Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
Трофиновський завернув за ріг найближчого будинку й затупцював на місці. Почекав хвилину-дві. З-за рогу ніхто не з’являвся. “Приверзлося”, — подумав.
Він пішов далі. За кілька хвилин десь позаду почулися кроки, але він не озирнувся. Навмисне. Не можна піддаватися міражам. В дитинстві він був боягузкуватим і потім доклав чимало зусиль, щоб позбутись страху перед темрявою і невідомістю. Якщо справді хтось іде за ним з лихими намірами, він виявить себе. Трофиновський згадав, як одного разу пощастило його колезі Пінському. Той займався заплутаною справою банди Воловика. Ніхто не знав, де її “малина”, з ким у місті бандити мають зв’язки.
Пінському довелося трохи полякати невдах-грабіжників, одному навіть прострелив руку, але зате привів у найближче відділення міліції всіх чотирьох, троє з яких підтримували сповзаючі штани, бо їхні паски ніс слідчий…
Трофиновський знову згадав про вірші і тут раптом почув поквапливі кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповільнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману ніхто не з’являвся, тільки оддалік ледь темнів розмитий силует.
Несподівано Трофиновський забув, чому він тут, а не поспішає додому. В його пам’яті раз по раз лунали рядки: “Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть…” “Десь я читав ці вірші, — подумалось Трофиновському. — Мабуть, у журналі. А як там далі?.. “І він іде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту…”.Та що це зі мною? Це ж мої вірші! Я їх почав складати для міліцейської газети. Ну, що ж, цілком пристойні вірші. Ось тільки перший рядок не дуже… Чому — “мов луки”? Схил, правда… Тут краще: “Зі схилом напівзігнуті дороги…”
Він поглянув на годинника: “Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довіршувався!” І він звернув у провулок, не помічаючи того, хто його переслідує. Це була людина з напіввідкритою валізкою в руках, з якої висувався розтруб апарата…
XV
“О, люди, люди, як трудно вам зрозуміти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподівань і надій!” Вам би тільки мріяти, а я здійснюю і ризикую. Але замість подяки — нерозуміння і злість. Хіба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надією і шаною не зводив би з мене і мого апарата очей? Де захоплені вигуки: “Слава, слава, слава найвидатнішому з нас!”
Чую інше, зовсім інше… Порушую закон? Чому? Профілактичне лікування не заборонено. Оцей слідчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тільки зробив так, щоб він хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слідчий не вийшов би на мій слід. Отже, цей був ненормальним, як і всі щасливчики. Бач. як рано став “з особливо важливих”, та ще й піїт напіввизнаний! Ясна річ — необхідне профілактичне лікування, відтворення норми. Зрештою всі мають бути здорові, нормальні. Всі мають бути рівні — абсолютно рівні перед природою і суспільством. Тоді суспільство стане найбільш тривким, а всі члени його — більш ніж будь-коли задоволені життям, зокрема і він сам. Втямить це — подякує мені. Вождем має бути тільки той, хто уособлює Норму”.
XVI
— Павле Юхимовичу, пост номер один доповідає: за минулу добу ніяких подій.
— Звідки ви дзвоните?
— Тут, на розі, автомат.
“Ага,
Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку — вже зібралися співробітники групи, з якою він зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям і маленькими, притиснутими до голови вухами; біля столу сиділи старшина Мовчан, з синіми, мов волошки, очима і оманливою зовнішністю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький — енергійний, чіпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський відчув: всі чекають, що він скаже.
— Пости номер один і номер два треба зняти, — мовив Трофиновський. — Вони більше не потрібні.
Він помітив, як знизав плечима молодший лейтенант, і спитав:
— У вас є заперечення?
— Рано знімати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кінця перевірили вашу версію.
А в ній щось було.
— З’явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпілих. Ось ви, до речі, перевірте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан відвідає цирк…
Всі здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:
— Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури…
Синицин відкинувся на спинку стільця:
— Що це ви сьогодні так офіційно до нас? Проштрафилися?
— Вибачте, товариші…
Тепер уже він не міг не помітити здивування присутніх. “Що це зі мною діється? — подумав Трофиновський. — От і мама вчора казала…”
— Завдання всім зрозуміле? — спитав він і, не чекаючи на відповідь, наказав: — Виконуйте!
XVII
Папка зі справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Раніше Трофиновського насторожило б таке везіння. Але зараз він лише стиха радів, силкуючись не виказати своєї радості перед начальством. Адже на складеній ним схемі кінці деяких ліній майже зразу перетиналися.
По-перше, виявилось, що шляхи канатохідця Віктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради “феї квітів”, як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технікуму електроніки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надія. У той час Віктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, він зможе наблизитись до своєї обраниці. Спочатку він пробував стати поетом, потім — музикантом. Перебрав усі можливості і вже занепав духом, дійшовши висновку, що ніяким хистом не наділений.
Поміж численних Наталиних залицяльників самі собою виникали своєрідні турніри, де кожен претендент демонстрував свої знання і вміння: кидаючи скоса погляди на “фею”, “вражали” один одного ерудицією в різних галузях мистецтва, літератури і науки, змагалися в дотепності. Якось, коли вони всією галасливою компанією прямували в парк, молодий артист цирку вирішив приголомшити “фею”. Він пройшовся по перилах підвісного мосту, викликавши захват Наталі. Артист переможно глянув на пригнічених суперників: “Що, браточки, повісили носи? Це вам не цитати та хохми!”