Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

Фурдуй Ростислав

— Єсть! — в один голос гукнули Яіре й Вонад, задоволені з того, що гібридизація марсіан-ботокудів стане також свідченням їхніх заслуг перед імператором, і вийшли, карбуючи крок, мов рота почесного караулу.

Вотоло скривився.

Нілат здригнувся: лакей, а гидує лакеями, мов імператор, занадто, занадто собі дозволяє, проте не сказав нічого — Вотоло його рятував, коли щелепи зводило, мовби звичайному обивателю. Хай живе… поки що.

Гібридизація марсіан-ботокудів мала завершитись грандіозним фейєрверком, організацію якого взяла на себе колишня Держава Суверенів, а нині сто сьомий штат ІПП. Фейєрверки стали справою честі штату, його політичним статусом, матеріально-технічною базою. Значний внесок у розробку теорії конкурсів, масових ігр-видовищ зробили місцеві фєйєрверкознавці, кількість

яких зростала щороку в геометричній прогресії і вже досягла рівня, запланованого на кінець майбутнього століття. Спершу малопотужний НДІ став ядром теперішньої Вищої Школи Прекрасного — з розгалуженою мережею кабінетів, коридорів і туалетів разового користування, що було особливою гордістю колишньої Держави Суверенів, громадяни якої до аншлюсу з ІПП ходили до вітру, пробачте, в кукурудзиння або ж у глуху кропиву…

— Суд тимчасово припиняє роботу, — почувся нізвідки голос Вотоли, і всі зарипіли стільцями, сідаючи, хоч могли ще отак стояти і день, і два — скільки треба для процвітання, слава імператору — пайяенішому авгуру, котрий зуби дракона сіє, а жне й обмолочує миру снопи й колоски благоденствія.

…лиш двоє іппівців ще стояли, і жінка, притомна й застебнута, теж стояла, розкинувши руки і гладячи ними сукняні юначі душі…

Вотоло помітив порушення етикету й дорікнув недбало тим, що стояли: “Ми всі вірнопіддані імператора, слава найяснішому авгуру, але ж…” І от, присоромлені й налякані, всі троє сіли і теж розв’язали клуночки з бутербродами,

“Кожному — своє…” — помолилися присутні новою молитвою, маючи на увазі бутерброди з червоними буряками, а також гібридизацію марсіан-ботокудів і грандіозний фейєрверк у виконанні віртуозів з колишньої Держави Суверенів, на яких, правда, тикали пальцями й грубо казали: “Неповноцінні!..”, що, однак, дозволялось законом як вияв свободи совісті, слова і особистості, даровані Нілатом іппівцям у дні дотепної юності. “Нірвана!” — вже й сказати хотів, та знову звело щелепи, і невимовна радість охопила присутніх — аякже, імператор з розкритим ротом — звичайний собі обиватель, він теж притомився і теж би охоче покуштував бутерброда, і тисячі рук у єдинім пориві підкинули вгору вузлики з бутербродами, пропонуючи імператору те, що було найдорожче для них.

О, наївні!

Вотоло шарпонувся раніше, ніж імператор дозволив собі таку розкіш — узяти хоч один із плебейських дарунків…

Імперія знову врятована, бо порятований імператор, це може підтвердити гість із Землі. Він щойно з’явивсь на порозі судової зали. Вишуканої роботи залізна кліть одділяла його від присутніх.

Імператор рішуче викинув десницю поперед себе, і ніжно-рожевий екран забуряковів краєвидами зловорожого краю.

Звідкись іздалеку наступали на іппівців дві темно-бурі смуги — то тісними шерегами зімкнулися марсіани-ботокуди, готові до гібридизації в ім’я недостатньо дослідженого досі феномена однохребетного колективізму.

Оперативно працює Вотоло, блискучий початок!

Імператор спохмурнів…

Камера комп’ювізора пішла на останнє коло, час од часу затримуючись на обличчях — жорстоких, тупих, безпорадних, як у всіх колишніх і нинішніх ворогів імперії, котрі ще не відають про даровані їм імператорські милості.

Іппівці поглинали екран, як до цього свої бутерброди.

Вотоло спостерігав з-під набряклих повік, він розумів історичну значимість події, не те що Вонад і Яіре, які просто відчували, хворобливо насолоджуючись тим, чого не було, але мусить небавом статись. Уява братів працювала швидше, ніж розум Вотоли, ровесника Нілата і лакея імператора, Вотоли, котрий надто собі дозволяє, щоб можна прощати йому безконечно. Третій тиждень слідкують за ним агенти з кастрованих та без’язиких, записано всі розмови, розшифровано всі листи, знято фільм про відвідання ним ув’язненого батька — цього досить, аби… Імператор на мить завагався… Досить щоб гібридизація марсіан-ботокудів почалася з… Вотоли, лакея відступника, таємного агента Землі й Венери — ще вчора він бачився з дівкою, під лівою груддю якої кастровані та без’язикі тавро поставили…

“Фас!” — ледве сіпнулась губа імператора.

Але цього разу з Марсом заминочка вийшла, бо хтось таки щось переплутав, як завжди, у вирішальну мить. Механічного зрощення марсіан-ботокудів —

спина до спини — не відбулося… Вони почали зростатись лицем до лиця. Кузьма з жахом помітив, як Вотолу почали бити судороги, як він одпихався коліньми, хапаючи ботокуда за плечі пещеними пальцями вічного лакея, та губи обох вже зробилися бргокавим шлангом — зрослися… Рипіли надбрів’я, носи й підборіддя, аж Вонад з Яіре на мить відвернулись, їм важко було повірити не в те, що Вотоло ворог, а в те, що уява у них поетична, такого вони не чекали, сопіли і витирались. А Нілат подумав, що треба надіслати телеграму і висловити співчуття з приводу трагічних подій на далекому Марсі: чим зможемо — допоможемо, вишлемо групу спеціалістів, відкриємо госпіталь для постраждалих із центром досліджень нового явища. Бачити еволюційну перспективу, значить, бути милосердним.

На цій думці імператора глухо забахкали гармати, кольорові декоративні вогні накрили ІПП — колишня Держава Суверенів нагадала, що життя-буття прекрасне завжди.

Нілат розпорядився, щоб головного фейєрверкера із сто сьомого штату повісили на майдані Суспільної Цноти як учасника групи Вотоли, і всі зраділи, що державний переворот не відбувся.

Відповідальним за мораль та інформатику призначено Нінаглу — лакея ще зовсім юного, та бувалого — вмів непомітно закрить імператору рот, коли тому щелепи зводило…

Кузьму перевели на першу категорію утримання. Тепер він сидів не в темниці, а в кліті посеред гаю реліктових теренів та бузини, що мала б нагадувати йому батьківщину.

Яіре і Вонад уже не допитували його, приходили погомоніти. Вонад посивів. Яіре охрип, тепер його тенор нагадував скрегіт мантачки й сичання старого селезня. Лакеї так само любили свого імператора, звинувачували Землю в агресивності, та вже горбилась їхня спина — одна на двох, а привид Вотоли затьмарював їхню свідомість, і тоді вони діставали ікс-шпагатівку, пили й напивались, хоч п’яними їх не бачили, мабуть, пили й раніше — звикли. Кузьма зневажав п’яничок, а тут — аж розсердився сам на себе — поспівчував калічкам: “Дивіться, хлопці, бо так і лакейство утратити можна…” Вонад кліпнув лівим оком, Яіре незмигно свердлив Кузьму правим.

— Попіл Вотоло обпікає серце, — кліпнуло ліве око.

— Посип голову тим попелом, дурню, — засичало праве, та Кузьмі здалося, що обидва лакеї випробовують його.

На що? Спроба дешевої провокації чи бажання поділитися сокровенним? Авжеж, сокровенним! Якби ж у катів та було воно, сокровенне! П’яні, от і кортить язики почесати. Що ж, видно, й вони підупали духом, думав Кузьма, сидячи в кліті, немов канарейка, не встряючи в розмову, та й що вони можуть сказати, хіба що влаштують іще один допит, страшний і останній, як гібридизація марсіан-ботокудів. Та він не прохопиться й словом, мовчатиме, як краснодонці, як Карбшнев, як Калнишевський, як хто ще?.. Мовчатиме, як риба на березі… Думки плутались, голова важчала, і крутило суглоби немилосердно, невже ревматизм почався?.. Але те, що Кузьма їм і слова не скаже… і слова — це точно! Слово — усмішка бога, згадалося знову. Кузьма з відчаєм дивився на бузину й терен, і пахло йому домівкою, бабиним городом, батьковим тютюном, іще чимось, що там, на Землі, в круговерті студентських буднів, уже почало й забуватись, а може, й забулося б зовсім — “Ікар” полонив їхні душі, тепер же — полон фізичний, ці Вонад, Яіре, Вотоло — лакеї і самоїдці, що визнали рабство вершиною розвитку і панацеєю від усіх бід… “Приходьте і володійте нами!” — хочуть вони почути від Кузьми, та він їм цього не скаже, мовчатиме, щоб там вони не робили, мучили, катували, він вже набачився дечого. Він вже не хлопчик з “Ікара”. Він уже — слово Землі, і не куплять його сатрапи й лакеї за мисочку сочевиці, не куплять…

Вонад і Яіре ще випили ікс-шпагатівки, і вже веселіше дивились на все довкола, заразом і на бранця, що мовчки сидів у кліті.

— Гордий, як води в рот набрав, — скривився Яіре.

— Наче дулю ковтнув, — промимрив Вонад, закинувши руку за плече і підлоскочуючи брата, а той — коп його п’яткою, і обоє розреготалися тихо. Кузьма ж їх почув і сказав ну точнісінько баба Марта: “Пішли б та проспались, чи що…”

— Заспівала пташечка перед вирієм на той світ, — вказівний палець Яіре прохромив небо, а великий палець Вонада підтвердив туманно: