Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
Тоді хвороба лише починалася — з нічних страхів і гострого головного болю. Вони все посилювалися, набирали нових форм. Світ довкола мене змінювався, мов у кривому дзеркалі. Люди здавалися то велетнями, то карликами. Коли мене водили до лікарів, я не все їм розповідав, боявся якогось страшного вироку. Назви психічних хвороб фантомами роїлися в моїй бідолашній голові, дзижчали, мов бджоли у вулику. Та ось з’явилося якесь дуже велике медичне світило — академік зі світовим ім’ям. Він поставив діагноз: “Мігрень. Так, так, особлива мігрень, не більше”. Він пояснив, що при такому захворюванні
Академік запевнив: “Полікуємо — і все минеться”.
Він сказав правду. Після сеансів лазеротерапії мігрені зникли. І я поступово забув про них.
Та ось майже через п’ятнадцять років вони виникли знову, супроводжуючись припадками. Пригніченість різко змінювалася напруженістю, зводило шийні м’язи, посилювалося тремтіння рук, в голові нескінченною низкою пливали кольорові видіння: розквітали в них казкові орхідеї — я бачив і запам’ятовував сотні відтінків, частину з яких мені щастило переносити на полотно, щоразу по-новому змішуючи фарби.
Мене лікували в різних клініках, марно. І коли я вже дійшов до відчаю, з’явився Він. Сказав, що прийшов з клініки. Його худорляве довге обличчя я спочатку ніяк не міг запам’ятати. Але вже через кілька днів, коли припадки почали слабнути, стала помітною чарівність його скупої недовірливої усмішки, яка ховалася в куточках близько посаджених очей. Вона спалахувала на коротку мить, коли він радів, і тоді навіть кинджально рівний проділ волосся і широкий ніс, що надавав обличчю жорстокості, здавались менш помітними.
Іван Степанович вмикав свій апарат і сідав поряд з ним, позираючи то на шкалу, то на мене. Відблиски сигналів то спалахували в його очах, то гасли, як мої надії. І знову спалахували…
Після дванадцяти сеансів він сказав:
— Поки що досить. Ви вже практично здорові. Через пару місяців провідаю. Припадки не повторяться.
Він не помилився. Я чекаю на його прихід тільки для того, щоб висловити свою подяку…
VII
Вона накинула на плечі барвисту хустинку, розправила її, піднявши кінці, і хустинка стала схожою на крила метелика. Глянула знизу на слідчого, перевіряючи враження, і продовжувала:
— …Прийшов перед виставою, каже — з поліклініки. Мовляв, прислали перевірити артеріальний тиск і зафіксувати ритми біотоків у ногах. У нього був з собою невеликий прилад.
— Коли ви відчули зміни?
Жінка примружилася, зірвала хустинку, зім’яла її в руці, різко відкинула голову — і синювато-чорне волосся розсипалось по плечах.
— Досить скоро. Вже в кінці па-де-де. Ноги стали неслухняними, невмілими, мовби взагалі не мої.
Тендітна, легка, з невеликим гострим носиком вона нагадувала пташку. Знову зазирнула в обличчя слідчому і спитала:
— Гадаєте — це він зробив? Навмисне? Навіщо?
— Поки що не можу відповісти на ваші питання. Тільки з’ясовую. Скажіть, будь ласка, він щось говорив про
— Може, й називався, та я забула. Ще б пак, після такого стресу! Ви знаєте, як це страшно відчути — та ще під час спектаклю, — наче тобі замінили ноги. А він що — мерзотник, досліди на людях проводить?
Трофиновський докірливо усміхнувся, мовляв: “Я вже відповідав на подібні питання, чи варто повторюватись?”
Жінка зрозуміла значення його усмішки, злегка порожевіла і усміхнулась у відповідь: — Вибачте, є такий гріх — цікава…
— Довго він пробув у вас?
— З півгодини, не більше. У нього спочатку щось не все було гаразд з апаратом.
Ми майже не розмовляли. Він сам, певно, не дуже балакучий, а я готувалася до вистави, всі думки вже на сцені…
— Як ви почуваєтесь тепер?
— Нормально. Нога ще, правда, поболює, але повернулась колишня рухливість і реакції. Ноги вже мої. І, знаєте, все, що сталося, здається чимось нереальним, наче й не було нічого. А може, мені тоді все просто привиділось? Нервовий стрес?
— Вас же оглядали лікарі. Перевіряли реакції…
— Так, так. Але як же воно так швидко зникло?..
— Може, вам здається, що минуло? А якісь сліди таки зосталися?
— Ні, ні, що ви? Трохи вмію за собою спостерігати, актрисі, знаєте, належить. І наш лікар каже, що все в нормі.
“Це я також мушу з’ясувати, — подумав Трофиновський. — Якщо підтвердиться… Що ж, це буде вагомою підставою на його затримання…” Він спитав:
— Може, ви пригадали ще якісь деталі…
— Он воно що… Скажіть відверто — моя відповідь вас не задовольняє? Дуже шкода, але більше я нічого не можу пригадати, слово честі. Надто він був якимось непримітним… Такий собі звичайний сірий горобець, котрий не відрізняється від інших сірих пташок. Навіть не скуйовджений… Гладенька зачіска з акуратним проділом… і, здається, все.
— Дякую, — мовив Трофиновський, підводячись і незграбно цілуючи простягнуту руку балерини. Ніколи раніше він не цілував жінкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирістю, невгамовним бажанням подобатись.
— За що ж дякувати, якщо я нічим вам не допомогла?
— Допомогли, та ще й як! — озвався слідчий.
Це не були просто ввічливі слова. У відповідях балерини крилося підтвердження його здогадки.
VIII
“Ні, він не був наївним. Він добре знав, що робить. Він тільки не міг передбачити всіх наслідків. І деякі з них неодмінно спробує виправити. Треба, щоб він якнайшвидше довідався про них…”
Слідчий зателефонував до редакції міської газети знайомому журналістові, домовився про статтю і терміни її публікації. Потім поїхав до медінституту.
Там його зустрів давній приятель Кость Жилко. Колись вони разом кінчали середню школу. Відтоді Кость встиг захистити кандидатську дисертацію, стати одним з ведучих фізіотерапевтів. Побачивши Трофиновського, швидко пішов йому назустріч, картинно розкинувши руки:
— Вітаю тебе, лікарю недуг людських, — голосно промовив він, і дві дівчини в білих халатах одразу ж озирнулися.