Природа
Шрифт:
Останні слова сказав із мрачною рішучістю і встав.
– А тепер я йду, мамо; бувайте здорові й не ждіть мене перед опівночев.
– Коли се конче мусить бути, то йди, - сказала сумно мати, - та ліпше було би, якби-сь лишився дома. І погода ще може обернутися; сегодне не цілком вишумілося.
– Ні. Сегодне не загостить другий раз онде вже миготить вечірня зірниця, та й місяць сегодне вповні!
– То йди ж із Богом. Вечерю я тобі сховаю і, поки прийдеш, буду прясти та молитися за тебе.
Швидко сходив він зі звісної, порослої
«А таки я її дістану!»- думав він зі зловіщою радістю.
«Зійду аж у ріку і втну саме там, де ліс поріджений і куди люди ходять, найздоровішу смереку. Тоді хтось піде і замельдує мене в долині в панів; вони знов схотять мене замкнути на сорок і вісім годин; а я піду до адвоката й буду там крутитися доти, доки вона не прийде!»
«Може, вона його донька?. Та ні, вона лиш жартувала, кажучи, що виділа його там дуже часто! Чому він її не видів? А чому видів його жінку? Тоту гостру, страшну паню, що завше дивилася на його ноги, як увійшла до канцелярії, і він там був. То не може бути її мати… вона не може бути належна туди, вона мусить бути чиясь інша… Вона говорить по-руськи, тим часом як її мати говорила Бог-знає якою страшною мовою. Він її ненавидить. Він знає лиш одне. Буде там, в адвоката, доти ждати, доки вона де не покажеться, і тоді він піде за нею… і тоді вона вже мусить бути його.
Все інше йому байдуже, таки зовсім не в голові.
Ішов усе швидше і швидше. Вже було недалеко до цілі. Крізь проріджаючий ліс уже миготіли в місячному світлі хвилі гірської ріки.
Ще лиш кілька кроків, і буде на місці.
Зараз навперед нього, попід саму гору, плила ріка; підбувши сьогодні через бурю, неслася великими пінистими хвилями, що сумно влискувалися в місячному світлі.
Він став, оперся о смереку й подивився далеко навперед себе.
Краще й тужніше, як коли-небудь, пишалося перед його очима ціле пасмо гір, освічене магічним місячним світлом, мільйонами звізд, було воно гарне, мов у казці.
Чи бачив він і чув величну красу у природі? Він привик був із дитинства до пишного виду гір, знав ясні, мов день, тихі мовчазні літні ночі, бо не одну не спав, стережучи коней; а проте… а проте, коли зір його сягав за верхи, обгорнені голубими облаками, серце його охопила глибока й невідгадна туга!
А тут, коло його ніг, колисалися хвилі й буркали щось сумне, їх звуки збудили в його серці… сльози. Так, йому стало тяжко, він почув себе одиноким і сам не знав, як почав співати… Справдешня дитина свого люду, він шукав полегші у співі.
Далеко й широко розплилася в тій тишині тужлива думка і зіллялася у прегарну гармонію з красою ясної ночі.
Кинув капелюхом об землю, мовби в ньому гніздилися всі сумні думки його.
Як ішов сюди, закинув був на шию хустку. Сильніш запах, котрий виходив із хустки й котрий він узагалі завважив на ній,
Обернувся плечима до ріки.
Крайня смерека на березі дістала перший удар. Зразу (ішли удари поволі, рівномірно, потім швидше, сильніше. Так працював більш як годину, не припочиваючи ані хвильки. Якась гарячковість учепилася його. Неустанно думав він про неї. Вона так живо стояла перед його душею в усій своїй принадній красі і з усіма своїми словами й усміхом. Він немов іще раз усе пережив з нею.
Яка гарна, яка чудово гарна була вона!
До всього того ще той сон!
Сон той ще був у його тямці. От якби тепер іще «чув її притуляння, чув її м’які теплі члени…
«Мусиш мене шукати!» - почув він раптом туй коло себе. І здригнувся та й перестав рубати. Майже в тій самій хвилі повторилися слова: «Мусиш мене шукати!»
Так, се був її голос… її голос!
Поки міг спам’ятатися, затріщала й захиталася смерека і, падаючи, мало не захопила його, якби був у свій час не скочив набік. Він налякався, як ніколи в житті, і все волосся стало йому догори.
Що се таке?
Озирнувся і вдивився у воду… відти роздалися слова, так голосно й так виразно…
Та ніщо не рухалося. Хвилі йдуть одна за одною, не надто швидко, але й не помалу, все нові й нові. Смерека впала була в воду, а хвилі знімали її на свої хребти поволі й поважно і маестатично з собою унесли.
А так усе інше було тихо-тихо, немовби ждало чогось… Дерево на березі, ба й увесь ліс - усе, немовби так мусило бути, аби щось побачити.
Хвилі влискувалися на місячному світлі, а над ним тяглися голубаві облачні постаті, ні, ні, вони були скрізь, вони зібралися були, немовби хотіли все задушити й перемогти.
Від божевільного того переляку вхопила його дрож, і він був би ревнув, сей звір, та раптом погадав на Бога. Хреститься раз, другий, третій, багато разів - потім, немов на наглий внутрішній наказ, зриває із шиї шовкову хустину й, зім’явши в руці, кидає в воду.
Як стій стало йому все ясно.
Вона відьма… відьма!! О свята Мати Божа!.О всі святі!
Куди він тут заліз? І з ким він мав діло?
Чувство скаженої ненависті проти неї заволоділо ним.
Вбив би її на місці, роздавив, розтолочив, як собаку, як черв’яка… І ось він, мов блискавка, розв’язує загадку за загадкою…
Не дурно в неї червоне волосся.
Не дурно від неї пахло зіллям. Не дурно вона була така чудово гарна, так похожа на Матір Божу, бо тільки тим могла його причарувати!
Не дурно волочилася по лісі. Котрий християнин іде в ліс слухати, як він шумить?
А чому вона не хотіла сказати, хто вона? І чого вона мала бути тоді на подвір’ї, коли він не міг нагадати собі її лиця?
А там… вона і щастя не мала? Лиш цілком прокляті Богом не мають його… Трохи щастя Бог все дає кождому. Вона хотіла від нього відвернути його щастя. Га, га, га!