Привіт, Синичко!
Шрифт:
Т а т о. То й що? Ти вважаєш, через те, що я домовився про пароплав, тобі дають медаль? Яка нісенітниця! Якби це так, у вас у класі було б тридцять пароплавів. Пароплавів! Тридцять літаків було б, вертольотів, тракторів, підйомних крашв _ чого завгодно! Просто Клавдія Миколаївна попросила мене задовго до всього цього...
Сергій. Чого — цього?
Т а т о. Ще задовго до іспитів. Мені це зовсім нічого не варто.
С е р г і к. І вона із вдячності теж вирішила...
Т а т о. Та ні! Що ти заторочив одне й те саме. Дурненький. Хіба це можливо. Те само по собі, а медаль... Адже ти її
Сергій. Хороших учнів багато.
Т а т о. Ти багато сидів над книжками.
Сергій. Останніх півтора місяця.
Тато. Так, але в тебе хороша база. Варто було трохи натиснути...
Сергій. Але чому саме я? Точнісінько так само могло натиснуги ще кілька чоловік із нашого класу. Он Генка Колісник...
Т а т о. То треба було й натиснути.
Сергій. Але до його батьків директор чомусь не приходила.
Тато. Ну, вона давно знає і поважас нашу сім'ю. Мама багато років...
Сергій. Сім'я! Мама! А я, я туг до чого? Медаль же не мамі дають.
Тато. Ніхто тобі ще медалі не дає. Склади останній іспит...
Сергій. Складу, складу! Хто ж мене буде різати на усному, коли школі погрібні медалісти.
Т а т о. А ти цинік!
Сергій. Цинік? Це ти кажеш після того, як я йшов на письмовий, знаючи теми?
Тато. Тихше ти. Не зчиняй галасу!
Сергій. А-а! Чого ж ти боїшся, коли все по-чесному? Що сусіди почують? Узнають, що я за відмінник такий? Га? То нехай чують. (Підбігає до дверей у коридор. Навмисне балаганним голосом.) Люди! Сусєді! Ви знаєте, як я п'ятірки отримую? Ви теж бігали в школу виправляти коми? Наступного дня? Тією ж ручкою?
Т а т о. Ти що? (Хапає Сергія за плече, сильно штовхає у кімнату. Зачиняє двері.) З глузду з'їхав? Що ти із себе посміховисько робиш? А з мене? Ти про нас із матір'ю подумав? Хлопчисько!
Сергій. Про вас? Вам добре. Син відмінник. Га? Це не у всіх діти відмінники. Це, значить, батьки такі. Зуміли. Виховали. Це їхня заслуга. На роботі можна похвалитися. Друзям ненароком сказати за чаркою горілки. А про мене ви подумали? Як мені перед хлопцями?
Тато. Якими хлопцями? Та кожен із них мріяв би опинитись на твоєму місці.
С е р г і й. Не кожен.
Тато. Всі ви розумні, все ви розумієте. Вам на блюдечку, а ви ще й комизитесь. Звикли на готовенькому. Ти он платівки по сорок карбованців купуєш, а ми про шматок хліба думали. Я у сімнадцять років туфлі вперше взув, а у тебе три костюми, батники, галстуки. Джинси за сто сімдесят карбованців! А мати моя плакала з радості, коли я їй першу получку на стіл виклав — п'ятсот тридцять на старі гроші. Тобі їх надовго вистачило б? А ми на них учотирьох в одній кімнаті жили, в комуналці, та батькова пенсія ще. А батя на війні поліг, першого ж місяця. Чого? Чого тобі ще потрібно? Кропиву жерли, зати-руху варили. Війна давно скінчилась... Ти тоді пожив би. Покрутився б. Попрацював би ночами на ремонтному. Не подобається? А воду з нас варити подобається? Так мовчи тоді, коли за тебе батьки думають. Дякувати Богу, є кому про тебе піклуватися. Живі ще. Закінчиш інститут, одружишся, станеш людиною — геть на всі чотири вітри, роби як знаєш. Тоді ти сам собі голова, а поки що роби, що тобі кажуть. Ми тобі поганого не хочемо.
С е р г і й. Я знаю... Але ж виходить...
Тато. Що? Що виходить?
Сергій (сідає у крісло. Задумчиво). Погано виходить, батьку. Я ж не винен, що в мене все с.
Тато. Дурненький. Ніхто ж тебе не винуватить. І не дорікає. Ми ж Ь матір'ю на все для тебе готові... Доб'єшся ти більшого, ніж
С е р г і й. Та де ж я кращий!
Тато. Знов за своє! Ну, є в тебе маленький шанс, так скористайся з нього. Чого ти місця собі не знаходиш? Про матір подумай. Вона ж мріє про твою медаль, мріє просто. Вночі прокидається і говорить, говорить — так їй хочеться!.. А бабуся! Багато у неї в житті радощів було?
Зітхає Сергій.
Втіш ти її старість.
Сергій (лагідніше). Та я розумію, тат...
Тато. Ну, от і...
Сергій. Але, бачиш... Утішу я бабусину старість, тоді твої середні роки, мамині, тоді ваш похилий вік, вашу старість, і з чим же я до своєї старості підійду?
Т а т о. От дивак! Він про свою старість думає!
Сергій. Так... Та ні. А де бабуся?
Т а т о. Не знаю. До сусідки, певно, пішла.
Сергій. Тату, а ти хороша людина?
Тато. М-м-м... Сподіваюсь. У кожнім разі, таким мене вважають на роботі.
Сергій. Так, я знаю. Мало хто якими нас вважає!
Т а т о. А ти що, сумніваєшся?
С с р г і й. Та ні, але... Я ж знаю тебе всього сімнадцять років і... Звісно, батьки — вони завжди найкращі, і якби мені хтось сказав... навіть натякнув, я тому просто в морду затопив би. Але все ж — можеш ти назвати себе чесною людиною?
Тато. Думаю, так. Принаймні тобі не доведеться за мене червоніти
С е р г і й. А я, тат?
Т а т о. Чи чесний ти?
Сергій. Так..
Тато. Ну, я не знаю, певна річ, як слід було б батькові, усіх нюансів твого життя, а надто за останніх два-три роки. Адже у вас свої секрети від батьків, своя, так би мовити, зона, куди старших ви не впускаєте, і ми з матір'ю не дуже до цього й прагнули, поважаючи твою... індивідуальність... Але я певен, мені хочеться вірити: ти не замішаний ні в чому... Тобто про це й мови не може бути. Так, ти хороший, чесний хлопець. Ти завжди був хорошим сином, і ми жили у злагоді, га? Ти сам, пам'ятаю, казав мені, що деякі хлопці з вашого класу навіть заздрять твоїм стосункам з батьками.
Сергій. Так.
Т а т о. І ти, здається, нічого від нас не приховував?
Сергій. Н-ні...
Т а т о. Я не маю на увазі чогось такого... Скажімо, твоїх стосунків з Олею. Ти, зрештою, доросла, майже доросла людина, відповідаєш за свої вчинки...
Сергій. Так.
Т а т о. От і моя відповідь. Гадаю, таким сином можна пишатися.
С е р г і й (з гіркотою). Пишатися!
Т а т о. А що, є інші думки?
Сергій. Так. Тато. Чиї ж?
Сергій. Моя думка.
Тато. Ну, певна доля самокритики ще нікому не вадила...
Сергій. Тут не самокритика. Інше.
Т а т о. А саме?
Сергій, Можливо, ця ситуація видасться комусь і смішною. Не знаю, можливо, я справді кретин... Але ж я відчуваю, що це не так. Я відчуваю, що це компроміс із самим собою, усім нам, і тобі, і мамі. Але ж нам не потрібні компроміси. Адже й так щось тріснуло в нашій родині. Мовби йдемо ми всі до примарного вогника, що світить десь далеко на виднокраї. Ідемо і знаємо, що ніякого вогника немає — це омана, галюцинація; ще крок — і він згасне, зникне назавжди. Але ми йдемо, не помічаючи, як западає грунт під ногами, як з'являються розколини, що розділяють нас. Все далі ми одне від одного, і скінчилась вода, і дихати все важче, але ми бредемо з останніх сил — надто спокусливий цей далекий вогник, позірний символ тепла й злагоди.