Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
— Авжеж.
Від цього впевнено вимовленого слова темного суть Тищенка аж ніби вибухнула, але часу на з’ясування вже не лишилося. І він із закликом “за мною!” першим занурився в невидиме поле. Особа майнула в “тунель”, утворений енергетичним силуетом батька “Експарки”.
Тищенко міцно тримав у пам’яті обидва тіла під арками; він послав темному ще одну думку:
— Але ж руйнування устрою пов’язане з великими стражданнями для всіх.
Відповіді він не почув. У цьому шарі його, Тищенка, суть уже була закрита. І тут йому спало на думку: “Якщо “Порядок” володіє засобами заміни людських душ, то де гарантія, що процес не пустять на конвейєр. А це означатиме
Те, що він скоїв наступної миті, не можна було пояснити ні логікою, ні інстинктом, його душа раптом змінила напрямок і ввійшла в тіло чорнявого молодика… Перше, що він відчув, — тепло. Здавалося, він убрався в одяг, попередньо нагрітий чиїмсь тілом. Розплющив очі. Він перебував у кімнаті, вмебльованій двома кріслами й арками над ними. Це були не відбитки пам’яті, а матеріальний світ. У кріслі навпроти сидів широколиций лобатий здоровань з короткою зачіскою і добродушним слов’янським обличчям. Вії його сіпнулись, і в Тищенка втупились зачмелені зеленкувато-жовті очі. Йому стало не по собі. На нього дивився він сам. Але не із задзеркалля і навіть не з того світу… Поволі полуда спала з очей, зіниці звузились, стали чорними. В них з’явилося щось схоже на допитливість.
Тим часом Тищенкова суть швидко призвичаювалася в тілі чорнявого. Вона, немов пілот, що зайшов у кабіну літака невідомої моделі, перевіряла різноманітні датчики, “зазирнула” в пам’ять “комп’ютера” і тієї ж миті отримала біографічну довідку про колишнього власника тіла. Але це була тільки інформація про людину, а не її суть; позичений порожній скафандр і технічна документація до нього.
Відчинились двері. В кімнату зайшов керівник Центру. Мить повагавшись біля входу, він попростував до чорнявого. З кожним кроком радість на його обличчі поступалась місцем страхові. Він немов би зменшувався в розмірі; коли ж опинився поряд з кріслом, то й зовсім знітився. На обличчі з’явився вираз запобігання і бажання виконувати. Іван Іванович стояв біля крісла під аркою, як біля трону, схиливши улесливо голову.
— Щиро просимо! — пробелькотів. — Ми давно очікуємо…
В цей час у дверях виросли двоє здорованів у мішкуватих сірих костюмах. Їх маківки з рідким білявим волоссям майже торкалися верху одвірка, а під лівим боком у кожного щось стовбурчилося.
— Прошу, — ще нижче вклонився керівник Центру.
Тищенко в тілі чорнявого підвівся з крісла… І тут на нього обрушилося його ж тіло. Лише реакція і дух першої людини “Експарки” врятували “месію” від нищівного удару в голову, котрий для його теперішньої, недолугої постаті був би останнім. Від другого удару, в якому було сконцентровано вселенську лють і міць Тищенкової плоті, його уберіг один із дужанів, який ребром долоні, немов сокирою, рубонув по шиї ні в чому не винне тіло, яке ще недавно належало батькові “Експарки”.
На глухому подвір’ї біофаку, куди чорнявий вийшов у супроводі Івана Івановича та двох охоронців, стояв той самий пошарпаний автомобіль, а біля нього — літній чоловік, “представник замовника”. Він віддано посміхнувся і відчинив дверцята.
— Взагалі-то вам би годився броньований лімузин і ескорт мотоциклістів, — схазаз вибачливо. — Але з міркувань конспірації скористаємося поки що з цього точила.
Опинившись за брамою біофаку, зони дозго не могли вклинитися в проїжджу частину, котра виявилася запрудженою людьми й машинами, які рухалися зі швидкістю пішохода. В потилиці чорнявому й літньому, що сидів за кермом, сито й спокійно дихали дзое здорованів.
— Ви саме вчасно, — зауважив водій, киваючи на демонстрацію.
— Гм-гм… Проблеми, — озвався задумливо Тищенко-чорнявий. Повагавшись, додав упевненіше: — Проблеми — функції порядку. Зміниш порядок — відпадуть проблеми.
Літній подивився на нього побожно.
“Я вам покажу порядок! — подумав батько “Експарки”. — Розтаку вашу перетаку!..”
Анджей Сапковський
ВІДЬМАК
Оповідання
Згодом оповідали, начебто він прийшов з півночі, від Ланцюгової брами. Йшов пішки, ведучи нав’юченого коня за повід. Було вже далеко пополудні, крамниці поворозників та римарів позамикалися, вулички спорожніли. Хоч стало жарко, чоловік накинувся чорним плащем, привертаючи до себе загальну увагу.
Зупинився він під корчмою “Старий Наракорт”, хвильку постояв, дослухаючись до гомону всередині. Корчма, як і завше о цій порі, була повна людей. Незнайомець подався вуличкою вниз. Неподалік стояла ще одна, менша корчма, називалась вона “Лис”. Людей тут було негусто. Корчма зажила не найкращої слави.
Хазяїн звів голову з-над діжки квашених огірків і зміряв прибульця поглядом. Той, усе ще в плащі, стояв непорушно перед шинквасом і мовчав.
— Вам чого?
— Пива, — сказав незнайомець.
Голос мав неприємний.
Корчмар обтер об фартуха руки й наповнив череп’яний кухоль з надщербленими вінцями.
Незнайомець не здавався старим, однак був геть сивий. З-під його плаща виглядала потерта шкірянка, зашнурована на шиї й плечах. Коли скинув плаща, всі помітили за плечима в прибульця меч. В тому не було нічого дивного: у Визимі майже всі мали зброю, а проте ніхто не носив меча за плечима, наче лук ачи сагайдак.
Незнайомець не сів до столу, де гомоніли нечисленні гості, лишився біля шинквасу й, свердлячи корчмаря проникливим поглядом, навстояки сьорбав пиво.
— Мені треба десь переночувати, — сказав він.
— Тут нема де, — буркнув корчмар, позираючи на його брудні чоботи. — В “Старому Наракорті” спитайте.
— Я б хотів тут.
— Нема місця. — Корчмар нарешті розпізнав акцент зайди — то був ривієць.
— Я заплачу, — сказав гість тихо, мовби вагаючись.
І тоді, власне, й сталась ота дурна пригода. Віспуватий ломовик, що не спускав із прибульця погляду, підвівся й ступив до шинквасу. Двоє його приятелів стали кроків за два позаду.
— Тобі ж кажуть: немає місць, дурню, гультіпако ривійський! — прохрипів ломовик, наближаючись до незнайомця. — Нам тут, у Визимі, такі, як ти, ні до чого. Це порядне місто!
Незнайомець узяв свого кухля й відступив трохи назад. Кинув погляд на корчмаря, але той одвертав очі: не мав жодного наміру заступатися. Зрештою, хто тих ривійців любить?
— Усі ривійці — бандюги! — не вгавав ломовик, дихаючи пивом, часником і люттю. — Чуєш, поганцю, що я кажу?!
— Не чує. Йому вуха лайном позакладало, — докинув один із тих, що стояли позаду.