Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
Шрифт:
Друм слухняно моргнув фотоелементами, а я натиснув кнопку дзвінка й мерщій униз.
За хвилину музика стихла. Потім пролунав голос Друма, який вітав господаря зі святом.
— Наша конструкція, — з гордістю сказав Костя. — Два роки пра…
Раптом запала глибока тиша. А далі почувся дзенькіт пляшок і розпачливий голос Друма.
— Масове алкогольне отруєння! — що було сили волав робот. — Небезпечно для життя! Хто там є, внизу, негайно викличте карету “швидкої допомоги”…
Я потер від задоволення руки й подався геть.
БІЛЯ
Перед завершенням робочого дня я зайшов до Андрія. В лабораторії панувала невимушена, я б сказав навіть, по-домашньому затишна атмосфера. Слюсар Митрич ремонтував водопровідний кран і, перебуваючи з приводу щойно одержаного авансу в дещо піднесеному настрої, незлобливо перемовлявся з комп’ютером, що стояв поруч.
— Ти от машина, залізяка бездушна, — бурчав по-батьківському. — Хіба ж ти розумієш, що таке аванс? Це ж свято душі…
— Та воно так, — тихенько зітхав комп’ютер. — Якщо алгоритм ікса прямує до епсилона, тоді звичайно…
Андрій сидів коло столу, переглядав місцеву газету. Я зазирнув через його плече й побачив черговий опус нашого спільного знайомого поета-багатоверстатника Гліба Чемерисова.
— Оце сиджу та й думаю, — мовив Андрій, — що змушує людей братися за перо?
— Відомо що, — сказав я. — Це коли не можеш не писати, коли — натхнення, коли…
— Думаю, все значно простіше, — не погодився зі мною Андрій. — Втім, давай перевіримо, що саме з названого тобою рухало пером нашого Гліба.
— Яким чином? — зацікавився я.
— Коли людина щось пише, — почав пояснювати Андрій, — вона підсвідомо кодує в написаному все те, що її в цей час найбільше хвилює…
— Тобто, образно кажучи, можна читати між рядками?
— Саме так, — кивнув Андрій. — Зараз ми перекладемо цей вірш на мову цифр, і наша ЕОМ на різних рівнях прозондує джерела натхнення автора…
Тим часом Митрич закінчив роботу, зібрав свій нехитрий інструмент і, бадьоро попрощавшись, зник. Андрій же всівся за пульт комп’ютера й, час від часу зазираючи до газети, почав швидко перебирати клавіші.
— Готово, — мовив через деякий час, вставляючи в ЕОМ бобіну з перфострічкою…
Вірш починався так:
“Над мого кохання білою лебідкою
В’ється сірий коршак ревнощів твоїх…”
— Читай, — сказав Андрій, коли з комп’ютера поповзла стрічка.
“До речі про птицю, — прочитав я. — Цікаво, почому нині на базарі кури?”
— М-да, — Андрій багатозначно поглянув на мене й знову натиснув клавішу. “Віра, звичайно, непогана дружина, — повідомляв наступний рівень зондування, — Біда — скупувата. Втім, її можна зрозуміти — вона господарка й мати… Ага, потрібно б Вовці черевики купити…”
Андрій перейшов на наступний рівень, добираючись до найпотаємніших джерел Глібового натхнення. “Вчора дзвонив отой зануда, нагадував про боржок. Де б його перехопити червінець, щоб Віра не знала? Хіба що гонорар отримаю…”
— Дурниці верзе твоя машина, — похитав я головою. — Надто в неї все крутиться навколо одного. Але ж мусить бути горіння, творчі пошуки?
— То в чому річ? —
За півгодини ми були в Чемерисова. Він якраз сидів коло столу, чадив цигаркою і гарячково щось писав.
Вибачившись за вторгнення, ми, як кажуть, відразу взяли бика за роги.
— Глібе, скажи чесно й відверто: що спонукає тебе писати вірші? — запитав я.
— Ну, хлопці, — з добродушною посмішкою метра усміхнувся Чемерисов, — якщо в двох словах, це — коли відчуваєш, що вже не можеш не писати…
Я переможно подивився на Андрія. Той мовчки відвернувся й почав перебирати книги, що стояли на полиці. А Гліб тим часом нахилився до мене й неголосно прошепотів:
— Будь другом, позич десятку — треба віддати одному зануді. Розумієш, це справа честі… Отримаю гонорар — поверну.
Внутрішньо вражаючись геніальній проникливості комп’ютера, я дістав з кишені десятку…
Коли ми вийшли на вулицю, я запропонував:
— Давай зараз підемо до лабораторії та спробуємо розшифрувати, хто отой тип, якому Гліб винен гроші?
— Не варто, — рішуче заперечив Андрій, ховаючи в гаманець щойно позичений мною Глібові червінець…
ВЕЧІРНЯ ПРОГУЛЯНКА
Я неквапом крокую тихою вечірньою вулицею. Під моїми черевиками ледь відчутно прогинається пластиковий тротуар. Час від часу мимо беззвучно пролітають розкішні легкові автомобілі. Сонце вже зайшло, але останні його полиски освітлюють високі сріблясто-рожеві хмаринки, тож надворі ще досить видно.
За ці роки я добре вивчив маршрут своєї щовечірньої прогулянки, тому йду машинально, ні на мить не замислюючись над вибором дороги. Зараз промину Смітів, потім Уолтгрейвів, далі підуть будиночки Річардсів, Уоркерів, Лоуренсів. Вітаючись з їхніми господарями, котрі займаються своїми звичними справами, дійду до рогу, де знаходиться садиба Стіва Меллоуна (веранда його будинку виходить просто на вулицю), і доки Фанні, дружина Стіва, вкладатиме спати найменшого з чисельної родини Меллоунів, півторамісячного Ніка, ми зі Стівом хвилину-другу постоїмо мовчки. Потім він запалить сигарету (я, на жаль, позбавлений такої можливості — слід економити повітря), кине звичне “Бувай, Френку!” і подасться додому. Тихенько стукне хвіртка, я залишусь сам.
Однак не надовго. З-за рогу, заточуючись після відвідин сусіднього бару, з’явиться мій постійний опонент і єдиний співрозмовник Джо Кібітц. Помітивши мене, як завжди зупиниться, вибалушить червоні, мов у ангорського кота, очі.
— Привіт, старий! — кине, дістаючи з нагрудної кишені вилинялої сорочки недопалок смердючої сигари. — Ще скрипиш?
— Як бачиш, — скажу я. — І тобі того ж бажаю…
— Ет, — відмахнеться Джо, шукаючи сірники, — недовго вже нам залишилось. От кинуть росіяни бомбу…