Приватне доручення

Глазов Григорий Соломонович

— Ні, генерале, — твердо заперечив Ягвіц. — Таємниця залишається таємницею, доки вона відома одному. Двоє зберігати її вже не можуть. «Глухонімий» потрібен буде мені лише на останньому, завершу вальному етапі. До цього йому не варт знати про мене. Нехай ваші люди там заховають «Глухонімого» в себе, а я його знайду, коли він мені стане потрібним. І ще. Пускайте його через кордон в іншому місці й за допомогою інших засобів, ніж той, до якого я збираюся вдатись.

Уллас подивився на Ягвіца.

— Навіщо оця перестраховка?

— Мені неприємно, нагадувати вам, що на кордоні може трапитись провал., Далі, мені потрібна ще одна адреса, крім тієї, по якій піде «Глухонімий». Це на випадок, якщо російська контррозвідка

не дасть провалитись «Глухонімому», навмисне «пропустить» його через кордон.

Уллас розвів випещеними руками:

— Я не можу викривати перед вами всю нашу резидентуру на Україні! Крім того, я й так залучаю в цю справу людей на свій страх і риск. — Уллас задумливо потер перенісся. — Гаразд, — врешті згодився він, — ви прийдете на станцію Стопачі до дорожного майстра Коломийчука. Пароль: «Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни». Відгук: «Як вона себе почуває? Збирається в гості до мене?»— «Ні, їде в Крим». «Глухонімий» піде іншим шляхом і по іншій адресі. Про його місцеперебування довідаєтесь у Коломийчука.

Ягвіц став злитись:

— Мені здається, що про місцеперебування «Глухонімого» я можу довідатись і від вас. Чи ви побоюєтесь, що я провалюся і видам цього «Глухонімого»?

Уллас пожував губами, але ображатись не став:

— На вас, і лише на вас побудований ввесь цей план. Те, про що ми говорили перед цим, — один з варіантів. На місці вам, можливо, багато що доведеться вирішувати по-іншому. Ви будете суворо обмежені лише метою завдання і приблизно — місцем його виконання. Поза цим— дійте, як будете вважати потрібним. Якщо вам треба знати, де буде переховуватись «Глухонімий», можу повідомити. — Уллас, схилившись над картою, поставив червоним олівцем точку десь між Стопачами і Клушем. — Отут є Старий схрон, але він прекрасно зберігся. Про його існування знає лише двоє. Та людина, до якої прийде «Глухонімий», і я. — Генералові здалося, що на красивому обличчі його гостя промайнула посмішка. Але він продовжував — Ті, хто будував цей схрон, і ті, для кого він був збудований, вже давно пішли на той світ, гуртом і вроздріб. Тепер про це сховище знаєте й ви.

— Хто піде помічником?

— «Два-х».

— Це все, що ви можете мені сказати про нього? — знизав плечима Ягвіц.

— Поки що все. Вас з ним зв'яжуть на місці.

До пізньої ночі обговорювали вони деталі операції» Перед тим, як піти, Ягвіц дістав з бокової кишені конверт, що на ньому рівним крупним почерком було написане по-російському чиєсь прізвище, і простягнув його Улласові:

— Цей лист, пане генерале, треба терміново переслати в Росію.

Генерал покрутив його в руках.

Я б не сказав, що адреса тут, — він ударні пальцем по конверту, — точна. Якщо ви вже вирішили зробити з мене листоношу, то скажіть ради бога, хоч приблизно координати цього шановного товариша.

Ягвіц розвів руками.

— Можу повідомити лише, що за даними 1944 року він працював у Червоногвардійську.

Уллас підійшов до Ягвіца, поплескав його по плечу.

— Гаразд. Якщо ваш приятель живий і перебував поза в'язницею, то він отримав цього листа. До побачення!

Коли Ягвіц вийшов, Уллас обдивився конверт: він не був запечатаний. Перш, ніж прочитати листа, що був написаний по-російському, Уллас довго проглядав його на світло, підігрівав, нарешті, діставши з кишені якусь паличку, підпалив її і жовтаво-сірим димом обкурив папір. Тайнопису наче не було. Лише після цього він кілька разів уважно прочитав листа.

Було вже біля години ночі, але Уллас подзвонив полковникові Гарту:

— Ел, приїдьте, будь ласка, за мною. У мене до вас термінова справа. — Генерал поклав суху долоню на конверт.

Розділ X

СТРИБОК

В

літаку було майже темно. Коли штурман відкрив люк, Ягвіц скоріше відчув, ніж побачив, темінь безодні. Легкий дрож пробіг по тілу. Але це не був страх. Рішення було прийняте ним не відразу, але, вважившись, він уже не вагався. Під час першої зустрічі він сказав Улласові неправду: честолюбність і жадоба помсти не вгасали в ньому.

Місяць Ягвіц тренувався — стрибав уночі з приладом, який дозволяв бачити в найбільшій темряві. І зараз він не боявся. Звичайно, риск був. Він часто йшов на все, заради здійснення честолюбних надій, вважаючи, що результат вартий небезпечної гри. Тепер він знову вирішив рискнути — дуже великий, зовсім не облудний виграш обіцяла ця гра.

Він не боявся. Дрож, що пробіг по ньому, був природною реакцією на чорну, наповнену вітрами яму, яка чекала на нього і в яку він зараз кинеться. І дрож залишив його, ледве він провалився в пітьму.

Стрибок був небезпечним. Засвистіло повітря, потім його різко рвонуло догори — над головою набух парашут. Прилад нічного бачення розсікав темряву вузьким сектором, і Ягвіц не міг відразу охопити все, що неслося йому назустріч. Майже поруч живою чорною тінню майнула скеля. Він швидко підтягнув стропи, і його віднесло вбік. Але за кілька хвилин знизу назустріч круто піднявся протилежний бік ущелини. Спритно перебираючи стропи, він на мить ухилився від небезпеки, але тут сильно рвонуло парашут, пролунав тріск тканини, що дерлася. «Кінець!» промайнуло в голові. Його різка гойднуло набік.

Ягвіц зрозумів, що парашут зачепився за якийсь виступ або сучок дерева, що нахилився над кручею, але не повиснув, а роздерся і ковзнув донизу. Ще через мить він побачив дно ущелини, що мчало йому назустріч.

Високі густі кущі, пружинячи гіллям, прийняли на себе тіло Ягвіца, але пін все ж сильно забився. Він обмацав ребра і плечі: кістки, здається, цілі. Терпкий біль у правому боці здавався дрібницею порівняно з тим, що загрожувало йому.

Обдираючи до крові руки, він згорнув у великий вузол неслухняний шовк парашута і, наскільки дозволяв бачити прилад, обдивився навколо. Штурман не підвів; викинув його точно на нерівне дно порівняно широкої в цьому місці Воронячої ущелини. Старе кам'яне річище маленької річечки, що примхливо змінювала свій напрям, поросло колючими кущами. Ліворуч і праворуч підіймалося ребристе каміння гір з посиленими списами сосен. Як вони не розпороли йому живіт! Попереду й посаду гори наче змикалися, утворюючи з ущелини замкнену широку улоговину.

Він зняв окуляри і осліпнув від темряви. Лише задерши голову, побачиш Ягвіц над собою далеке мерехтіння зірок. Незабаром почне розвиднятися. Треба поспішати. Знову надів окуляри. З парашутом в руках і десантним ранцем за плечима він почав продиратися крізь кущі до води, що десь вирувала.

Так, це було те місце, куди він не раз приходив з мисливською рушницею пам'ятного літа 1938 року, коли гостював на віллі у діда. Але тоді ще не було цих колючих кущів. І річка протікала тут близько північного боку ущелини. Добре, що за цей час тут розрослися лише кущі. За стільки років тут можна побудувати ціле селище. Ущелина була безлюдною. Про це він знав ще там, вдома. Вдома! Ягвіц посміхнувся. Коли він переглядав у генерала підшивки радянських районних газет цієї області, то знайшов коротку кореспонденцію про те, що мисливці Стопачівського району нещодавно в глухій Воронячій ущелині засікли вовчу зграю. Вороняча ущелина лишилась глухим закутком. До кордону 60 кілометрів. 15 кілометрів через гори до найближчого населеного пункту — залізничної станції Клуш. Якщо навіть літак буде помічено, навряд чи кому збреде в голову, що людина може стрибнути в отаку ущелину. В поле, в ліс — куди завгодно, але не в ущелину, де й вдень можна звернути собі карк. І все ж треба квапитись.