Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
— Вгамуйся, бургомістре, — скрививсь Остріт, позираючи на двері до королівських покоїв.
Сегелін ледь усміхнувсь:
— Опис не лише мальовничий, а й досить докладний. Ви, пане відьмаку, маєте бути задоволений, еге ж? Велерад, правда, забув сказати, що королівна рухається з неймовірною швидкістю і має силу набагато більшу, ніж людина з її зростом та будовою. А що має чотирнадцять років — це факт. Якщо він тільки істотний.
— Істотний, — кивнув відьмак. — А на людей вона нападає лише за повного
— Так, — відповів Сегелін. — За мурами старого палацу. Але в самому палаці люди гинуть незалежно від фази місяця.
— А чи нападала вона хоч раз удень?
— Ніколи.
— А жертви свої вона завжди поглинає? Велерад соковито сплюнув на солому.
— Облиш, Геральте. Зараз буде вечеря. Тьху, хай їй грець! Поглинає, надкушує, залишає, робить по-всякому, залежно від настрою. Одному, бува, відгризе тільки голову, іншому випустить тельбухи, а ще іншого обгризе до кісток, догола, як то кажуть. Сучий виплодок!
— Обережніше, Велераде, — цитьнув на нього Остріт. — Про упирицю кажи що хочеш, але Адду не зачіпай. У присутності короля ти не такий хоробрий.
— Чи пощастило комусь урятуватися від неї? — спитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на слова вельможі.
Сегелін і Остріт перезирнулися.
— Так, — сказав бородань Сегелін. — На самому початку, років шість тому, вона кинулася була на двох солдатів, що вартували біля гробниці. Одному пощастило втекти.
— І ще був один, — утрутився Велерад. — Мельник, на якого вона напала за містом. Пригадуєте?
Мельника привели наступного вечора до кімнатки над кордегардією, де оселили відьмака. Допровадив його туди солдат у плащі з каптуром.
Розмова, однак, не дала нових відомостей. Мельник був переляканий, щось белькотів і затинався. Куди промовистішими виявилися рубці на його тілі — упириця мала особливі пазурі й надзвичайно гострі зуби, передусім ікла — по два з кожного боку. Пазуриська у неї були значно гостріші від котячих, хоча й не такі загнуті. Власне, лише завдяки цьому мельникові пощастило вирватись.
Закінчивши оглядини, Геральт відпустив солдата й мельника. Солдат, однак, за мить повернувся й скинув каптура. То був король Фолтест власною особою.
— Сиди, сиди, — заспокоїв він Геральта. — Я до тебе неофіційно. Задоволений обстеженням? Я чув, ти ходив до старого палацу перед полуднем?
— Так, пане.
— Коли берешся до діла?
— До повного місяця ще чотири дні. Отож, після цього.
— Хочеш до неї попередньо приглянутись?
— Ні, це не обов’язково. Але… сита королівна… буде менш рухливою.
— Упириця, пане майстре, упириця! Не бавмося хоч би тут у дипломатію! Королівною вона ще тільки буде. Власне, про це я й прийшов із тобою балакати. Скажи мені неофіційно, коротко і ясно — буде чи не буде? Не прикривайся тільки своїми кодексами!
Геральт
— Чари можна зняти. Якщо не помиляюсь, для цього справді слід перебути ніч у палаці. Коли спів третіх півнів заскочить упирицю поза труною, зникнуть чари. Так з упирями звичайно й чинять.
— Так просто?
— О ні! По-перше, треба якось ту ніч пережити. Крім того, можуть виникнути різні ускладнення. Скажімо, потрібна буде не одна ніч, а три зряду! Ну, і бувають випадки… так би мовити… безнадійні.
— Так-так, — скрушно зітхнув Фолтест. — Я чув це від багатьох. Забити потвору, бо невиліковна. Майстре, я певен, з тобою про це вже розмовляли. Знищити людожерку без церемоній, на самому початку, а королю сказати, що не було іншої ради. Король не заплатить — то ми заплатимо. Дуже вигідний спосіб. І дешевий. Король відьмака повісить, золото лишиться.
— Король справді повісить відьмака? Фолтест мовчки поглянув ривійцеві в очі.
— Король і сам не знає, — мовив він нарешті. — Але враховувати й таку можливість, гадаю, варто.
Тепер примовк Геральт.
— Я зроблю все що зможу, — сказав він по паузі. — Та в разі чого, рятуватиму власне життя. Ви, пане, теж мусите враховувати таку можливість.
Фолтест підвівся.
— Ти мене не зрозумів. Не про те йдеться. Ясно само собою — вб’єш її, якщо зробиться надто жарко, інакше вона вб’є тебе — вибирати тут ні з чого. Не розголошую цього, а проте твердо вирішив не карати того, хто вб’є її захищаючись. Але хай Бог боронить того, хто вб’є її, навіть не спробувавши відчаклувати. Дехто вже й палац підпалював, і з лука в неї стріляв, і пастки ставив, аж я мусив урешті кількох повісити. Та не про те йдеться, майстре. Слухай!..
— Слухаю, пане!
— По третіх півнях, як я зрозумів, упириці не стане. А що буде?
— Коли все буде добре, то, очевидно, буде чотирнадцятилітня дівчина.
— Червоноока? З крокодилячими зубами?
— Ні, звичайна собі дівчина. Принаймні…
— Що?
— Фізично.
— От тобі й на! А психічно? Щодня на сніданок цеберку крові? Людське стегенце?
— Та ні! Як би це пояснити… Вона буде на рівні… ну, десь трирічної-чотирирічної дитини. Тривалий час потребуватиме піклування.
— Це ясно. А… чи не може все те до неї повернутися з часом? Відьмак мовчав.
— Ага, значить, може. І що тоді?
— Коли після тривалої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І то хутко.
Фолтест насупився.
— Не думаю, однак, що до того дійде, — мовив Геральт. — Для більшої певності дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.
— Саме тепер? Чи ж не заскоро, майстре? А якщо…
— Саме тепер, — перебив його ривієць. — Всяке буває. Може, вранці знайдете в гробниці відчакловану королівну і мого трупа.