Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
— Привіт, Тернере. Привіт, Франівері, — прошепотіла вона.
Вартові перезирнулися, і Тернер хрипко проказав:
— Вам не можна тут бути, мем. Ви б краще пішли.
— Я знаю, що не можна, — вона, навіть не стараючись, прибрала винуватого вигляду. — Але, Тернере, я… я тільки хотіла поглянути на лінженійців.
Сіріна пройшла повз них ще до того, як розтулений рот Тернера зміг сформувати слово.
— О, звичайно, я бачила їх на знімках, але мені страшенно кортить побачити хоча б одного живого. Можна я гляну бодай одним оком?
Вона підкралася ближче до дверей.
— Дивіться! —
— Так треба, — одрубав Тернер. — Наказ. Але; мем, ви не можете…
— Одним оком… — попросила вона, водночас просуваючи палець у щілину. — Тихесенько.
Обережно розширила щілину, рука крадькома пробралася всередину, намацала кнопку автоматичного замка на дверній ручці.
— Але, мем, звідси їх однаково не видно.
Сіріна блискавично рвонула на себе двері, кинулася всередину і, натискаючи на кнопку, із силою хряпнула дверима — грюкіт, як їй здалося, розлігся по всьому будинку. Пробігла через приймальню до конференц-залу. І раптом завмерла, обома руками міцно вхопившись за бильце стільця: всі, хто був у залі, дивилися на неї. Торн, якого не можна було впізнати-так змінив його владний і суворий вираз — рвучхо підвівся.
— Сіріно! — хрипко вигукнув він, не ймучи віри своїм очам.
І знову швидко сів.
Сіріна обходила стіл, уникаючи зустрічатися з пронизливими поглядами спрямованих на неї блакитних, карих, чорних, жовтих, зелених, лілових очей. Дійшла до торця, повернулась і злякано глянула на довжелезну сяючу стільницю.
— Панове, — промовила майже нечутно. Відкашлялася. — Панове…
Побачила: генерал Воршем підводиться і от-от щось скаже — обличчя в нього було чуже, жорстке від усвідомлення своєї відповідальності. Сіріна швидко нахилилася вперед, руками спершись на поверхню столу.
— Ви збираєтеся припинити переговори, чи не так? Ви здаєтесь! — Перекладачі наблизились до мікрофонів, їхні губи заворушилися у такт до її. — Що ви тут обговорювали весь час? Гармати? Битви? Рахували втрати? — вона мотнула головою, її пересмикнуло. — Не знаю, про що йдеться на вищому рівні, знаю тільки, що я вчила місіс Рожинку плести і показала як нарізати лимоний пиріг… — помітила, як збиті з пантелику перекладачі гортають свої записники. — І я вже знаю, чому вони тут, і що їм треба!
Сіріна закопилила губу і наполовину просвистіла, наполовину видихнула на ламаній лінженійській мові:
— Дуві — дитина. Немає більше лінженійських дітей!
Почувши ім’я Дуві, один із лінженійців здригнувся й підвівся — його великий ліловий торс запанував над столом. Перекладачі знову, наче в лихоманці, стали гортати словники. Знала, що вони шукають переклад лінженійського слова “дитина”. Дітям немав місця на військовій нараді.
Лінженієць повільно заговорив, але Сіріна похитала головою:
— Я погано володію лінжені.
За спиною хтось прошепотів:
— Що вам відомо про Дуві?
Їй сунули до рук пару навушників. Тремтячими пальцями вона прилаштувала їх на голові. Чому їй дозволяють говорити? Чому генерал Воршем дозволив їй отак перервати засідання?
— Я знаю Дуві, — швидко мовила вона. — І матір Дуві також. Дуві грається з Крихіткою — моїм синочком…
За столом пробіг тихий гомін. Той самий лінженієць заговорив знову; цього
— Якого кольору мати Дуві?
— Рожевого, — відповіла Сіріна.
Знову гарячково гортаються словники в пошуках потрібного слова… рожева… рожева… Врешті Сіріна трохи підняла спідницю і показала край рожевої спідньої сорочки. Лінженієць кивнув і сів.
— Сіріно, — генерал Воршем мовив так спокійно, наче вони сиділи у неї на веранді. — Що ви хочете?
Сіріна рішуче підвела голову.
— Торн сказав, що сьогодні останій день. Що сьогодні має пролунати останнє “ні” з обох сторін. Що у нас з лінженійцями немає нічого спільного, що ми ніколи не дійдемо згоди.
— А ви гадаєте, дійдемо? — м’який голос генерала Воршема враз урвав гамір, що зчинився, коли так необачно були виставлені напоказ їхні потаємні думки.
— Точно знаю: ми можемо домовитись. Схожість між нами переважує розбіжності настільки, що просто безглуздо сидіти отут стільки часу і не знайти в нас нічого спільного. По суті ми однакові… однакові… — Вона затнулася. — Перед долею ми всі рівні. — Вже напевне знала: перекладачам не знайти в словниках слова “доля”. — Гадаю, ми повинні дати їм шматок хліба з сіллю і гостинно прийняти! — Сіріна всміхнулася самими куточками вуст. — Сіль їхньою мовою буде: шріпріл.
Серед лінженійців прокотилася хвиля пересвистуі вання. Ліловий лінженієць ледь звівся зі евого крісла, але знову сів.
Генерал Воршем міцно стулив губи.
— Але ж є розбіжності… — почав він.
— Розбіжності! — спалахнула Сіріна. — Не існує таких розбіжностей, які б не стерлися, коли два народи по-справжньому пізнають один одного.
Вона роззирнулася на присутніх і з полегкістю відзначила, що Торнове обличчя пом’якшало.
— Ходімо! — вимогливо проказала Сіріна. — І ви побачите, як Дуві та Крихітка граються разом… Подивитесь на двох малюків — лінженійця і землянина, які ще не знають, що таке страх і підозра, ненависть і забобони. Коли ви побачите дітей, тоді ми обговоримо наші проблеми, як члени однієї родини… ну а якщо і після цього вирішите воювати далі, тоді… — Вона розвела руками.
Коли вони спускалися з пагорба, коліна в неї так тремтіли, що Торн мусив допомогти їй.
— Ох, Торне, — мало не плакала вона. — Я не думала, що вони підуть.
— Ми не хочемо війни, — мурмотів він. — Ми, як потопаючі, хапаємося за соломинку, навіть коли вона з’являється в подобі гарненької жіночки, що вривається на серйозну нараду й демонструє свою білизну! — І додав уже лагідніше: — Як довго це триває?
— Для Крихітки близько двох тижнів, для мене трохи більше тижня.
— Чому ти мені не сказала?
— Я намагалася… двічі. Ти не слухав. А наполягати боялась. Знаєш-бо, як ти реагував би на це.
Торн не знайшов, що відповісти, і вони мовчки попрямували до підніжжя пагорба.
— Як тобі вдалося довідатися про все це? — спитав він тоді. — На підставі чого ти дійшла думки, що можеш розв’язати…
Сіріна переборола істеричний сміх.
— Я принесла яйця на пікнік!
Вони зупинилися, дивлячись на діру під огорожею.
— Крихітка знайшов лазівку, — мовила Сіріна. — А я розширила її, та все одно треба лягти…