Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
Спершу з неба розраховано безладно посипалися лискучі чорні кораблі, що немов насіння падали на відведене для них поле, сіючи страх. Далі, наче барвисті метелики, з’явилися яскраво розфарбовані кораблі — вони знижувалися, ніби вагаючись, а тоді застигали, розкидані поміж грізними чорними ракетами.
— Чудово! — зітхнула Сіріна, відвертаючись од вікна зали засідань. — До цього б іще музику.
— Похоронний марш, — відгукнувся Торн. — Чи реквієм. Або сумні флейти. Щиро кажучи, я боюся, Ріно. Якщо переговори зазнають невдачі, знову почнеться
— Провалу не буде! — запротестувала Сіріна. — Якщо вони погодилися на проведення конференції, то, певно, хочуть домовитися з нами про встановлення миру.
— Нашого миру чи їхнього? — Торн похмуро глянув крізь вікно. — Боюся, що ми дуже примітивно підходимо до цієї справи. Навіть зараз не певні — може, то якийсь трюк, щоб зібрати разом наше головне командування і знищити його з одного маху.
— О, ні! — Сіріна пригорнулася до чоловіка, і він обійняв її за плечі. — Вони не можуть порушити…
— Хіба? — Торн притиснувся щокою до її волосся. — Ми цього не знаємо, Ріно. Просто не знаємо. У нає так мало відомостей про них. Практично, ми не маємо жодної уяви про їхні звичаї, тим паче про чесноти чи про те, з чого вони виходили, коли погодилися на перемир’я.
— Звісно, вони мають бути щирими. Адже прибули сюди разом із родинами. Ти сам сказав, що ті яскраві кораблі — не бойові, а сімейні, правда?
— Так, чужинці запропонували, щоб ми прийшли на переговори з нашими родинами, а вони — зі своїми, але це мало заспокоює. Вони завжди беруть із собою сім’ї — навіть у бій.
— У бій?
— Так. Під час битви вони розташовують родинні кораблі поза полем бою, та щоразу, коли ми влучимо у бойовий корабель, один чи кілька жилих кораблів утрачають рівновагу і виходять з-під контролю або ж спалахують і зникають без сліду. Схоже, що то просто своєрідні розмальовані причепи, а бойові кораблі постачають їм енергію та все інше. — Глибокі зморшки відчаю прорізали Торнове обличчя. — Саме це змусило нас запропонувати переговори. Хіба ми спроможні й надалі знищувати їхній бойовий флот, коли разом із кожною чорною ракетою падають і ці летючі розцяцьковані будиночки, дідько б їх ухопив, немов пелюстки облітають. А кожен пелюсток — то життя жінок і дітей.
Сіріна затремтіла і міцніше притислася до Торна.
— Переговори повинні досягти мети. Ми просто не можемо воювати далі. Їм треба якось пояснити. Звичайно ж, коли бажаємо миру і вони теж…
— Ми не знаємо, чого вони хочуть, — похмуро урвав її Торн. — Вони агресори, загарбники, прибульці з ворожих світів — такі чужі нам — як можна сподіватися знайти спільну мову?
Обидва мовчки вийшли із зали засідань і, натиснувши кнопку на дверній ручці, зачинили за собою двері.
— Агов, мамо, подивись! Тут мур! — Рученята п’ятирічного Крихітки з розчепіреними пальцями, немов замурзані морські зірки, випростали свої промені на зеленкуватій шорсткій поверхні склобетону, притислись до триметрового муру, що тягся через ліс, повторюючи пологий схил
Сіріна торкнулася муру долонею.
— Людям, які прилетіли в тих гарних кораблях, теж потрібен простір для ігор і прогулянок. Тож інженерний корпус огородив його.
— Чому мені не дозволяють піти пограти біля ставка? — насупив брови Крихітка.
— Вони не знають, що тобі хочеться.
— Тоді я скажу їм, — мовив Крихітка, високо підвівши голову, вигукнув: — Агов! Ви там!
Сіріна засміялася:
— Тихіше, Крихітко. Навіть якщо тебе почують, однаково не зрозуміють. Вони прибули здалеку, дуже здалеку. І говорять зовсім інакше.
— То, може, ми пограли б, — мовив Крихітка.
— Так, — зітхнула Сіріна, — може, й пограли б, якби не цей мур. Та послухай, Крихітко, ми не знаємо, що вони за… люди. Чи захочуть гратися. Чи будуть… доброзичливими.
— Гаразд, а як ми довідаємося про це через оту огорожу?
— Ми не можемо, Крихітко. Принаймні поки тут стоїть мур.
Вони рушили далі схилом пагорба. Крихітка вів рукою по муру.
— Може, вони злі, — врешті мовив він. — Може, вони такі лихі, що інженерний корпус змушений був побудувати для них клітку — велику-превелику? — Він випростав рученята вгору по огорожі, наскільки міг сягнути. — Як ти гадаєш, у них є хвости?
— Хвости? — засміялася Сіріна. — Звідки ти це взяв?
— Не знаю. Вони ж прилетіли дуже здалеку. Мені хотілося б мати хвоста — довгого, гнучкого, пухнастого. — Крихітка енергійно покрутив тим місцем, де мав бути хвіст.
— Навіщо тобі?
— Було б дуже зручно, — серйозно мовив Крихітка. — Лазити по деревах і… зігрівати шию!
Вони зійшли з пагорба.
— Чому тут немає інших дітей? — спитав він. — Я хочу гратися хоч з ким-небудь.
— Ну, це важко пояснити, — почала Сіріна, стаючи на вузький карниз понад сухим руслом струмка.
— А ти не пояснюй. Просто скажи.
— Гаразд. Лінженійські генерали прилетіли на великих чорних кораблях поговорити з генералом Воршемом і ще декількома нашими генералами. Вони прихопили з собою свої родини, які перебувають в отих череватих гарних кораблях. Тож наші генерали і собі привезли своїх рідних, але в усіх них дорослі діти, і твій батько — єдиний генерал, який має маленького синка. Ось чому тобі немає з ким гратися.
— Еге-ге, — задумливо промовив Крихітка. — Виходить, по той бік муру повинні бути діти, так?
— Так, мабуть, там є маленькі лінженійці. Гадаю, що їх можна назвати дітьми.
Крихітка ковзнув на дно висохлого струмка і розтягся на животі. Він притис щоку до піску і зазирнув крізь шпарину там, де огорожа перетинала русло потоку.
— Нікого не видно, — розчаровано мовив Крихітка, Вони рушили додому, до вершини пагорба.
— Мамо? — проказав Крихітка, підходячи до їхнього будиночка.
— Що, дитино?
— Ця огорожа для того, щоб утримати їх там, еге ж?
— Правильно.