Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

Шекли Роберт

— Мені так не здається. Схоже, не їх відгородили, а мене.

Кілька наступних днів Сіріна дуже непокоїлась за Торна. Лежала поруч нього з розплющеними очима в темряві їхньої спальні й молилася. Спав він неспокійно, певне, навіть уві сні боровся — шукав виходу.

Зціпивши зуби, вона прибирала недоторкану їжу й знов варила каву. З надією летіла подумки за ним, коли, сповнений нових сподівань і рішучості, він вирушав із дому, і сумувала, коли повертався — виснажений, приносячи з собою дух відчаю і безвиході. В проміжках намагался розважити сина, дозволяла йому цілими днями бігати по жилій зоні військового містечка, а ввечері якомога довше гралася з ним.

Якось Сіріна укладала волосся у високу зачіску, стежачи краєм ока за сином, який бавився у ванні. Він набирав повні пригорщі мильної піни і обліплював нею щоки і підборіддя.

— Голюся, як тато, — примовляв він. — Голюся, голюся. — Вказівним пальцем змахнув піну. Знову набрав повні жмені і розмазав її по обличчю. — Тепер я — Дуві. Пухнастий, як Дуві. Дивись, мамо, я весь…

Він розплющив очі, бажаючи пересвідчитись, чи вона дивиться. Внаслідок цього Сіріні довелося згаяти кілька наступних хвилин, промиваючи йому очі. Коли врешті сльози змили геть сліди нещастя, Сіріна сіла поруч сина й почала утирати його обличчя рушником.

— Б’юся об заклад, Дуві також заплакав би, коли б йому мило потрапило в очі, — зітхнув Крихітка. — Правда ж, неню?

— Дуві? Мабуть заплакав би. І будь-хто на моєму місці. А хто такий Дуві?

Вона відчула, як син напружився, відвів очі.

— Мамо, а тато буде завтра грати зі мною?

— Цілком можливо, — вона вхопила його за мокру ручку. — Хто цей Дуві?

— У нас сьогодні на солодке будуть рожеві тістечка? Мені подобаються рожеві…

— Хто такий Дуві? — твердо мовила Сіріна.

Крихітка якийсь час уважно вивчав ніготь на великому пальці, а тоді скоса зиркнув на матір.

— Дуві… Дуві — це маленький хлопчик.

— Отакої! Іграшковий хлопчик?

— Ні, — прошепотів Крихітка і опустив очі. — Справжній. Маленький лінженієць.

У Сіріни від здивування перехопило подих, і Крихітка заквапився пояснити.

— Він хороший, неню, чесне слово! Він не лається, не говорить неправду чи грубощі своїй матусі. А бігає так само швидко, як і я, навіть швидше, коли я спіткнуся. Він… він… — Крихітка знову потупив очі. — Він мені подобається.

— Де ви… як же… адже там мур… — Сіріна вжахнулась, і їй раптом забракло слів.

— Я прокопав нору, — зізнався хлопчик. — Під огорожею — там, де пісок. Ти ж не казала, що не можна! Дуві прийшов грати. Його мама теж прийшла. Вона гарна. У неї рожева вовна, а в Дуві — зелена, але теж гарна. По всьому тілі, — збуджено вів далі Крихітка. — Скрізь-скрізь, навіть під одягом! Лише на носі немає вовни, а ще на очах, вухах і долонях!

— Крихітко, та як же ти міг! А коли б тобі зробили боляче? Вони могли…

Сіріна міцно пригорнула до себе синочка. Крихітка випручався з її обійм.

— Дуві нікому не зробить боляче. Знаєш, мамо, він може закривати ніс. Так, може! У нього ніс сам собі затуляється і вуха складаються. Я теж так хочу. Дуже зручно. Та я більший від нього і вмію співати, а Дуві — ні. Але він може свистіти носом, а коли я спробував, то лише висякався. Дуві добрий!

Думки Сіріни плуталися, поки вона допомагала Крихітці одягати піжаму. Від страху її проймав дрож Що робити? Заборонити Крихітці лазити попід муром? Авжеж, треба тримати його подалі від небезпеки, яка, можливо, вже чатує на нього. А що скаже Торн? Розповісти йому? А раптом це тільки прискорить сутичку, яка…

— Крихітко, скільки разів ти грався з Дуві?

— Скільки? — Крихітка замислився. — Зараз порахую, — поважно мовив він і хвилину чи дві щось бурмотів і рахував на пальцях, а тоді переможно виголосив: — Один, два, три, цілих чотири рази!

— І ти не боявся?

— Ні-ні! — І швидко додав: — Ну хіба що трішечки, попервах. Я гадав, може, у них є хвости, щоб обгортати шию. Але виявилось, що хвостів у них немає… Лише одяг… такий як у нас, а під одягом вовна.

— Ти казав, що бачив також маму Дуві?

— Еге ж, — мовив Крихітка. — Вона була там першого дня. Саме вона випровадила решту геть, коли вони обступили мене. Всі дорослі. Жодної дитини, за винятком Дуві. Вони трохи штовхалися, хотіли доторкнутися до мене, але мама Дуві наказала їм піти, і вони пішли, залишилася тільки вона з Дуві.

— Ох, Крихітко, — вихопилось у Сіріни; вона перелякалася, уявивши малюка, якого обступили лінженійці, штовхаючись і намагаючись “доторкнутися” до нього.

— Що з тобою, неню?

— Нічого, любий, — вона облизнула пересохлі губи. — Можна я піду з тобою наступного разу і подивлюся на Дуві? Я хотіла б познайомитися з його мамою.

— Звичайно! — вигукнув Крихітка. — Ходімо.

— Ні, не тепер, — мовила СірІна, відчуваючи, як од страху ноги в неї стали ватяними. — Вже запізно. Підемо взавтра. І, Крихітко, не кажи поки що нічого таткові. Нехай це буде для нього несподіванкою.

— Гаразд, мамо. Це буде чудовий сюрприз, правда? Ти ж була страшенно здивована, еге ж?

— Так, я дуже здивувалася. Наступного дня Крихітка, сівши навпочіпки перед норою під муром, обстежив її.

— Трохи завузька, — вирішив він. — Ти можеш не пролізти.

Сіріна засміялася, хоча серце в неї стугоніло від хвилювання.

— Було б дуже ніяково прийти в гості і застрягти в дверях.

— Було б смішно, — розвеселився Крихітка. — Може, підемо пошукаємо для тебе справжні двері?

— Ні, — поквапилася заперечити Сіріна. — Ми розширимо цю діру.

— Гаразд, піду приведу Дуві — він допоможе копати, — сказав Крихітка.

— Чудово, — відповіла Сіріна і клубок підступив їй до горла.

Кріхітка ліг на пісок і ковзнув під огорожу.