Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
Шрифт:
Нарешті він глянув мені в очі прямо й гостро:
— Тобі вже час. Нічого нового я не розповім, нічого нового не буде в моєму житті. Будемо прощатися.
— Я не хочу тебе залишати. Я побуду ще. Він похитав головою, усміхнувся:
— Я ж Прометей-провидець. Не все мені щастило передбачити, але дещо я знаю. Час у твоєму світі й тут плине по-різному. Тобі пора вертатися до свого тіла, інакше можеш спізнитись.
— Не сьогодні, Прометею. Не сьогодні.
— Коли ж?
— Коли люди врятують тебе.
— Ну… цього може не статися… ще довго.
— Все
Минав час. Знову й знову я повторював:
— Не сьогодні.
Він погоджувався, але хмурився дедалі більше. Нарешті я сам відчув, що необхідно вертатися. Але, як завжди, сказав собі: “Не сьогодні”. Я лишився й добре зробив.
Був ранок. Звичайно, прилетів орел, як завше, з люттю вп’явся кігтями в живіт титана. Аж раптом…
На краю прірви, раптом з’явилось щось схоже до людини. Істота була дуже високого зросту. Мала якісь фантастичні пропорції. Потворно широкі похилі плечі, бочкоподібні неосяжні груди, горбата від колосальних м’язевих вузлів спина, колоноподібні ноги, довгі й дуже товсті руки, велика кошлата голова. Незмірно величезну силу, що не відає ні перешкод, ні сумнівів, втілювала в собі ця постать, жоден з бачених мною звірів не мав такого грізного вигляду.
Та ось незнайомець невловимо швидким рухом здіймає великого лука. Свиснула стріла й пробила крило орла; той люто засичав і кинувся до нового супротивника, але важка сучкувата довбня страшним ударом перекинула його на спину. Незнайомець заніс довбню для нового удару, орел сахнувся вбік, але марно. Хряснула голова, й, розкинувши крила, біомех завмер.
Невідомий відкинув довбню й обіруч вхопився за ланцюг. Страшно напружилися м’язи, набрякли жили. Не роздумуючи, Прометей також напрягся з усієї сили. Із гучним дзвоном лопнув ланцюг. Один, другий, третій, четвертий…
Титан сам вирвав сталевий стрижень з грудей і вперше за стільки років сів і почав розминати руки. А поруч на високому камені вмостився невідомий. Ні, він явно не титан. Я уважно розглядаю його. Ні, таки не титан. Перше, що в його зовнішності впадає в око — це страшенна сила. А втім, і Прометеєві її не бракує, але який контраст між довершеністю ліній титана й оцим чоловіком! Весь його одяг — витерта лев’яча шкура. Обвітрене землисте обличчя, круті горби м’язів, товсті канати вен. Глибокий рубець на грудях, на спині паралельні борозни, ніби від пазурів лева, шрами на ногах, руках, животі. Здоровенна голова заросла чуприною, сторчма стоїть кучерява руда борода. Лоб високий, великі надбрівні дуги, масивні щелепи, глибоко посаджені, маленькі сірі очі.
Розім’явши руки, Прометей звернувся до незнайомця:
— Хто ти?
Той ударив у лункі груди здоровенним кулаком!
— Геракл!
— Чим віддячити тобі, Геракле?
— Я не за дяку… Я ж знаю тебе, Прометею. Я обіцяв передати тобі привіт… Обіцяв братові твоєму, Атланту. От і виконав обіцянку. Не треба мені дяки. А втім… Подаруй мені свої ланцюги.
— Бери. Але навіщо?
Геракл швидко зібрав ланцюги, перекинув через плече.
— Як це — навіщо? У нас у Фівах залізо — рідкість. Стільки
— Багатство? Ага, розумію… Любиш багатство? — примружився Прометей.
— Чхати мені на багатство. Просто з твоїх ланцюгів ї можна виготовити зброю для цілого війська!
— Так, зброя тобі знадобиться, тільки ось… чи допоможе? Адже ти прогнівив самого Зевса!
— Чхати на Зевса, — тут-таки озвався Геракл. — І на гнів його теж!
— Чхати на Зевса?! — здивовано звів брови Прометей. Видно, якесь питання доймало його. — Хто ж ти, Геракле? Гігант? Титан? Бог?
Ви коли-небудь бачили, як усміхається тигр? Ось така і усмішка з’явилася на Геракловому обличчі.
— Титан? Бог? Та ні, я Геракл. Я людина.
— Повтори… Ще повтори…
— Я — людина!..
Немов після тривалого, глибокого сну піднявся я зі снігу й зразу потрапив в обійми Сурена.
— Живий? Ти ба, живий! Я так і знав, я всім казав — шукати треба! Десять діб, ну, майже десять — і не обморозився! На своїх ногах стоїть! Титан! Власов! Феномен! Як? Як тобі вдалося?…
— Розповім, Сурене. Все розповім…
Володимир Сорока
СВАРКА
Люсін приплентався додому о пів на одинадцяту.
— Де був? — голосно запитала дружина.
— Забув! — дотепно відповів Люсін.
— Так-так, — чомусь навіть не посміхнулася жінка і зникла в кімнаті.
Люсіну стало зрозуміло, що вечерю доведеться готувати самому, і він посунув на кухню. З відразою ковтаючи витвори свого кулінарного мистецтва, він подумав, що востаннє з’явився додому так пізно. Але ж були обставини — грандіозний вечір у Миколи. Не йти туди він аж ніяк не міг. Ну, не зателефонував, закрутився. З ким не трапляється. Хіба ж це злочин?
Люсін піднявся з-за столу і замислився — мити посуд чи не мити? Краще не мити, вирішив він. Хай вона прокинеться вранці й побачить цей посуд як докір, як нагадування про зіпсований вечір.
Потому він уявив собі, як пірне зараз у теплу постіль, і задоволено позіхнув.
Але спати довелося на розкладачці на балконі. Люсін там довго крутився з боку на бік і думав над тим, як поставити жінок на місце.
Вранці Люсін спізнився на службу, за що й одержав сувору догану.
Люсін з’явився додому о пів на одинадцяту.
— Де був? — спитала жінка.
— Гуляв, — грубо відповів Люсін.
— Грубощі можуть вилізти тобі боком, — кинула жінка і зникла в кімнаті.
Люсін пішов на кухню. “Хвала богові, електронну кухню маємо”, — подумав він. Але чи то кухня у цей час саме переходила на режим відпочинку, чи Люсін не так як треба склав програму, тільки замість їжі Люсіну довелося ковтати якусь гидоту. Та голод, звісно, не тітка. Проклинаючи автоматичну куховарку, Люсін пішов виносити сміття. Коли вже повернувся, згадав, що в квартирі є для цього спеціальний автомат. Як він міг про це забути?!