Валерка Лебедєв — син двоюрідної Машиної сестри. Він звивався всім тілом і вульгарно похмикував, певне, вважаючи, що саме така поведінка найбільш пасує джентльмену. Валерка тицьнув квіти господині, по праву давнього друга чмокнув Соню в щоку й міцно потис руки чоловікам. При цьому він мовби між іншим повідомив, що “мазер” не прийде — “за п’ять хвилин болячка торохнула”. Тут же Валерка перекинувся увагою на дитину, демонстративно
Мишко зрідка виходив з кухні, вітався з гістьми, брав у жінок пальта і з полегкістю вертався на кухню. До кімнати він не йшов, бо знав, що дружина соромиться його присутності. Їй було ніяково за його професію, за його “невміння жити”, за недорікуватість у розмовах. Маша соромилася, що він такий незграбний тілом і чутливий душею; вона паленіла, коли чоловік усміхався своєю дитинною ніяковою усмішкою. Це видавалось їй майже непристойністю.
У повсякденні Маша ще якось терпіла ці Михайлові риси, але при гостях… Ні! Хай собі сидить на кухні. Неандерталець якийсь, а не сучасна людина. А чого варта шия! Як вона раніше не помічала цієї червоної, порослої густою щетиною шиї?
Мишко жалів дружину, вважаючи, що вона перебуває в полоні емоційності, що вона, як і більшість людей, покірна виконавиця диктату підсвідомих потягів, з котрими — сліпими й злісними — можна впоратися спільно й тільки при максимальному напруженні всіх зусиль.
Якось він спробував пояснити цю свою думку, але та спроба викликала такий напад люті, що йому й слова десь поділися.
— Ти! Ти-и! — вигукнула Маша, стискаючи кулаки й спопеляючи його очима. — Знову свої нікчемні жалощі! Праведник нещасний! Самоук заплішений!
І Мишкові більше не хотілося їй пояснювати.
А тепер він сидить на кухні, гортаючи журнал і неуважно дослухаючись до того, що робилося в кімнаті. Веселощі були в розпалі; покриваючи хрипкий голос магнітофонного барда, лунали вибухи сміху. Певне, що то вже Валерка потішав публіку анекдотами.
Почулися стрімкі кроки, й до кухні зазирнула розчервоніла дружина.
— Чого сидиш, наче гриб? — Вона промовила ці слова так, мовби подала милостиню; проте усмішка миттю злетіла з її обличчя, погляд став пильнішим. — Іди! Гості хочуть бачити господаря. Тільки дивись мені, щоб без коників. Не псуй людям настрій.
Мишко, зіщулившись і згорбившись, рушив услід за дружиною. Ввійшовши до гостей, він старанно їм посміхнувся і сів, аж завмер. Руки склав на колінах, а погляд втупив у підлогу.
— Ось послухай, що твоя жінка розказала, — прискаючи сміхом, озвався Валерка. — В її класі один учень написав у творі: “Маленьких людей, яких колись описували Гоголь, Достоєвський і Чехов, тепер немає. Всі вони виросли, бо акселерація…”
Мишко силувано реготнув, йому подумалося, що маленькі люди люблять сміятися з інших маленьких людей. Тоді вони самі собі видаються більшими. А втім, з великих людей вони теж сміються, намагаючись таким чином принизити їх до свого рівня.
— Валерко, ану, підкинь ще анекдот, — попросив Славко Кочергін і якось багатозначно підморгнув при цьому.
— Ні! — весело й натхненно вигукнула господиня. — Спочатку всі вип’ють! Мишко, ти чого не наливаєш гостям?
Мишко налив.
Валерка, настромивши на виделку масний маринований грибок і розмахуючи ним, почав:
— А оцей не чули? Мені давно розказали. Цікавий такий випадок… Ну, діло було так. Приїжджає чоловік з відрядження, а дружина, звісно, в цей час…
Мишко з болісним напруженням переводив погляд з одного гостя на іншого. Оповідач смакував подробиці й жваво жестикулював, решта розуміюче всміхалася, наперед відгадуючи розв’язку. Валерка, скорчивши відповідну фінальній сцені анекдота гримасу, закінчив розповідь; гримнув регіт. Мишко спіймав на собі контролюючий погляд дружини, але не засміявся, як усі, а спохмурнів. “Ну чому, чому вони сміються? — болісно думав він. — Нічого ж смішного нема!” Йому було шкода ошуканого чоловіка, соромно за нечисті жінчині справи.
— Ти не зрозумів? — шарпав Мишка за рукав Сашко, а сам аж заходився од сміху. — Розумієш, коханець вилазить із шафи, махає руками й каже: “Ти що, молі не бачив?”
Мишко висмикнув руку, підвівся й вийшов. Веселощі за столом почали пригасати.
— Чого це він якийсь похмурий? — з образою в голосі спитав Славко, поправляючи краватку й застібаючи піджак.
— То ще нічого, — підпустила шпильку Сонька, — бувають ще гірші. П’яндиги, приміром.
Славко натяк на п’яниць чомусь сприйняв на свою адресу, геть образився і, з гуркотом відставляючи стільці, став вибиратися з-за столу.
Валерка, ображений нерозумінням анекдотів, рушив за ним.
Сонька встала, недбало закинула на плечі яскраву кашемирову хустку й з удаваною прикрістю сказала:
— Ну, коли вже чоловіки збираються, то й мені пора…
Даремно Маша, бліда від приниження, веселим, але тремтливим голосом умовляла гостей лишитися. За чверть години, навіть не випивши “на коня”, всі розійшлися.
Мишко, відчуваючи за собою провину, зачаївся на кухні.
Коли дружина люто загримкотіла посудом, прибираючи зі столу, він тихенько підійшов до неї й видихнув:
— Машо… Чуєш, Машо? Невже ти не розумієш?..
— Тепер я розумію все! — відрубала вона, не обертаючись.
Криця в її голосі додала Мишкові ляку, і він, намагаючись компенсувати промашку, запопадливо кинувся наводити на столі лад. Проте дружина проігнорувала старання винуватого чоловіка, не помічала навіть його самого, дивилася кудись крізь нього, не ронячи й слова.
Чутки про те, що Маша покинула Михайла, були найрізноманітніші. Багатьом було невтямки: чому? Мишко не п’є, не курить, за чужими спідницями не волочиться. З будь-якого погляду — серйозний чоловік, якраз для сімейного життя створений. Дехто на таку балачку заперечував: а хто його знає? Хіба в чужу душу зазирнеш? У тихому болоті…
Найзлісніші пліткарі метикували так: що від нього перегаром ніколи не пахло — то ще ні про що не свідчить. Морфій він собі колов. Ось що! Так, так! Натуральний вам опій. З брудного шприца просто через холошу — в стегно. Певне, від того й ходив весь час, мов не всі дома…
Мишко якраз був на чергуванні, коли дружина підігнала під будинок машину “Трансагентства”, поспіхом, переплачуючи вантажникам, винесла з квартири все нажите за сім літ подружнього життя добро і перебралась до матері на новий житловий масив.