Приватне доручення
Шрифт:
Було далеко за північ, але райуповноваженому не терпілося. Черговий по станції Стопачі вже був викликаний для пізнання. В Стопачинському підрозділі воєнізованої залізничної охорони майор дістав три пари обмундирування. Два співробітники райвідділу швидко одягнулися в форму вохрівських командирів; кітель з погонами і картуз з жовтогарячим кантом зодягнули й на «кореспондента». Коли черговий по станції ввійшов до кабінету райуповноваженого, йому показали трьох «вохрівців». Придивившись до них, черговий відразу ж показав на «кореспондента»:
— Ось цей запитував вранці про Коломийчука!
Після
Карпенко ночував в «Лісовій спальні», де за вказівкою головного лікаря було поставлене ще одне ліжко. Втомившись після безсонної ночі і напруженого дня, він заснув, щойно приліг. Але довго спати йому не довелося. Десь о першій ночі його розбудив сам головлікар.
— Товаришу Карпенко! Товаришу Карпенко! Вас запитують. Говорять терміново.
Карпенко насилу підвівся і враз, не гаючи й хвилини, зібрався. Біля алеї на нього чекав якийсь сержант-артилерист. Здивовано розглядаючи спортивний костюм Карпенка, сержант ввічливо запитав:
— Ви підполковник Карпенко?
Проглянувши його посвідчення, сержант віддав честь.
— Товаришу підполковник, вас викликає наше «господарство» по телефону. Я на мотоциклі за вами…
Їхати було недалеко. Вже через десять хвилин Карпенко розмовляв з Лоськом.
— Звідки ви знаєте, що це «Начальник»? Вохрівець?.. Пізнав?.. Ну, вітаю тебе, Стасю! А мадам Феофанова?». Допомогла тобі? Як?.. Молодчина!.. Що? Хороша? Навіть дуже? Дивись у мене!.. А Феофанов?.. Де ж він тоді пропадав усю ніч?.. На автобусній станції чекав? А ти перевірив?.. Значить, даремно ми його… Все рівно, свиня, говориш?.. Але якщо не Феофанов, тоді хто ж той другий, що в кущах?.. Гаразд. Подзвоню… На добраніч.
Коли Карпенко повернувся в «Лісову спальню», він довго не міг заснути. Постало нове питання, яке все більше непокоїло його. Хто ж той другий? З ким зустрівся «Начальник» в кущах біля алеї?
Вранці після сніданку Карпенко зустрів Софію Сергіївну, яка чергувала по будинку відпочинку минулої ночі. Вона була чимось збентежена. Привітавшись, він поцікавився, як вона себе почував.
— Дякую. Все гаразд.
— А мені здалося, що ви хворі і чимось занепокоєні.
— Ви вгадали, я дійсно занепокоєна, більше того — обурена.
— Навіть обурені? — посміхнувся він.
— Ви навіть не уявляєте, як важко працювати нам, лікарям-курортологам. Дехто заздрить: мовляв, у нас не робота, а рай земний. 12 місяців у рік на курорті та ще й зарплату за це отримуємо. Але я б таких заздрісників примусила б отут почергувати хоча б одну добу. Я не говорю вже, як важко працювати з тими, що відпочивають, але середній медперсонал! Це просто жах! Ні на кого покластися не можна.
— А що таке?
— Та, от, вчорашня історія… Аркадій Степанович оголосив мені догану. Ну, припустимо, я до деякої міри винна: безконтрольність і таке інше. Але коли я в свою чергу стала вичитувати медсестру, яка чергувала учора в «Літній спальні», вона мені заявила, що я тільки даремно на неї нападаю, що вчора, тобто минулої ночі, всі відпочиваючі були на місці. Правда, говорить, що деякі прийшли вже після відбою, але всі спали на своїх ліжках. В тім числі й Феофанов. Ну, ви чули коли-небудь щось подібне?!
— Та ви заспокойтесь, Софіє Сергіївно! Їй- богу, не варт хвилюватися з-за дрібниць! А про догану я поговорю з Аркадіем Степановичем. Тут щось не зовсім справедливо з його боку.
Молоденька метка жінка в білому халаті зайшла в кабінет головного лікаря.
— Де Аркадій Степанович?
— Ви — Клара Матвіївна Меркулова, медсестра? — підвівся їй назустріч Карпенко. — Вас викликав я. Софія Сергіївна Дуже ображена на вас. Чому ви приховали від неї, що Феофанов не ночував учора вночі в спальні?
Очі Меркулової наповнились сльозами.
— Чого вона чіпляється до мене? — І Меркулова заплакала. — Я добре пам'ятаю, — крізь сльози говорила вона, — що Феофанов ночував учора в «Лісовій спальні». Я не обдурюю, я сама бачила, як Петров прийшов з ним після відбою, десь біля дванадцятої. Вони ще, лежачи, курили і розмовляли. Я їм навіть зауваження зробила. Софія Сергіївна просто чіпляється до мене!
— Ви бачили Феофанова в обличчя, коли він прийшов у спальню? — обережно запитав Карпенко.
— Як в обличчя? Це був Феофанов. Він поруч з Петровим спить. Я ж знаю. їхні ліжка крайні в другому ряду, одне біля другого.
— Біля вас? — Карпенко, ночуючи в «Лісовій спальні», вже придивився до розташування ліжок.
— Ні. На іншому кінці.
— Значить, вони не проходили мимо вас?
— Ні.
— А ви до них підходили?
— Ні.
— Як же ви могли в темряві зі свого місця роздивитися, що то був Феофанов?
— Але ж я знаю, де чиї ліжка! Це були Петров і Феофанов. Я голос Петрова чула. Його за кілометр впізнаєш. Він тихо говорити не може.
— Ну, гаразд. Будемо вважати, що Софія Сергіївна помилилася. Ви на неї не ображайтесь, Кларо Матвіївно.
Коли вона пішла, Карпенко запалив погаслу цигарку і задуманий сів на край столу.
— Петров… Цікаво… Хто ж такий Петров?
Розділ VII
ВЕСНЯНІ ДНІ
А за місяць до описаних подій на забетонованому полі франкфуртського цивільного аеродрому важко сів сріблястий птах-велетень. Літак кампанії «Трансатлантична повітряна лінія», що курсував між Нью-Йорком та Берліном, висадив у Франкфурті на Майні кількох пасажирів. В цей день на аеродромі було багато зустрічаючих: браві лейтенанти морської піхоти, розв'язні офіцери 3-го авіаз'єднання окупаційних військ, якісь нарядні дівиці, кілька цивільних, що скромно тиснулися за спинами військових, службовці аеропорту і обов'язкові репортери, обвішані різнокаліберними фотоапаратами.
В багатьох у руках були букети перших весняних квітів. Зустрічали популярну в цьому сезоні нью-йоркську співачку.
Коли літак чхнув востаннє чадними вихлопами й завмер, до його високих дверцят підкотили трап. Всі кинулися наперед; на верхньому східці трапа мило посміхалася «Королева великого ревю».
Високий, спортивно зодягнений командир безцеремонно штовхнув скромно, але пристойно зодягненого пана. До того ж, здається, навмисне наступив йому на ногу так, що той охнув і випустив з рук капелюха. Молодик, що стояв поруч, швидко підняв капелюха і подав його власникові, що скривився від болю. Той навіть не подивився на ввічливого сусіда, а лише процідив крізь зуби: