Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
Взявши однією рукою меча, він другою провів по плиті саркофага, шепочучи заклинання, після чого легко, без особливих зусиль відсунув плиту. Кругом була тиша.
Він підвівся й, тримаючи зброю напоготові, визирнув із саркофага. У склепі панувала темрява, але відьмак знав, що надворі вже розвиднюється. Він викресав вогню, засвітив крихітний каганець і підніс його вгору, кидаючи на стіни склепу химерні тіні. Ні душі.
Геральт вибрався зі склепу затерплий і здерев’янілий од холоду. І побачив її. Вона лежала горілиць під саркофагом, гола і непритомна.
Вигляд мала доволі бридкий: худа, з невеличкими
Упириця вдарила його пазурами, глибоко розітнувши шию, кров бризнула їй на обличчя. Вона завила, цілячись йому в очі другою рукою. Геральт кинувся на неї, хапаючи її за обидва лікті й притискаючи до підлоги. Вона клацнула зубами — тепер уже закороткими — перед його носом. Геральт ударив її лобом у лице й навалився всім тілом. Вона вже не мала колишньої сили, судомилась під ним і вила, випльовуючи кров, його кров, що заливала їй вуста. А кров цебеніла, часу лишалось дедалі менше. Відьмак з прокльоном уп’явся зубами в її шию — просто під вухом — і зціплював щелепи дедалі дужче, аж поки нелюдське виття перемінилось у тонкий, розпачливий крик, а тоді й у схлипування скривдженої чотирнадцятилітньої дитини.
Геральт відпустив її, коли вона перестала рухатись, звівся на коліна, відірвав клапоть сорочки й притиснув собі до шиї. Намацав поруч меча й приклав його вістря до горла знепритомнілій дівчинці. Схилився над її долонею. Нігті були брудні, пообламувані, закривавлені, але вже теж людські. Цілком людські!
Геральт насилу звівся. Крізь отвір до склепу вже сочилась липучо-волога сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся й сів просто додолу. Крізь набряклу тканину кров стікала йому по руці, заливала рукав. Геральт розстебнув кафтан, роздер сорочку на стьожки й заходився чимскоріше замотувати собі шию, знаючи, що немає вже часу, що ось-ось зімліє…
Встиг. І таки знепритомнів.
У Визимі, за озером, півень, розкуйовдивши у ранковій вільготі пір’я, хрипко прокукурікав утретє.
Побачивши білені стіни і дерев’яну стелю, Геральт упізнав кімнатку над кордегардією, де мешкав, готуючись до поєдинку. Поворухнув головою і, скривившись од болю, застогнав. Шия виявилася забинтована — туго, щільно і вправно.
— Лежи, відьмаку, — сказав Велерад. — Лежи, не рухайся.
— Мій… меч… Велерад похитав головою.
— Очевидно, тебе цікавить срібний відьмацький меч? Він тут, не бійся. І меч, і скринька. І три тисячі золотих. Так, так, мовчи! То я старий дурень, а ти справді мудрий відьмак. Фолтест уже другий день це торочить.
— Другий день?
— Атож, другий. Нівроку вона тобі розпанахала шию — можна було крізь ту дірку всередину зазирнути. Усі твої нутрощі роздивитись. Один Бог знає, скільки з тебе крові витекло. Щастя, що ми зразу по третіх півнях туди побігли. У Визимі ніхто не спав тої ночі. Не випадало. Добряче ви там галасували! Моя балачка тебе не стомлює?
— А коро… лівна?
— Королівна
Відьмак заплющив очі.
— Гаразд, я вже йду, — сказав Велерад підводячись. — Відпочивай. Але слухай, Геральте, поки я не пішов, скажи мені — навіщо ти хотів її загризти? Чуєш, Геральте?!..
Відьмак спав.
Хедвел дивився на планету згори і аж тремтів із захвату. То був прекрасний світ зелених рівнин, червоних гір і неспокійних блакитно-сірих морів. Корабельні прилади швидко зробили заміри й видали інформацію про те, що планета повинна мати якнайліпші умови для розвитку розумного життя. Хедвел вивів корабель на посадкову траєкторію й відкрив щоденника.
15
Перекладено із збірника, який вийшов у США до 17.05. 1973 р.
Він був письменником, автором “Білих тіней у Поясі астероїдів”, “Саги найглибшого космосу” і “Теріри — планети таємниць”.
“Нова планета, приваблива й загадкова, — почав писати він, — манячить унизу, немов виклик моїй уяві. Що тут на мене, міжзоряного блукальця, чекає? Чи стомлений мандрівник знайде тут собі відпочинок?”
Річард Хедвел — високий худорлявий рудоволосий молодик — одержав після батькової смерті досить значну спадщину й усі гроші вклав у космічну шхуну класу СС. На тому старезному зорельоті він і мандрував останні шість років, створюючи сповнені несамовитих пристрастей книжки про відвідані місця. Та найчастіше то були лише витвори його уяви, бо нічого, крім розчарування, від інших світів він не відчував.
Аборигени, як з’ясував Хедвел, щоразу виявлялися навдивовижу обмежені та невимовно потворні. Одначе він писав захоплюючі романи й сподівався, що колись і сам зазнає одного з них.
“Може, тут мені щось трапиться”, — промовив сам до себе Хедвел, коли шхуна почала різко гальмувати.
Рано-вранці Катага разом із своєю дочкою Меле перейшли сплетеним із ліан містком до Лахмітної гори, щоб назбирати фрегового цвіту. Ніде по всій Ігаті фрег не квітнув так рясно, як тут. А втім, так і мало бути, бо гора та була святинею усміхненого бога Тангукарі.
Пізніше до них приєднався Брог, похмурий підліток, з яким ніхто, крім хіба що нього самого, не рахувався.
Меле не полишало відчуття, наче ось-ось має трапитися щось дуже важливе. Ця висока тендітна дівчина працювала, немов у трансі, рухи її були повільні, довге чорне волосся куйовдив вітер. Вона поглянула на селище— зграйку малесеньких хаток за річкою, потім зачудовано озирнулася на Вершину, де відбувалися всі ігатійські весілля, і далі на ніжно-сіру блакить моря.
Меле була найвродливішою дівчиною в Ігаті, то відзначав навіть старий священик. Їй праглося відігравати в житті драматичну роль, але минали дні без змін, і ось знову вона збирає фреговий цвіт під двома палаючими сонцями. Це здавалось їй несправедливим.