Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
— Це ж чому?
Велерад ляснув долонею по столі:
— Геральте, не псуй моєї доброї думки про відьмаків! Уся ця халепа триває вже понад шість років, бісова упириця щороку вколошкує по півсотні люду. Тепер, правда, трохи менше, бо всі тримаються від палацу подалі… Ні, голубе, я вірю в чари, чимало їх бачивша власні очі; я вірю — до певної міри, звісно, — у відьмаків і чаклунів, у ваші здібності… Але відчакловувати королівну — справжнісінька нісенітниця, дурниця, вигадана горбатим зашмарканим дідом, що здурів на своїх пустельницьких харчах. Дурниця, в яку не вірить ніхто, крім самого Фолтеса. Ні, Геральте! Адда вродила
— Гарний спосіб, — засміявся відьмак. — І що — злочинність зменшилась?
— Аніскілечки!
— Що ж, пора мені до палацу. — До того, новішого…
— Я проведу тебе. А як щодо пропозиції розумних людей?
— Бургомістре, — мовив Геральт, — ну, навіщо поспішати? Адже нещасливий випадок під час роботи справді можливий, незалежно від моїх намірів. Розумним людям годилося б поміркувати, як захистити мене від королівського гніву, а заразом приготувати тих півтори тисячі золотих, про які подейкують…
— Подейкують про тисячу.
— Ні, пане Велераде, — твердо сказав відьмак. — Той, кому ви пропонували тисячу, втік від самого лиш вигляду потвори навіть не торгуючись. Це означає, що ризику тут більш, ніж на тисячу. А може, більше, ніж на півтори, — побачимо. Я, зрозуміло, ще зайду попрощатись.
Велерад почухав потилицю.
— Геральте! Давай за тисячу двісті?
— Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, відчарувати часом буває легше, аніж забити. Зрештою, хтось із моїх попередників забив би вже ту упирицю, коли б це було так просто. Чи, гадаєте, вони дали себе загризти тільки тому, що боялися короля?
— Гаразд, друже, — Велерад сумно кивнув головою. — Хай буде по-твоєму. ТіЛьки перед королем ні мур-мур про якийсь там нещасливий випадок під час роботи. Щиро тобі раджу.
Фолтест був худорлявий і мав гарне, навіть занадто гарне обличчя. Нема йому й сорока, як відзначив про себе відьмак. Фолтест сидів у різьбленому з чорного дерева кріслі, витягши ноги до каміна, біля якого грілося двоє псів. Поруч, на скрині, сидів кремезний немолодий уже чолов’яга з бородою. За королем стояв другий, з гордою поставою і в пишних шатах. Вельможа.
— Відьмак із Ривії? — мовив король по хвилинній паузі, яка запала після Велерадових слів.
— Так, пане! — Геральт схилив голову.
— Чого тобі так посивіла чуприна? Від чарувань? Бачу, ти не старий… Ну, гаразд, гаразд. Це жарт, не кажи нічого. Досвід, я думаю, якийсь маєш?
— Так, пане.
— Я б охоче послухав.
Геральт уклонився ще нижче.
— На жаль, пане, кодекс забороняє нам розповідати про те, що робимо.
— Зручний кодекс, пане відьмаку, вельми, вельми зручний! Ну, гаразд, без подробиць. Із лісовиками ти мав справу?
— Так.
— Аз чортами, відьмами?
— Теж.
Фолтест хвильку повагався.
— А з упирями?
Геральт підвів
— Теж.
Фолтест відвів погляд.
— Велераде!
— Слухаю, милостивий пане.
— Ти все йому пояснив?
— Так, милостивий пане. Він так само вважає, що королівну можна відчаклувати.
— Це і я знаю. Але як, пане відьмаку?.. Ах, справді, забув! Кодекс!.. Ну, гаразд. Одне лише застереження. Тут уже побувало у мене кілька відьмаків. Ти сказав йому про це, Велераде?.. Гаразд. Отже, знаю від них, що ваше ремесло — то радше вбивання, ніж відчакловування. Це мені не підходить. Якщо бодай волосина спаде з доньчиної голови, накладеш своєю. Ото й усе. Ти, Остріте, й ви, пане Сегеліне, зостаньтеся. Розкажіть йому все, що його цікавить. Відьмаки завжди надзвичайно допитливі. Нагодуйте його, і хай живе в палаці. По шинках щоб не тинявся.
Король устав, свиснув до собак і подався з кімнати, шарудячи ногами по соломі, що вкривала долівку. У дверях обернувся:
— Зробиш усе як слід, відьмаку, — й нагорода твоя. Може, навіть іще щось докину, якщо гарно цю справу залагодиш. Ясна річ, балачки про шлюб із королівною — то все дурниця. Не думаєш же ти, що я віддам доньку за якогось приблуду?
— Ні, пане. Не думаю.
— Отож-бо. Виходить, ти справді розумний чоловік.
Фолтест вийшов і зачинив по собі двері. Велерад і вельможі, що досі стояли, відразу ж усілись за стіл. Бургомістр першим ділом допив королівський кубок, зазирнув у дзбан і міцно вилаявся. Остріт, що всівсь у Фолтестове крісло, позирав на відьмака з-під лоба й погладжував різьблені бильця. Сегелін, бородань, кивнув Геральтові:
— Сідайте, пане відьмаку, сідайте. Незабаром принесуть вечерю. Про що б ви хотіли ще побалакати? Бургомістр Велерад, сподіваюся, розповів вам усе. Знаю його давно і не сумніваюся, що сказав радше забагато, аніж замало.
— Маю ще кілька запитань.
— Давайте.
— Пан бургомістр казав, що тільки-но упириця об’явилася, король наскликав юрбу відунів.
— Атож. Тільки не кажіть “упириця”, а кажіть “королівна”. Легше буде уникнути подібної помилки при королі — й пов’язаних із цим прикростей.
— Чи був серед відунів справді славетний?
— Були. Не пам’ятаю, щоправда, імен… А ви, пане Остріте?
— Не пам’ятаю, — сказав вельможа. — Але знаю, що декотрі справді славилися своїми вчинками. Про це була мова.
— І вони згоджувалися, що закляття можна зняти?
— О ні, — всміхнувся Сегелін. — Вони між собою мало в чому згоджувались. Але думка така була. По суті, не вимагалося ніяких магічних здібностей — досить, як я зрозумів, лише перебути ніч від заходу сонця до третіх півнів у підземеллі біля саркофага.
— Куди вже простіше! — пирхнув Велерад.
— А яка вона… королівна?
Велерад підхопився з крісла.
— Як упириця! — заволав він. — Як найупиристіша з-поміж усіх упириць! її світлість королівська донька, чортова потвора, має чотири лікті зросту, схожа на пивну діжку, має пащеку від вуха до вуха з зубиськами, як стилети, червонясті баньки й руді патли! Руки в неї, з пазурами, мов у дикої кішки, звисають аж до землі! Просто дивно, як це ми ще не почали розсилати її мініатюрні зображення по дружніх дворах! Королівна — бодай дідько побрав таку королівну — має вже чотирнадцять років. Саме час посватати її за якогось королевича!