Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
Шрифт:
— Достатньо?
— Загалом суспільству, звичайно, треба більше речей, ніж окремому його членові. Можна перелічити десятки предметів, ну, хай сотні, але не мільйони. У розумного немає потреби в тому, що ви називаєте автомобілем, телевізором, холодильником — є потреба в швидкому пересуванні, інформації, зберіганні запасів продуктів. Але ж удовольняти ці та й інші потреби можна по-різному, зовсім не обов’язково так, як звикли ви. Та й потреби можуть бути надумані, як і форми їх задоволення.
Більша частина того, що ви виробляєте, — речі непотрібні. А платите ви
— Це ми такі? Ну а ви? Скромність, невибагливі потреби, свідомо обмежені, я так розумію, відмова від розвитку продуктивних сил. А що на зміну?
— Роздуми, споглядання, мистецтво, творчість, філософія, пізнання світу… Знайдеться, чим наповнити життя.
Що ж, у принципі така цивілізація теж можлива. Не будемо міряти всіх однією міркою, не говоритимемо, який шлях правильний, який ні. Зрештою, кожна цивілізація має право на існування. Але… така економна мудрість передбачає необмежено тривале в часі існування. Вона ж загинула. Чому? Що занапастило титанів?
— Покажи мені інші землі, окрім Атлантиди!
Як я і сподівався, вони дуже відрізнялися від благословенного острова. Слідів розумпої діяльності там було ще менше, ніж на Атлантиді, їх просто не було, якщо не брати до уваги примітивних хатин і ледь пристосованих під житло печер.
Проте люди були. Правда, небагато, і життя їхнє було важке. Нестерпно важке з нашого погляду. Воістину, життя — боротьба. Безперестану, без жодного просвітку, від народження й до смерті. Тільки вона давала порятунок, і чекати її, рятівницю, звичайно, доводилося недовго. Хвороби, голод, спека, холод, землетруси, виверження вулканів, повені… Мало хто дожидав до похилого віку. Попри все, вони були зухвалими й мужніми в цій неймовірно важкій і, здавалось, безнадійній боротьбі. Люди демонстрували не лише звірячу спритність, неабияку силу — але й істинно людські якості — зворушливу взаємодопомогу, яка доходила навіть до самопожертви, до цілковитої самовідданості. І вони творили — малювали на вакіптюжених стінах печер, гострим кременем вирізблювали статуетки з кісток.
Невимовно тяжким було їхнє життя, проте вони — жили. І титанів я не бачив, як не бачив людей на Атлантиді. Такий собі “розподіл сфер впливу”. Чому? І чому, зрештою, так відрізняється життя “блаженного племені титанів” від життя людей? На острові ні тобі стихійних лих, ні якихось там хижаків… Правда, що такому хлопцеві, як мін співбесідник, звір, хай і лютий, — лева задушить, наче кошепя, мамонта звалить кулаком.
— Чому ж ви… Чому не допомагаєте людям?
— Навіщо?
Знову безглузде запитання. Як то — навіщо? Від обурення я не знайшовся зразу, а він спокійно вів далі.
— А ви чому не допомагаєте… цим? — І в моєму мозку спалахнули образи шимпанзе і павіанів. — Могли б їх годувати зі своїх ланів, від левів захищати…
Он воно, виходить,
— Ми були улюбленими дітьми Землі, — з гіркотою заговорив Прометей, — і нам вона мала б належати. А ви… ви — випадковість, один із тупикових шляхів розвитку розуму. І в тому, що ви, як випливає з твоїх розповідей, стали його магістральною дорогою — безглузда, жахлива несправедливість. — Замовк, вдивляючись у призахідне сонце.
— Куди ж ви поділись, улюблені діти Землі?
— Не сердься, людино. Я ж любив вас. Я все тобі розповім.
Швидко промайнув день. Вечоріло. І в сутінках я помітив невелику постать, яка, злякано поглядаючи на небо, скрадалася до Прометея. Що їй треба? Титан теж помітив людину і запитально звів брови. Людина нерішуче наблизилася, зігнувши спину, на зігнутих ногах. Страх сковував їй рухи, але щось дужче від страху владно штовхало її вперед. Нарешті підійшла, зняла з плеча кошика, розгладила посивілу бороду.
— Ось, Прометею… Ми зібрали тобі дещо… Пробач, нектару й амброзії немає у нас, але варене зерно, овочі, молоко, сир…
Гаряча хвиля вдячності, прихильності до цього худого, згорбленого, літнього чоловіка затопила мене. І він відчув це, збентежено й знічено втягнув голову в плечі, потім квапливо впав навколішки.
— Дякую тобі, чоловіче, — прозвучав глибокий і радісний голос титана, — за харчі, проте, звичайно, не тільки за харчі. Ти осмілився не послухатись волі богів, і я дякую тобі за це подвійно. Встань, ти сьогодні подолав страх перед богами, а я не бог. Ніколи не ставай на коліна, чоловіче!
Той слухняно підхопився, радісно заговорив:
— Що я? Це ми всі… Кошик я заберу перед світанком, а завтра тобі принесуть із сусіднього села. Меду, а може, й м’яса, у них добрі мисливці. Ми постараємось…
Він пішов, а титан довго мовчав, по тому, намагаючись приховати хвилювання:
— Бідолаха боїться Зевсового гніву, — сказав наче якось недбало. — Даремно. Зевс і це передбачав, як багато іншого. Адже мене треба годувати, щоб я довше страждав, а навіщо йому цей клопіт? От він і переклав його на них. Їсти хочеш?
— Не хочу. Мені уві сні їжа не потрібна, а як там наяву, не знаю. Думаю, потерплю.
Їсти йому було незручно, заважав короткий ланцюг, хоча кошика той чоловік поставив між головою і прикутою рукою… Одначе якось впорався.
— Я починаю вірити тобі, людино з інших тисячоліть! — несподівано почав він. — Я сприйняв твою розповідь як казку, розвагу для сердешного Прометея… А зараз починаю вірити! Якщо те, що ти говориш, правда, — тобі в чим пишатися! Пишатися належністю до роду людей, кволих і недовговічних істот, котрі носять у собі гордий дух, що не поступається духові титанів! Якби ж то було внати про це раніше! Могло б статися все по-іншому… Ти запитував, куди ми зникли… Гаразд, слухай.