Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
Та чи не однаково — адже тільки я, я один, збагнувши, що справедливості поміж людьми не буде до того часу, поки її нема в матері-природі, зумів винайти знаряддя впливу на “джерела”. Воно допоможе встановити справедливість — найвищу справедливість, яка тільки може бути на Землі поміж людьми. І, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча геніальність улюбленця долі, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування світу. Так, так, лише турбота про обійдених долею та ще жалість до хворої дівчини з золотавим пушком на шиї і великими сумними очима, надихнула мене на Діяння.
ІІ
Ніколи не думала, що вітер буває таким лагідним і ніжним. Як він обвіває щоки! М’яко-пружна земля під ногами —
Люди йдуть назустріч, говорять про щось своє, і ніхто з них не знає, що стрівся з дивом. О так, з дивом! Як же інакше можна назвати те, що сталося зі мною? Повернулися надія і радість — світ рипнув на своїй вісі і обернувся до мене світлим боком.
Нарешті я зможу побачити вже не по телевізору виступ на арені цирку найріднішої мені людини. Страшно і солодко думати, що це мій брат, Вітька, виконує під куполом карколомні трюки. А втім, і в дитинстві він був відчайдухом. У дитинстві… Тоді і я брала участь у його витівках, тоді я була здоровою, мене ще не посіла ця проклята хвороба з милозвучною латинською назвою.
А потім — роки нерухомості, відчаю. І коли здалося, що вже нема і не буде ніякого просвітку, з’явився чарівник — добрий і великодушний, як Вітя, але зовсім не схожий на мого брата.
Іван Степанович стільки зробив для мене, що за все подальше життя я не зможу віддячити йому. Тим паче що його ніби оточує якесь невидиме поле, холод відчуженості. Можливо, це велич, яку мені не дано осягнути. Він розмовляє зі мною лагідно й чуйно. Але щось у ньому насторожує і лякає мене — чи то його погляд, який зненацька непорушно зупиняється на якомусь предметі, чи несміливий доторк. Пальці у нього холодні і неприємні. Я відчуваю це і мимоволі відсмикую руку, хоча й дуже боюсь образити Івана Степановича…
III
Він легко відштовхнувся від майданчика і побіг по канату. Далеко внизу, в темряві, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз він не розрізняв у ній окремих людей, але добре уявляв, як вони слідкують за ним, затамувавши подих, і скільки різних почуттів відбивається на їхніх лицях.
Уповільнилася музика маршу, з’явилися попередливі паузи, почав наростати барабанний дріб…
Він напружив ліву ногу, пограв м’язами, намагаючись начебто перевірити і відчути їх всі зокрема… Зараз він виконає, а краще сказати, створить свій трюк — подвійне сальто-мортале з жердиною на дроті. Ще недавно такий номер вважався неможливим навіть для найкраще тренованого артиста. Але в нього, у Віктора, м’язи ніг напружаться і розслабляться на частки секунди швидше, ніж у звичайної людини, і цього мусить вистачити, щоб здійснити неможливе.
Десятки разів його обстежували лікарі, дивуючись феномену. Мабуть, пильніше за інших його вивчав сестрин знайомий. Здається, він не лише вилікував Таню, а й закохався в неї. Сьогодні Тетянка зважилася прийти в цирк подивитися подвійне сальто. Як шкода, що з висоти її не розпізнати…
Звідси він бачить тільки те, що називають “обличчям публіки” — сотні облич, об’єднаних напруженим чеканням…
Музика стихає, грім барабанів посилюється і раптом обрізається лезом тиші.
Поштовх. Напружується спина… І вже в повітрі, вже перевертаючись, Віктор відчув, як гострою стрілою його пронизав страх. Десятки разів він виконував цей номер — жодного разу ані найменшої непевності. А зараз… Права нога боляче б’ється об дріт і провалюється в порожнечу. Віктор падає, все в ньому обмирає, а назустріч мчать вогні і крики… Він не міг знати, що цього вечора реакції м’язів його ніг протікають, як у всіх нормальних людей, — на частки секунд довше…
Падіння закінчується несподіваним ривком за спину. М’язи конвульсивно напружені. Віктор гойдається на страховочній
Він відчуває, як зсудомлює усередині, й лякається, що його може занудити тут, зараз…
Зовсім близько поручень майданчика. Тільки простягти руку, вхопитися за нього й відчути під ногами тверду поверхню. Постояти там зо дві хвилини, віддихатися і спробувати повторити… Але навіть одна згадка про це викликає прилив нудотного страху. “Що це зі мною? Ну, схибив, зірвався, з ким не буває…”
І все-таки схопитися за поручень не може, хоча той зовсім близько… Наближається — віддаляється, наближається — віддаляється…
Уніформісти зрозуміли його стан. Страховочний канат обережно опустив артиста на арену. Асистенти підхоплюють попід руки, ведуть за куліси. Підбігає стурбований і блідий інспектор манежу:
— Слава богу, все обійшлося. Тепер житимеш двісті років. Я вже оголосив, що обіцяний номер глядачі побачать завтра-позавтра…
Віктор заперечливо хитає головою…
— Ну, добренько, не переживай і не впадай у відчай. В кінці програми я оголошу, що ти захворів і номер відкладається до твого одужання. Домовилися?
Віктор нічого не відповідає. Він до болю зціплює зуби, силкується витиснути з пам’яті притрушену дрібною тирсою жовту арену і натягнуту тятиву каната…
IV
— Артист Віктор Марчук після невдалого стрибка більше не виступає.
— А в цирку працює?
— Ні, рішуче відмовився.
— Конфлікт?
— Справа не в тому. Розумієте, товаришу слідчий, вибачте, не знаю, як вас е-е-е… Павло Юхимович? Так ось, Павле Юхимовичу, артист Марчук… як би вам сказати? Він став калікою…
— За моїми даними, у Марчука не було травми.
— Крім психічної.
— І…
— І вона виявилася невиліковною.
V
Слідчий Павло Юхимович Трофиновський зовні мало виділявся серед своїх колег: середній зріст, стрункий, з пружною ходою, з правильними рисами обличчя, прямим римським носом, енергійним з ямочкою підборіддям, з чітко окресленими повнуватими губами. Але іноді його губи трохи розкривалися і застигали, а в широко поставлених світлих очах з’являлася відчуженість, яку малознайомі жінки приймали за ознаку мрійливості. Однак колеги знали: “Паша моделює ситуації” або “Трофиновський взяв слід”. Павло Юхимович у свої тридцять шість років мав дві урядові нагороди. Його вірші вряди-годи публікувалися в московських журналах. У слідчому відділі вважалося, що йому притаманна розвинена інтуїція, тож йому і доручили вести цю “дивну справу”.
Павло Юхимович відсунув папку, відкинувся на спинку стільця, прикрив очі, сортуючи в уяві описи різних подій: балерина Борисенко під час спектаклю пошкодила ногу, боксер Пінчерський в тренувальних боях зазнав підряд три поразки від значно слабших супротивників. І ось тепер — випадок з канатохідцем Марчуком…
Важко згадувати, яким побачив його Павло Юхимович в останню зустріч. Губи тремтять, очі блукають. Здавалося, Марчук на когось чекає і до відчаю боїться, якби цей “хтось” не прийшов. Тільки згодом Трофиновський збагнув, що хворий боїться своєї пам’яті. Всі його відповіді зводилися до незрозумілого бурмотіння: “Звичайний профогляд — кров’яний тиск, пульс, прослухав легені, перевірив реакцію м’язів…” “Професора” він пам’ятає погано: “Невисокий, худорлявий, з запалими очима, говорить швидко, ковтаючи закінчення слів”. Однак у клініці, яка обслуговує цирк, нікого схожого не виявилось. А тим часом у всіх потерпілих побував такий же “професор” з невеликим апаратом у чорній валізці. Говорив, начебто прислали з поліклініки для звичайного профогляду.