Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
Шрифт:
Вродливе Суренове обличчя червоніє, вуса піднялися сторчма, перед моїм лицем мелькають руки. Який темперамент, і як бездарно витрачається! Загалом-то він чудовий хлопець і дуже мені подобається. Я йому, здається, теж. Ото тільки ця набридлива “гірська” тема…
— Чому такий дурень? (Запитання, як ви розумієте, риторичне.) Чому не слухаєш розумних людей? Такий самовпевнений? Такий сильний? Власов, так? Жаботинський?
Імена цих видатних атлетів колись сколихнули щиру Суренову душу й лишилися для нього вищим втіленням могутності назавше.
— Та годі тобі з твоїми горами! А як тут люди жили тисячу чи десять тисяч років тому? Твої предки? Теж по горах з інструктором ходили?
— Мої
Наша біостанція розташована на березі моря, і вся наша робота зв’язана з морем. Моя, зокрема, із спокійним морем. А зараз воно розійшлося, як стверджують синоптики, щонайменше на тиждень. Чому б не прогулятися за цей час до найближчого центру цивілізації, нехай навіть через гори, які “не люблять жартів”? І вранці я рушив у дорогу. Кілометрів через десять довелося звернути на вузьку, круту стежину. Вона мала вивести мене на трасу, а там уже близенько, й під’їхати можна, якщо пощастить.
Моря вже не видно, його заступили скелі, а сама дорога в’юнилася то ліворуч, то праворуч, а то й геть ніби назад. Я твердо знав одну з найголовніших гірських заповідей: той, хто пройшов тут раніше, був не дурніший за тебе. Не шукай нових шляхів, іди собі скромно по дорозі й не мудруй. Все правильно. Загалом. А в даному, конкретному випадку? Не можна ж бути догматиком. Куди, приміром, веде оця ось ущелина? Якщо піти по ній, можна добряче скоротити шлях. Спробую.
Я продирався крізь густі, колючі чагарі, перелазив через великі брили каміння з гострими краями. Почало сутеніти. Що робити? Вертатись важко й далеко, а вперед — куди там вперед? Скелі зсунулися зовсім близько, а ущелину перекрила здоровенна брила. Наче хтось навмисне її тут поклав, та ще й підтесав.
Тим часом зовсім сутеніло. На небі загорілися перші зірки. І в їх тьмяному, непевному світлі щось блиснуло.
Кільце. Велике, товсте залізне кільце, наглухо вбите в скелю. На ньому не було жодної плямки іржі. Трохи пройшовши вздовж кам’яної стіни, я побачив друге кільце, таке самісіньке, як і перше. Скільки ж їх тут? Знайшов четверо. На ледь похилому майданчику два внизу і два вгорі. Якщо між ними покласти людину, то до нижніх можна прикувати ноги, до верхніх — розпростерті руки. Правда, навіть враховуючи довжину, можливих ланцюгів, людина має бути, м’яко кажучи, не зовсім звичайного зросту. Метрів чотири? Не менше! Бунтівливий і добрий тптан Прометей, бунтівливий і злий герой Амірані?.. Хто з них? Ет, казочки… А може, все це було насправді? І саме тут, на цьому місці? Не серед неприступних скель і диких ущелин, а тут, близько від дороги, від людей? Хоча не так уже й близько. Та все одно, тисячі людей, проходячи по дорозі, бачили цю розколину. Ну й що? Ніхто й гадки не мав, щоб звернути сюди. А я пішов навпростець, пішов і… зробив відкриття… Спокійно, хлопче, не сміши людей, відкриття так не робиться.
Різко похолодало, легенький, приємний вітерець змінився різким, пронизливим, з неба посипалося щось схоже на снігову крупу. Звідки? Осінь, звісно, раптова зміна погоди, але все-таки… Хукаю в змерзлі руки. Так, гори не люблять жартів, і жартунів, видно, теж… Вночі звідси не вибратись. Доведеться заночувати.
Просунувши ліву руку в кільце, я лягаю, намагаючись уявити себе титаном… Скуті одним ланцюгом… Кільце — надійна страховка, кращої годі й придумати, та й не так страшно. Колюча снігова крупа змінилася м’яким, пухнастим і зовсім не холодним снігом, вітер почав стихати. Напевне, титан провів отут не одну ніч. А їв він що? Хтось же його годував? Думки стають лінивими, течуть повільно, ніби мед з перевернутого дзбанка… Приємно випростати ноги. Навалюється сон, чорний,
Прокинувся я швидко, як мені здавалося, через кілька хвилин після того, як склепив повіки. Та що за чортівня? Свідомість моя була абсолютно ясною, зір, слух усі відчуття піби загострились, а от тіла свого я не відчував, навіть не знав, чи є воно.
Мислю — виходить, існую. Я мислив, відчував, а отже, існував, проте неначе в якомусь іншому просторі й часі. Та й не було в мене можливості для аналізу власного становища, так швидко й владно захопило мене все, що відбувалося довкола.
Ті самі гори, тільки снігові шапки спустилися значно нижче. Важкі, чорні хмари клубочилися в небі, лише вряди-годи пропускаючи прямі й гострі, мов золоті стріли, промені сонця. Нанизуючись на оті стріли, дрібна сітка дощу утворювала веселку, а сліпучо-білі блискавиці раз по раз розбивали її на шматочки. Без упину погрозливо гримкотіли громи.
Гігантське, могутнє тіло, розпростерте на скелі, прикуте за руки й за ноги короткими блискучими ланцюгами до масивних кілець, було притиснуте ще й важкими металевими лапами двох роботів.
Я назвав ці людиноподібні механізми роботами за найпершою, поверховою асоціацією. Схожі одночасно на велетенських мавп і якихось доісторичних воїнів, вони явно були продовженням нелюдського розуму. У відблисках темної бронзи, у зовні незграбних, але точних і швидких рухах, в яких відчувалася велика сила, вони були приголомшливо потворні й зловісно прекрасні.
Роботи настільки заполонили мою увагу, що я не зразу помітив ще одну постать. Величезні, м’язисті руки, могутній торс підтримували кволі ноги; одна з яких видавалася кривою, мабуть, неправильно зрослася після старого перелому. На обличчі вираз суму й співчуття. Прото руки немовби діяли самі по собі. Впевнено й твердо приставили вони до грудей розіп’ятого велетня блискучий загострений стрижень. Кількома ударами важкого молота увігнали його в скелю, наскрізь пронизавши тіло. Вбивство? Ні, не схоже. При повній свідомості розіп’ятий спостерігав цю операцію, і не було в його очах ні страху, ні болю, лише похмура рішучість, і презирство, а губи скривилися глумливою посмішкою. Кров ринула з пробитих грудей, але одразу й перестала текти. Кат чи, може, знахар який випростався, змахнув з обличчя піт. Ще сумовитішими стали його очі. Він стомлено знизав плечима, махнув рукою роботам: “Ідіть”.
Машини мусять коритися людині. Роботи слухняно випросталися, повернули один до одного голови; малинові вогники блиснули в щілинах очниць. Наче радилися між собою або ж чекали ще якогось сигналу. Потім розвернулись і швидко рушили вниз, ледь похитуючись і гримкаючи один об одного металевими тулубами.
Сумний зібрав інструменти, постояв, низько опустивши голову.
— Пробач, — прозвучав його голос, — ти ж знаєш, я не зі своєї волі… Смирись. Попроси в Зевса помилування!
— Помилування? Гефесте, чи добре я почув — помилування? — прикутий зареготав. — Не діждеться. Ніколи!
— На що ти сподіваєшся? — правив своєї Гефест. — Титани програли. Хто ж допоможе тобі? Чи не сці? — він показав молотком кудись убік.
Кинув туди погляд і я. Виявляється, крім головних учасників цього видовища, тут були присутні й статисти, і навіть хор, якщо я правильно користуюсь термінологією елліністичної трагедії. Безмовний хор. Кроків за сто, під самою скелею, стояв гурт людей, а далі, за струмком, виднілося селище. Жалюгідний і затурканий вигляд мали ці люди, жалюгідне й потворне було їхнє селище — низенькі, вбогі халупи, що тулились одна до одної, скрізь рідка багнюка. І люди, дрібні, худі, виснажені, в чорному лахмітті, так само тулились одне до одного. Вони сахнулися, коли Гефест показав на них молотом.