Приватне доручення
Шрифт:
— Я ось уже 9 років працюю кореспондентом республіканської газети, — продовжував той. — А все ще тягне на оперативну роботу.
Розмовляючи, вони непомітно пройшли два квартали в кінець вулиці. Їм назустріч майже ніхто не йшов. Грель мовчала, думаючи про щось своє. Лосько все поглядав на її обличчя, на струнку дівочу постать. А кореспондент, мабуть, захоплений спогадами, все продовжував:
— …Я прибув сюди в листопаді 1945 року в 13 бригаду полковника Іванова. Геройський був комбриг…
Дорогу їм заступив паркан, що в нього впиралася вулиця.
— Куди це ми зайшли? — запитав кореспондент.
— А вам куди?
— В готель.
— Готель з протилежного боку. —
— Чого це ви так на мене дивитесь?
— Так. Сподобались.
Вона навіть не вважала за потрібне приховати свого презирства.
— Ну, до побачення, товариші, не буду вам заважати, — кивнув кореспондент.
Лосько помітив краплини поту на обличчі супутника.
— Підемо назад разом, — запропонував капітан, — мені якраз по дорозі із вами.
— Та я спершу не в готель. Мені тут, поруч. До знайомих ще треба, — і кореспондент, прощаючись, вдруге кивнув головою.
— Ну, хто ж це в 12 годин ночі знайомих відвідує? — зупинив його Лосько.
Грель, слухаючи цю розмову, зневажливо мовчала.
— Ні, ви вже мене пробачте! — роздратовано відповів кореспондент. — Але я змушений попрощатися з вами.
Лосько несподівано заступив йому дорогу.
Вони стояли один навпроти одного. Ліворуч від капітана — Грель.
— Скоро дощ, дивіться, — кореспондент підняв голову. Мимоволі подивилася догори й Грель. Лосько лише встиг повернути шию: очі його перехопили праву «пошкоджену руку кореспондента, висмикнену з кишені. В ту ж мить блискавичний важкий удар в підборіддя відкинув кореспондента до паркана. Пальці в капітана хруснули.
Тривожна думка, що вже давно хвилювала Лоська, примусила його повернутись до Грель. «Чому вона тут? Навіщо пішла з нами? Хто вона — друг чи…» Грель розгублено дивилася на нього. За цю мить капітан ледве не наложив головою. З несподіваною силою відштовхнувшись спиною від паркана, кореспондент кинувся на нього. Капітан встиг помітити, як у його руці гостро блиснула розкрита бритва. Пістолет зачепився за підкладку кишені, і Лоско вже не встиг би його висмикнути. Кореспондент був уже поруч, помах бритвою і… Грель, метнувшись, повисла на руці кореспондента. Вона заломила йому руку назад, але він ударив Грель коліном в живіт. В жінки від болю підігнулися ноги, але вона не випускала його руки. Ще секунда — ї Лосько, вихопивши-таки пістолет, рукояткою ударив по голові кореспондента. Той повалився, тягнучи за собою Грель. Стась нахилився і, підхопивши її як дитину, поставив позад себе. Вона припала до паркана, важко дихаючи. Капітан схилився над непорушним кореспондентом. Той, мабуть, був непритомний. Про всякий випадок Лосько підібрав бритву, що випала з руки кореспондента, і обшукав його. Розстебнувши плащ, він побачив те, на що й сподівався: біла сорочка кореспондента була забризкана кров'ю.
В крові лейтенанта Громова була й хустина вбивці, об яку він витер руку і, можливо, бритву. Права рука і підкладка кишені теж були в крові. Маленький браунінг з пристроєм, що глушив звук, Лосько виявив у плескатій кобурі, на паску від штанів. Документів у «кореспондента» не було. Капітан перевернув його обличчям донизу, щоб зв'язати руки. Плащ задерся, і Лосько не міг втриматися від здивованого посвисту: штани «кореспондента» були з кантом залізничної воєнізованої охорони. Так ось хто вранці шукав Коломийчука! Парашутист, «Начальник», про якого розповідав «Глухонімий»-Омелько.
Грель з ненавистю дивилася на спійманого бандита. Світлий вихор розкуйовдженої під час боротьби хлоп'ячої зачіски спадав на очі, вуста були стиснуті. Лоську раптом захотілося міцно
— Ідіть у двір Коломийчука. Там працівники державної безпеки. Нехай негайно їдуть сюди. Скажете, що вас прислав капітан Лосько.
Диверсант уперто мовчав. Опритомнівши, він сказав районному уповноваженому лише одну фразу: «Говорити нічого не буду». Його вивели.
Лосько і майор — районний уповноважений сиділи на низенькому дивані з риплячими пружинами. Майор нетерпляче кусав ніготь. Потім, повернувшись до Лоська, запитав:
— Ну, так як?
— Що як?
— Як ви його спіймали? — Лосько вловив у його голосі нотки зрозумілої цікавості.— Випадково?
— Як сказати, товаришу майоре. Воно, звичайно, без випадку в нашій справі важко. Завжди потрібен такий ґудзик, що його злочинець губить на місці злочину. Саме випадково.
— І для вас знайшовся такий ґудзик?
— Звичайно… Коли я вбіг у двір Коломийчука і побачив Громова, то зрозумів, що з часу нападу минуло не більшо двох-трьох хвилин. А з тієї хвилини, коли стріляв Воронько, який прибіг на допомогу товаришеві,— ще менше. І виходило, що в розпорядженні вбивці були всього секунди. Куди він міг сховатись? За будийком, за триметровим станційним парканом — пакгауз, там охорона. В сусідньому дворі — злюща собака на довжелезному ланцюгу. В той час, коли відбулося вбивство, я прощався з Грель і стояв до двору обличчям. До того самого, що примикає з правого боку до будинку Коломийчука. Але я нічого не помітив. На вулиці ж ходили люди. Вбивця міг вискочити на вулицю, але тут почав стріляти Воронько, і люди з усіх боків побігли до садиби Коломийчука. Те ж саме повинен зробити і вбивця, якщо він не хотів, щоб його запідозрили. Але на його руках та одязі повинні лишитися сліди — артеріальна кров. Кров обов'язково повинна була забризкати вбивцю. Ось чому я звернув увагу на людину в плащі. Адже вечір був який? Парко, дихати важко. А цей застебнутий на всі ґудзики. Аж піт йому очі заливав.
Лейтенант Сокуренко теж, по-моєму, зацікавився цією особою. Він ввесь час стояв біля нього. Але коли помітив мене, то подав знак. — Лосько моргнув лівим оком, ніби переконуючи майора, що все було саме так. — Воно, звичайно, не новий вид зв'язку, але… Ну, завів я з цим кореспондентом розмову. Вийшли на вулицю разом, а він, сучий син, праву руку як послав до кишені, та так і йде поруч. Я подумав, що саме на цій руці повинна бути кров лейтенанта. А тут він мені нагадав про комбрига Іванова, з яким начебто зустрічався в листопаді 1945 року. Отут він і промахнувся. Адже я пам'ятаю, що Іванов був забитий набагато раніше, ще весною. Дальше затягувати розмову вже не було рації. Бачу, «кореспондент» мій почав нервувати, відчуваю: хоче мене позбутися. А мені робити вже нічого, треба справу до кінця доводити. Тут я теж помилився: дорогу йому заступив. Він і не витримав, першим напав. Хотів, бач, «поголити» мене, як Громова, все хотів змусити мене голову підняти.
Грель, мабуть, він не дуже брав до уваги. Розраховував швидко справитись… Ну, тут я і вліпив йому.
Лосько, скривившись, поворушив розпухлими пальцями.
— Боляче?
— Боляче. Боюсь, що звихнув.
Отже, «Начальник» спійманий! Районний уповноважений не ховав задоволеної посмішки. Радий був і Лосько. Ще б! Спеціальна московська опергрупа вилетіла сюди шукати «Начальника». Не довго йому довелося ходити по нашій землі. Мовчить? Не велике горе: він спійманий на гарячому. Лишаються деякі формальності…